Садовська Мар'яна Вікторівна

Мар'я́на Ві́кторівна Садо́вська (нар. 23 квітня 1972, Львів, УРСР) — українська співачка, акторка, композиторка, аранжувальниця, музична драматургиня, викладачка, фольклористка, художниця.

Мар'яна Садовська

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я

Д

Деякі сенси можна використовувати і відгадувати паралелі в звучанні. Мені це завжди страшенно цікаво. Але я пригадую, як не могла погодитися на переклад «радуйся» — «rejoice». Це «радуйся» вже має дуже сильний позитивний заряд.

Для будь-якої молодої людини початок є дуже важливим, і її майбутній успіх залежить від того, хто були її перші вчителі. Якщо щастить зустріти справжніх вчителів та вчительок, то це може гарантувати, що перед тобою будуть відчиняти двері, а не заштовхувати тебе у певні рамки чи у свої «бачення».

Для мене це страшенно цікавий аспект: коли закінчується мова і починається спів. Межа між словом-текстом і між текстом, який мусить бути виспіваний. Під час експедицій в Україні для мене був дуже цікавий момент: не встигаєш ввімкнути запис, бо бабусі, які щойно просто розмовляли раптом починають співати.

К

Кілька років тому я відкрила для себе новий простір – створила в Кельні українсько-німецький хор, такий своєрідний місток між культурами. І тепер опановую для себе цю нову територію хорової музики. Тож певної творчої градації у мене немає.

Коли під час останніх пісенних експедицій на Донбасі, у селах навколо Волновахи, я слухала спів бабусь, він здавався повітрям – запорукою життя. Такий глибинний, міцний, на повні груди, цей спів занурює нас у криницю часу, допомагає відчути зв’язок.

Колись багато років тому у розмові з Лімор Томер – кураторкою мистецьких проєктів у Нью-Йорку – я запитала: як не заскорузнути, не зупинитися, не повторюватися? І вона тоді відповіла, що існує один секрет: працювати з дуже різними людьми, митцями, які роблять зовсім не так, як ти. Мені це тоді так припало до душі, і я досі з неймовірною цікавістю працюю з митцями, які, на перший погляд, роблять щось зовсім інакше. І якщо ти прагнеш цієї співпраці, вона обов’язково знаходиться.

М

Межа між мовою і піснею дуже тонка. І вона мене страшенно цікавить. І фактично саме цю межу я намагаюся зловити під час концертів.

Мене дуже тішить, що в останні роки театральне середовище в Україні розвинулося, з’явилося багато нових, сміливих пошуків та експериментів. Я радію кожній можливості підтримувати зв’язок чи співпрацювати з такими колективами та митцями, як Театр Лесі, Post PLay театр, Павло Ар’є, Павло Юров, Роза Саркісян, Олена Апчел, Микола Гоманюк...

Мене лякає намагання уніфікувати знову, вчергове, практично наслідуючи ці радянські схеми та системи, вишикувати нас усіх в один ряд і наліво-направо давати команди. Навпаки, чим більша різноманітність, чим більше діалектів, чим більше різних способів мислення, чим більше різних способів писання віршів, творення музики, архітектури, різних медій – чим різноманітнішими ми є, тим багатшими ми є.

Мені здається, як тільки забереться цей емоційний аспект, зникне зловживання і спекуляції навколо державної мови, закінчиться емоційне протистояння.

Мені хочеться вірити, що якщо це мистецький твір, він знайде відповідь, його почують. А питання, чи почують усі, − не знаю. Напевно, є чітка різниця між мистецьким твором і розважальними подіями. І я не розважаю.

Мова, якою розмовляють в Україні, в різних етнічних групах, вже дуже музична. З цього виникають і ритми, і мелодика і так звані коліна українських пісень. Чому так важко перекласти, особливо, обрядові пісні? Бо в самих словах, тексті закодовані дуже потужні значення і енергії, це замовляння. Деякими можна бавитися. Наприклад, слово «благословення» і «blessing» (англ.). Або «вдова» і «widow» (англ.) чи «witwe» (нім.).

О

Ось на майстер-класах у Швейцарії було 30 осіб, які вибрали прийти вчитися українській пісні. Причому це дуже різні люди за віком, професією... І що мене найбільше зворушило, з яким пієтетом, увагою, намаганням якомога правильніше, точніше зануритися у цей екзотичний для них спів, відтворити його, вони працювали. І я собі подумала: може, за них і потрібно триматися, як за надію? Саме зараз, коли навколо нас наче бур’ян розростається популізм, клоуни та тирани виграють вибори, коли вибухають нові війни, знищена екологія, коли пандемія врешті-решт? Може, саме такі ось, закохані в спів, дають можливість сподіватися, що божевілля таки не візьме гору? І хоча це не масовий феномен, я за нього тримаюся, це моя соломинка порятунку, мій особистий ідеалізм.

У

У нас на городі виріс особливий соняшник, якому заважало пробитися до сонця дерево, і йому довелось зробити такий вигин, справжнє сальто-мортале. Помітити, зауважити, не пробігти повз, надихнутися його бажанням жити – це воно! Щастя і справжнє натхнення...

Хочу щиро порадити усім творчим (і не тільки) людям знаходити час на відпочинок, дозволяти його собі, відновлювати сили. Це складно, я зараз цьому вчуся. І кілька років тому знайша нових вчителів/-льок. У нас є невеликий городець (Schrebergarten), і я «заземляюся», спостерігаючи за моїми морквинками, цибулинками, рутами-м’ятами, чорнобривцями і калиною, привезеною мені з України з городу бабці ще маленьким кущиком.

Щ

Щодо внутрішньої ієрархії, думаю, мені складно поділити себе і визначитися, хто я більше – музикантка, або співачка, або акторка? Навіть у моїх концертних програмах музика та спів поєднуються з театральними, перформативними елементами. Найімовірніше, я обираю, або навіть мене обирають певні, переважно актуальні теми.

Я

Я думаю, що промоцією і підтримкою української культури можна досягнути багато чого. У нас дуже глибоко сидить комплекс меншовартості: усе, що українське, − це сільське, це не вартісне, не зробиш кар’єри, розмовляючи українською мовою. А зараз знімаються фільми прекрасні, почався рух у бік усвідомлення свого багатства.

Я завжди кажу, що не співаю анонімних народних пісень, я співаю пісні, за кожною з них стоїть людина, її життя, її історія. Кожна пісня була передана з рук у руки. Тому мені дуже хочеться, щоб Донбас перестав бути спекулятивною темою і місцем на карті, щоб там побачили людей.

Я не Бйорк, я просто співаю так, як мені співає у душі, але я розумію, що людям потрібна допомога. Особливо в Україні назвати напрямок, в якому я працюю, дуже складно. Мабуть, найбільш підходяще визначення – це «мистецтво вокалу», vocal art. Або є такий напрямок – «голос без обмежень», extended voices. Це перформативне мистецтво, це театр, це story telling, це оповідальні історії − різні напрямки, за допомогою яких я намагаюся достукатись і бути почутою.

Якщо проєкт порушує складні питання, якщо він готовий витримувати ризики і не йде найпростішим шляхом або не підлаштовується під глядача, то я легко в нього входжу, без різниці, який він – чи то музичний, чи то театральний, чи то майстер-класи.

Я часто чую таке: «Я займаюся лише мистецтвом. Я не йду в політику. Я нейтралітет». Чи маємо ми право в ці дні займатися лише мистецтвом? Чи маємо ми право зберігати нейтралітет? Насправді мені здається, що це означає, що на наших руках теж кров і відповідальність за смерть.