Freedom of speech (3).svg

ЦитатиРедагувати

  •  

Боротьба за незалежність в часи народження українських дисидентських і правозахисних рухів трималася на слові. Слова викривали злочини тоталітарного режиму. Слова згуртовували людей. Слова відстоювали права і свободи. Тому серед засновників та засновниць Української Гельсінської групи, зокрема, багато людей слова: літератури і науки[1].

  Лариса Денисенко
  •  

Якщо правду можна казати тільки пошепки, значить, країну захопили вороги.

  Вільгельм Швебель[2]
  •  

Повна свобода висловлювань — необхідна умова, щоб виправдати претензії на істину. — Из эссе «О свободе», 1869 год

 

Complete liberty of contradicting and disproving our opinion, is the very condition which justifies us in assuming its truth for purposes of action.

  Джон Стюарт Мілль[3]
  •  

Свобода слова потрібна дуже обмеженому колу людей, а більшість, — навіть з інтелігентів… роблять свою справу і без неї — Із щоденника, 20 травня 1966

  Корній Іванович Чуковський[4]
  •  

Нерозумно боротися за свободу слова, а потім говорити: «Тільки про мене нічого поганого не пишіть». Пора подорослішати і з гідністю приймати удари.

  Джордж Клуні[5]
  •  

Незалежне «Вільне слово» було в 5-10 разів дорожчим за підцензурні видання, що коштували дві-три копійки. Й люди тоді платили за «Вільне слово», бо розуміли, що за свободу потрібно платити.
 — інтерв'ю, 18 квітня 2014

  Вахтанг Кіпіані[2]
  •  

Не існує абстрактної свободи слова — ця свобода існує в параметрах професійної та етичної культури (чи безкультур'я) громадян, і, чи не насамперед, журналістів. Свободою слова можна, скажімо, назвати рефлексії з приводу ціни тієї тканини, з якої пошито костюм президента, і назви фірми, що постачила спідничку екс-прем'єру. Свободою слова також можна вважати інформаційне кілерство. Свободою слова, зрештою, можна користатися для фальшування даних і кричати про «цензуру», коли ловлять на гарячому. Словом, свобода слова в посттоталітарному суспільстві віддзеркалює, зокрема, тіньові ніші його ментальної, політичної та іншої несвободи[6]. — Робінзон і Манілов, або Чому «Захід є Захід, а Схід є Схід», 14 березня 2006 року

  Оксана Пахльовська
  •  

Для України зараз головне — це свобода слова на телебаченні. Через нього мільйони людей отримують інформацію щодня. Ми маємо якісні інтернет-видання, а мільйони користувачів соцмереж виконують роль протомедіа. Думаю, що інформаційна функція Facebook набагато потужніша за сучасну друковану пресу. Жодна новина в завтрашній газеті не матиме стільки читачів, скільки пост популярного блогера. В нас немає газет, що мали б реальний наклад 200 тисяч примірників, а топ-блогери мають більшу аудиторію. Це дозволяє розвивати вільну журналістику без надмірних матеріальних ресурсів, які були необхідні раніше.
 — інтерв'ю, 18 квітня 2014

  Вахтанг Кіпіані[2]
  •  

З приходом свободи слова, совісті, віри, друку різко поменшало відповідальності, література стає тією формою самовираження, коли вже неважливо, що друкується, для кого друкується і хто друкується. У Литві виходить так багато книг, що час уже мати «ветеринарну літературну інспекцію», деякі автори отруюють мислення і свідомість читачів опусами, у яких слово до слова не тулиться, це вже майже не литовська мова, а якийсь потік «есемесок», де замість «к» і «с» ставлять ікси.[7]
 — про сучасну литовську літературу

  Йонас Ліняускас

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. «Слово має ціну. Його бояться. Воно рятує життя нації» – письменниця Лариса Денисенко
  2. а б в Майдан витворив свої ЗМІ, — Вахтанг Кіпіані
  3. Милль, Дж. С. О свободе / Пер. с англ. А. Фридмана // Наука и жизнь. 1993. № 11. С. 10–15; № 12. С. 21–26.
  4. Чуковский К. И. Дневник. 1901—1969. — М.: ОЛМА-ПРЕСС Звездный мир, 2003. — Т. 2. — С. 465.
  5. Джордж Клуні. Правда жизни. // Esquire Україна, грудень 2013, стор. 68
  6. Екстракт 150(1), 2009, с. 266
  7. Йонас Ліняускас «У Литві ледь не кожен письменник»

ДжерелаРедагувати

  • Екстракт 150. У двох частинах. Частина перша. За заг. редакцією Лариси Івшиної. Упоряд. Надія Тисячна, Ольга Решетилова. Марія Томак, Ігор Сондюков. — Київ: 2009. — 1040 с. — ISBN 978-966-8152-15-3