Стретович Світлана Федорівна

українська лекторка, публіцистка, культурна менеджерка

Стретович (Привалова) Світлана Федорівна (нар. 18 серпня 1985, селище Чкалове, Херсонської області) — українська лекторка, публіцистка, культурна менеджерка, кандидатка наук із соціальних комунікацій.

Світлана Федорівна Стретович
Стаття у Вікіпедії

Цитати

ред.
  •  

Батькам, які хочуть заохотити дитину читати, передусім потрібно чесно дати відповідь на запитання: «А чи читаєте ви самі?»[1]

  •  

Вечір для мене — можливість зробити у цьому дні ще щось хороше. Навіть якщо це похід в театр, то це першочергово не відпочинок, а крок у розвитку, в осмисленні людей та часу.[2]

  •  

Відповідальність за слова не страшна, бо не кримінальна.[3]

  •  

Відчуття страху відкриває в людині нові можливості.[3]

  •  

Востаннє плакала, коли читала рукопис атовця, який надіслали нам y видавництво. Йшлося про собаку, який жив по обидва боки лінії фронту. Головний герой думає: пес біжить щасливий – отже, його там годують. Значить, і по той бік є люди.[3]

  •  

Гроші – можливість мати можливості.[3]

  •  

Добро – те, до чого прагнемо. Зло – те, що робимо, але не прагнемо його.[3]

  •  

До музики я глуха. Зате у текстах чую цілі симфонії.[3]

  •  

Жінки в нас — це любов літератури. І їхня потужність останніми роками — як розвій — набирає сили.[4].

  •  

Життя здається різноманітним, бо нас оточує багато зайвого. Якщо глянути на необхідні базові речі, у кожного воно прогнозоване й чимось подібне.[3]

  •  

Життя – для того, щоб рухатися. Тому мене дратують ескалатори. Ніколи на них не зупиняюся. Завжди біжу.[3]

  •  

Закон потрібен для рабів. Це батько постійно повторював. Тепер я це кажу своєму сину.[3]

  •  

За межами периметра України мене не існує.[4]

  •  

Звучання жіночого голосу неймовірно важливе. А тим паче — у період війни.[4]

  •  

Зрада – свідомий обман. Але й її пробачити можна. У житті немає речей, які не можливо простити.[3]

  •  

Коли ви дасте дитині право вибору, вона відчуватиме радість і відповідальність. Якщо вона сама придбала цю книжку, треба її прочитати.[1]

  •  

Коли навколо немає цікавих людей, рятують книжки.
Раніше сказала б, що книжка пахне магазином, a зараз – титанічною працею, недоспаними ночами і творчим процесом.[3]

  •  

Коли немає чого сказати, краще йти. Ліпше залишити запитання: чому вона пішла, ніж – чому вона прийшла.[3]

  •  

Маю різні потреби у градусі осмислення світу й себе в ньому. Іноді це всі 360° – щоб купно, а часом — достатньо 180°. Література дає це розуміння під будь-яким кутом.[2]

  •  

Маю сотні книжок. Полиці з ними від стелі до підлоги – на цілу стіну. Хлопець, y якого замовляла їх, сказав, що я – не сучасна. Мовляв, усі книжки вивозять на дачу, a я збираю y квартирі. Каже, їх варто позбуватися. Послухала його й думаю – треба замовити ще полиць.[3]

  •  

Моєму синові – 7. Мені – 31. Між цими цифрами ставлю знак дорівнює. Як я його навчаю, так само він навчає мене.[3]

  •  

Найбільший капітал, який ви можете вкласти у свою дитину, – увага. Діти понад усе цінують увагу до себе. Книжка – це також увага.[1]

  •  

Найкраще життя – y стані свободи. Одруження обмежує її. Свобода однієї людини закінчується там, де починається свобода іншої.[3]

  •  

Наша влада живе в навушниках. Слухає свій шансон і не роззирається навколо. [3]

  •  

Ніде неможливо так добре відчути атмосферу міста, як у транспорті.[3]

  •  

Недарма кажуть, що поет — це пророк. Це людина, яка вміє аналізувати й має чітку візію майбутнього. Як от Оксана Забужко. Якраз у неї ілюзій узагалі не було жодних. Якщо її постійно читати й слухати, вона про велику війну попереджала давно.[4]

  •  

Не хочу їздити автомобілем. Тоді житиму, ніби в навушниках, – ізольовано від життя.[3]

  •  

Одні студенти можуть вести за собою. Інші – йти за викладачем. Щоб знайти перших, іноді треба півроку. Такі зазвичай сидять на останній парті.[3]

  •  

Попри свою раціональність, книжка може бути емоційною покупкою аж бігом.[4]

  •  

Рідко обманюю. Частіше недоговорюю.[3]

  •  

Розуміння – це дуже важливо в стосунках. Ми з чоловіком як сходилися гармонійно, так і розлучалися гармонійно.[3]

  •  

Скажу відверто, не дуже люблю розмови на запис – тоді губиться щось інтимне і неповторне.[5]

  •  

Талановитий автор завжди є виразником тих відчуттів, через жорна яких ми проходимо щоденно й іноді від них німіємо. Автор – це камертон страшного часу. Добре, коли він звучить, шукає доречну інтонацію, щоб висловити біль та співчуття. [6]

  •  

У людині закінчується людина, коли вона коїть злочин.[3]

  •  

У більш дорослому віці спіймала себе на думці: зовнішній світ не дає мені тієї глибини, якої прагну. Швидкість переміщення в просторі не дорівнює швидкості з якої здатні переміщуватись думки. Книга допомогла мені — дала цю глибину й швидкість.[2]

  •  

У зрілому віці письменництво, певно, приходить з інтересом до літературного процесу. Всі культурні шляхи тут стають допоміжними.[2]

  •  

У людях найбільше ціную людей.[3]

  •  

У мене є потреба говорити. Бо мовчати — не моя історія.[4]

  •  

Щасливе життя завжди буде коротке.[3]

  •  

Щастя – перетворити хобі на роботу.[3]

  •  

Щирість – коли розум із серцем в ладу.[3]

  •  

Якщо викладач кожні 5 хвилин не дістає зайця з капелюха, він – поганий викладач.[3]

  •  

Якщо батьки хочуть, щоби їхня дитина любила читати, вони мають бути активними читачами, мати культуру читання на рівні книжкових поличок удома, ходити в книгарні, на презентації сучасних українських авторів.[1]

Примітки

ред.