Світлична Надія Олексіївна

Публіцист та громадський діяч

Наді́я Олексі́ївна Світли́чна (*8 листопада 1936 в селі Половинкине Старобільського району на Луганщині — †8 серпня 2006, м. Матаван, штат Нью-Джерсі, США) — учасниця руху шістдесятників, правозахисниця, публіцистка, мемуаристка, журналістка. Членкиня Закордонного представництва Української Гельсінської групи, редакторка-укладачка «Вісника репресій в Україні» (США), лауреатка Премії імені Василя Стуса (1992), Державної премії України імені Тараса Шевченка (1994). Сестра Світличного Івана Олексійовича.

Надія Світлична
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії

ЦитатиРедагувати

  •  

Але у мене завжди так виходить, що я воюю і приборкую своє серце. Ґвалтую себе нікому не потрібною і осоружною роботою, віддаю своє тепло людям, які мені байдужі, і з'їдаю себе тугою за вигаданим щастям, за радістю творчості[1]. — З листа до Алли Горської, 1966 р.

  •  

А шістдесяті роки для мене були дуже щасливі, бо братове оточення було надзвичайне, просто рідкісне на той час. До нього приходили молоді, старші, гуртувалися коло нього. Були такі «суботи Світличного». Він придбав собі магнітофон «Весна». На той час це не було аж так дуже поширено, тоді не ходили по вулиці з магнітофонами через плече. Але він мав ту «Весну» і багатьох записував – тих, кого він хотів. Приходили молоді поети, наприклад, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ірина Жиленко, Василь Симоненко – а вони були тоді молоді[2].

  •  

Вже пахне осінню. Кілька днів було бабине літо, а сьогодні знову дощ. Осінь... Оповита смутком і журою... Невидима пряха сидить у хмарах і пряде тонку пряжу літові на смертельну сорочку[3]... — З листа до Алли Горської, початок жовтня 1969 р.

  •  

Жінок, політичних в’язнів, в мої часи було не багато, це колись були тисячні табори в Тайшеті, чи десь в Сибірі, а в цей час було від двох до трьох десятків всього. [...] Вони не визнавали радянської влади – це був їхній найбільший гріх. Здебільшого неписьменні жінки, якщо траплялися більш освідченні, там була одна вчителька, то її довели до самогубства[4].

  •  

На тлі трагічних подій, що відбувалися в таборі особливого режиму протягом другої половини 1984 року, трагічна смерть В. Стуса набирає цілком реального значення: від травня до жовтня минулого року там передчасно померли українські правозахисники Олекса Тихий 57-ми років, Юрій Литвин 50-ти років і Валерій Марченко 37-ми років. Враховуючи, що на той час у зоні особливого режиму було приблизно 30 в'язнів, смертність, отже, становила 30%. Повідомлення, які приходили про В. Стуса останнім часом, не лишали сумніву, що влада не карала його за «злочини», а просто розправляється з ним – і як людиною, і як поетом. Конфіскацію влітку 1984 року збірки поезій «Птах душі» Василь Стус сприйняв так болісно, ніби в нього забрали щойно народжене немовля (за його висловом у листі до родини)[5]. — З передавань радіо «Свобода» 8 і 9 вересня 1985 року

  •  

То була важко, коли мені оголосили, що я заарештована, а потім почали бавитися, як кіт з мишею. Мене те приголомшило і я була близька до істерики. Я розуміла, що треба взяти себе в руки, і не могла. А вони мені казали, писати заяву, кому я доручаю дитину. Моїй дитині було два роки[4].

  •  

Я була в Мордовії, бо там єдиний на весь СРСР був жіночий політичний табір. Селище Барашево. Там була міжтабірна лікарня, з усіх таборів мордовських туди звозили хворих в’язнів. Була також зона для політичних чоловіків. В тій зоні був Славко Чорновіл, Василь Стус[4].

  •  

Я була на психіатричній експертизі під час слідства тут в Павлівській лікарні два тижні, але це була тільки експертиза. Тих, кого КДБ планувало засудити до психіатричного ув’язнення, посилали в Москву, а ті, що тут проходили експертизу, то тільки так – полякати. Василь Стус був переді мною тут[4].

  •  

Я познайомилася зі Стусом десь 1964 року, коли приїхала жити до брата в Київ. Мій брат, літературний критик Іван Світличний, працював тоді в Інституті літератури АН УРСР, де був у той час аспірантом і В. Стус. Їх єднали, насамперед, спільні літературні зацікавлення. Василь часто бував у брата вдома. Він дуже коректний, але прямий і принциповий та водночас уважний співбесідник і чуйна людина. Я завжди відчувала його вразливу делікатність, поєднану з нервовою напругою. У ньому рідкісно гармонійно поєднується неприйнятність фальшу, нетерпимість до зла в будь-яких виявах – і якась беззахисна оголеність душі, непрактичність у буденному житті[5].

Про Надію СвітличнуРедагувати

  •  

Надія, коли вийшла з табору, коли повернулась на волю, то вона нам додала снаги своєю розкутістю, сміливістю. Як людина, яка гідно пройшла через всі жахіття арештів, вона для нас була зразком для наслідування, таким статусом поведінки. І це було надзвичайно яскраво[6].

  Мирослав Маринович

ПриміткиРедагувати

ДжерелаРедагувати

  • Життєпис мовою листів. [Алла Горська] Упоряд. Людмила Огнєва. — Донецьк: Музей “Смолоскип”, 2013. — 518 с.