Петро Могила

Петро́ Моги́ла (рум. Petru Movilă; 1596 — 1647) — молдавський боярин, політичний, церковний і освітній діяч Речі Посполитої, архімандрит Києво-Печерського монастиря з 1627 року, Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі з 1633 року, екзарх Константинопольського патріарха. Канонізований 1996 року.

Петро Могила

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

З книги «Требник», 1646 р.

Розумне Боже створіння — людину на долині під сонцем постановив Бог бути господарем, або доглядачем усім земним створінням.

Людина у вчинках своїх і потузі не є одностайна й послідовна.

Людина уподібнюється ніби до сирої їжі, до гниття схильної та нестравної. Тоді всемогутній Бог вживає, як сіль, зверхників, аби їжа не зогнила.

Гарно й почесно бути свічкою, бути оком, бути сіллю, бути ангелом. Але свічка має світити, око має дивитися, сіль має діяти на гнилизну та її припиняти. Посланцеві ж неба треба уважно дбати й самому по-ангельському жити, та й тих, що йому доручені, належно наставляти.

Як вогонь, хоч і має всепроникальну силу, але постійно мусить вважати на матеріял, що його він обпалює. Так і зверхник при своїй силі, повазі та честі повинен завжди зважати на потреби й вади своїх підлеглих. Слушно можна зверхників прирівняти до духа, бо вони таки є зверхниками, ніби душею людей, що їм доручені.

Як цілісна душа є в усьому тілі, так і зверхник повинен через свої повчання і поради весь бути в кожному з йому довірених.

Хто пасе, той мусить не спати, не піддаватись розвагам, а перебувати біля своїх овець.

Не зближуйся з тими, що лукавлять, не заздрости таємно тим, що перечать, бо суперечники своєю природою уподібнюються до крука, хижого птаха.

Нинішні заперечувальники задля марнотних своїх прибутків — глухі аспиди; затикають собі вуха, а язика вигострюють на лихослів’я.

Не може хтось народити сам собі брата, сина ж може.

Не може пойняти в дружину собі парубок чи наймит жінку господаря свого після його смерті, бо це кладе підозру, що він перелюб чинив із нею, коли той жив.

Та, що ввійшла в шлюб беззаконно, може звільнити себе від того супряжництва і за іншого чоловіка, законного, вийти хоча й чоловіка собі мала.

Діти, народжені від заборонених подруж, не повинні називатися перелюбниками, але не будуть і наслідниками маєтків батьків своїх.

Одна й та ж людина в натурі своїй залишається, як у стані невинності, так і в стані переступства.

Зважте достатньо: хто кому обіцяє.

Ті грішать, котрі обітниць своїх не виконують.

Намагайтеся власні недоліки пізнавати, бо найбільше й найчастіше те людину зводить, коли вона того собі за гріх не кладе.

Щаслива є та душа, яка сама себе судить.

Коли люди руками рани завдають, забивають, крадежі й грабежі чинять, то дотикаються речей, Богові бридких і нечистих.

Через слух люди впадають у високоум’я, пиху і порожню славу — особливо коли прислухаються, що їх хтось хвалить.

Хто їсть і п’є недостойно, суд собі їсть і п’є.

Не є добро забрати хліб від дітей і давати псам.

Подружній стан від самого Бога-вседержителя є винайдений у місцях райських, а не в якихось закутках.

Коли ріллю намислюють засіяти збіжжям, то добре її приготовляють.

Слугу, коли нездібний буде, відправити вільно, але жінку віддати тому, в кого взяв її, аж ніяк не годиться.

Добра жінка є знаменитим даром від Бога.

Хто подружжя шукає для наповнення нащадками землі, той від землі буває у володінні і тварині подібний. А хто нащадками побожними небо наповнює, той правдиво землею володіє.

Три речі є до вподоби Богу і людям: згода братів, милосердя до ближніх і згода між чоловіком та дружиною.

Без згоди та спільної любови народжується в домі постійна пожежа смутку й печалі, а втіха не приноситься.

Подружня любов не тільки все в домі споряджає, а ніби день від дня добро примножує.

Поштивість та пошанування пристойне має з'являти подружжя: жінка чоловікові як голові, а чоловік жінці як власному тілові.

Як вода природним способом вогонь гасить, так і смерть кожній людині життя губить.

Ледве люди починають жити, а вже смерть над ними різноманітні сіті наставляє.

Так само, як кожна людина має свою власну матір, з нутра якої народжується на світ, всі отак люди мають спільну матір — землю, яка всіх у своє нутро приймає.

З твору «Розмисел про іноче життя»

Христос досконалість життя не в іншому поклав, а в безкористі.

Безкорисливість є — це самого себе пізнать, істинне дзеркало світу і всього, що в світі.

Корисливий, коли й гадає добродійності справляти, — себе улещує.

Годі щось мати і зібране зберегти, і його не погубляти, і його не умаляти.

Любов подвійна є: Христос і мирська, духовна і плотська, до Бога і до речей — ці ж обоє в одно з’єднатися не можуть.

Ніхто-бо, хто ненавидить, себе не утримає і не збереже, і не знайде. Майнолюбство чи корисливість од плотської любові йде.

Любов із ненавистю дружби не має, завжди бореться, ненависть же від того: «моє» і «твоє» з’являється.

Усі добродійності наявні, коли видимо від людини створені бувають.

Глянь-бо, як людина, котра в тілі ще, й у пеклі, і на повітрянім опитуванні, і на небесах бути, ніби у дзеркалі, може!

Безділля породжує гріх.

Джерела

• Українська афористика Х-ХХ ст. Під загальною редакцією Івана Драча та Володимира Черняка. — Київ: Видавничий центр «Просвіта», 2001
• Мудрість передвічна. Афоризми давніх українських мислителів ХІ - поч. ХІХ ст. Упоряд. Валерій Шевчук. — Київ: Кліо, 2019. — 440 с. — ISBN 978-617-7023-96-7