Пачовський Василь Миколайович
Пачовський Василь Миколайович (12 січня 1878, Жуличі — 5 квітня 1942, Львів) — український поет, історіософ і мислитель.
Пачовський Василь Миколайович | |
Стаття у Вікіпедії | |
Роботи у Вікіджерелах | |
Медіафайли у Вікісховищі |
Цитати
ред.Зі статті «Таїнство Різдва Христового»//Газета «Діло», 7 січня 1939 року
ред.Різдво Христове є найбільшим в році святом в противенстві до Московщини, де найвище ставиться Воскресення Христове. У Христовому Різдві проявлявся словом і ділом, словесністю та маґічними актами цілий образ багатства, щастя, миру й супокою українського світу. |
На Гуцульщині приладжують тих страв 12, а в Самбірщині 9, всі вони представляють головніші рослини поля та огороду і мають архаїчний характер. |
Під вечір господар приносить до хати сніп немолоченого збіжжя, званий «дідух» і ставить його на покуті. Сіно і солому стелить під столом і на столі, де кладе на чотири роги часник охоронне зілля від всякого зла. Сніп звязує перевеслом, або залізним ланцюгом. На стіл кладе дитина як «невинна душа» спечені хліби й колачі. |
Потім господар сам, або з родиною з новоспеченим хлібом, медом, маком та водою обходить усе обійстя, деколи й поле, стайні, комори та обкурює їх від нечистої сили. Господиня набирає в полумиску трохи з девяти страв, ставить на верх колач, кубок з медом і кубок з водою, горіхів та яблук і передає господареві, який бере миску в одну, сокиру в другу руку і виходить на подвіря. Там він викручується з тою вечерою за сонцем і тричі кличе звірів, бурю, мороз та чарівників на вечерю потім обертається у другий бік і йде до хати, не оглядаючись на вечерю[1]. |
Вечеря починається так: господиня накладає до миски страви, кладе перший хліб, приліплює засвічену свічку – кладе миску на полотно і подає господареві. Він обходить з тою мискою тричі хату, за сонцем, ставить миску і молиться Богу з домашніми. Опісля бере миску і закликає стільки померших душ на тайну вечерю, скільки в полотні є дірочок. За цим словом усі засідають до вечері, не тільки родина, але й челядь та бідні сусіди, що не мають з чого зладити вечері[1]. |
Господар, засівши до вечері, набирає ложку пшеничної куті і тричі кидає нею до стелі, заклинаючи за першим разом ягнята словом: пора!, за другим разом телята словом: шкне!, за третім разом бджоли, які слідить ро ями по зернятках пшениці приліплених до стелі. Починаючи їсти, господар примовляє до жінки, дітей та челяди, але всі їдять вечерю мовчки. |
Увечір першого, або другого дня починають свій обхід колядники, який тягнеться місцями до Водохрищ, а їх завданням є «розвеселити дім». В основі їх обряду було поздоровлення і звеличання старого господарського ладу перед розселенням, та до нього прилучилися запозичення з балкан.-романських сатурналій і новорічних свят римського походження, де відбувалися обходи маскованих, танці, співи і поздоровлення. На це вказує назва начальника колядників «береза»; по румунськи «бреза», болгарському «брезня» – маска. Румунський бреза має дійсно маску кози, вовка, птаха. Наш «береза» не маскується, але виступає у виверненім назверх кожусі як «коза», що танцює під музику, потішаючи публику незручністю[1]. |
Супроти тої давньої народньої коляди, що походила з дохристіянської доби і стала складовою частиною побуту православного світу виступила нова церковна коляда, витворена церковниками XVII і XVIII вв., коли унія привела з собою чимало перемін в обряді і побуті. Боротьба між обома родами коляд, між давніми і новими скінчилася прийняттям дрібних мотивів з церковного стиха, як; «Господь кличе господара на пораду, оре його ниву, а Богородиця їсти носить, або пере ризи біля криниці, а святі для господаря служать службу»[1]. |
Теми розведені в колядках і щедрівках звернули увагу всіх дослідників своєю оригінальністю, бо вони єдині у свому роді у слявянському і світовому фолькльорі. Найстарші мотиви сягають ще індійської прабатьківщини про світове дерево і три птахи, символи святої Трійці, що творить небо і землю та виносять з моря пожитки потрібні для життя. Вони збереглися в горах на консервативній Лемківщииі. Тих трьох птахів заступають пізніше брати товариші: сонце, місяць і дощик, а їх згодом заступають св. Микола, Юрій та Петро або сам Господь[1]. |
З поезії
ред.Тим, що упали! (1919)
ред.І будете в шумі гір |
Примітки
ред.Джерела
ред.- Чари ночі. Українська любовна лірика. — Харків: Фоліо, 2015. — 254 с. — ISBN 978-966-03-4568-3