Монастирська Людмила Вікторівна

провідна українська оперна співачка, сопрано (spinto soprano), солістка Національної опери України, Заслужена артистка України

Людмила Вікторівна Монастирська (до шлюбу Повстенко, лат. Liudmyla Monastyrska, нар. 1975, Іркліїв, Черкаська область, Україна) — провідна українська оперна співачка, сопрано (spinto soprano), солістка Національної опери України, Заслужена артистка України; лауреат Національної премії ім. Шевченка 2014 року за вокальні партії в оперних виставах.

Монастирська Людмила Вікторівна
Стаття у Вікіпедії

Цитати

ред.
  •  

Важливо, наскільки ти сам собі ставиш цю високу планку, оце для мене головний показник. Я до себе дуже вимоглива, так само – й до інших. І вважаю, що так правильно. Але деколи ловлю себе на думці, що аж занадто[1].

  •  

Визнання – це класно. І в моєму випадку – завжди було неочікуваним. Усі ці нагородження відбувалися спонтанно, я цього завчасно не знала, завжди був приємний сюрприз[1].

  •  

Для мене незалежність України – це, насамперед, можливість спокійно і вільно висловлювати свої думки, навіть незгоду з чимось, тобто спокійно і вільно себе почувати у своїй державі[1].

  •  

Для театрів пандемія стала громом серед ясного неба, відлуння якого чути ще досі. Мене оголошення локдауну застало якраз у «Ла-Скала», я співала Помпадур. Одну виставу виконала, а дві інші скасували[1].

  •  

Дуже пишаюся тим, що я українка! Дякувати Богу, маю змогу представляти українську вокальну школу в найкращих театрах свiту. Хай там, де я спiваю i в якiй країнi перебуваю, завжди пам’ятаю, звiдки я i де моє корiння. Ця думка надихає мене до працi, до творчостi, до життя[2]!..

  •  

З приводу своєї виконавської майстерності можу сказати лише одне: менi достатньо бачити щасливi обличчя у глядацькiй залi пiсля вистави[2]...

  •  

Коли в тебе тут в Україні один шанс, то треба одразу цю виставу заспівати так, щоб комар носа не підточив. Тут величезна відповідальність, адже важливо не просто досягнути цих вершин, а на них утриматися і увесь час перебувати[1].

  •  

Ми, митцi, виконуємо своєрiдну естетико-виховну мiсiю: своєю професiєю намагаємося зробити людей, якi прийшли до театру, щасливiшими, небайдужими, а iнколи й змусити кардинально переосмислювати своє життя[2].

  •  

Ми популяризуємо українське в силу наших можливостей. Я, наприклад, дуже люблю співати українські дуети з різними типами голосів – і з тенорами, і басами, і баритонами. Деякі колеги з Київського оперного театру також включають українські пісні у свій репертуар і цим популяризують національну культуру, як і я[1].

  •  

Українці у нас щирі, відкриті й гостинні, безпосередні. Інколи, як я кажу, бувають «безалаберні», можуть запізнюватися на виставу, переступати через свого сусіда, на увертюру приходити, коли вже має бути цілковита тиша... Але це все залежить від виховання і поваги, насамперед до самого себе[1].

  •  

У моїх концертах майже два відділи українського репертуару. За кордоном у свою концертну програму я завжди включаю українські пісні. Дуже гарно сприймає їх публіка, навіть не знаючи, про що мова, саму мелодику, темпоритми, такий наш особливий мотив[1].

  •  

Усе Добре й Світле відновлює мене. Природа і, звичайно, добре спілкування з рідними[3].

  •  

Якщо люди виходять на Майдан, на площу – висловлюють свої протести – це прояв демократії, це в нас у крові. І добре, що вже ми маємо змогу це робити. Ми щасливі, що незалежні, це треба цінувати. І я це ціную, бо для мене дуже важлива внутрішня незалежність[1].

Примітки

ред.