Сумська Наталія В'ячеславівна

українська акторка та телеведуча

Ната́лія В'ячесла́вівна Сумська́ (нар. 22 квітня 1956, Катюжанка, Вишгородський район, Київська область) — українська акторка та телеведуча, провідна акторка Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, Народна артистка України, лауреат Шевченківської премії (2008), лауреат Премії Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки.

Сумська Наталія В'ячеславівна
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

ред.
  •  

Є ж мова, є ж держава. Ще ж вже і після всіх наших революцій і після кривавої останньої все це вже стало істиною. І треба її наслідувати[1].

  •  

Я не бачу тут жодних складнощів. Що ж тут такого важкого? Всі вміють, всі розуміють. Тільки чиясь політична воля. Кажуть: кнопку натиснути та й все — могли б зробити той самий «Вогник» українською. Чому ні?! Це мені незрозуміло[1].

  •  

Свого часу, коли я була на каналі і вела цю програму «Ключовий момент», вона була україномовною, вона першою була, і це мало такий відгук у серцях наших, телеглядачів і учасників, що вона — своя, вітчизняного виробника, вона є українська[1].

  •  

Ну, що ще треба зробити, аби в Україні люди обирали собі правильний шлях, робили правильні вчинки? А правильні — це, значить, підтримувати свою державу, підтримувати мову. І в нас ніхто не притискає у жодному разі російську. У тій же ж таки Верховній Раді можна було вже за стільки років правильно вивчити хоча б українську. І там є ряд виразів, якими можна собі дозволити, чи таблицю зробити, аби правильно вживати той чи інший зворот, тощо. І це тільки залежить від людини[1].

  •  

Кіно — це є важіль великий. Це дієва штука. Вона впливає на серця і розум[1].

  •  

Принаймні, воно [кіно] у нас є. Воно не подолало театр, як прогнозувалося. Театр все рівно живіший. Це елітарне мистецтво — театр. А кіно — це масове. Так. У театрі ж бо тисяча глядачів, а в кіно — мільйон. Змагання й справді. Але у кожного є свій глядач. В театрі — свій, і їх багато. І в кіно, якщо воно, на щастя, буде нашим, його буде більше[1]...

  •  

Комедію, до речі, важче зробити, ніж трагедію. Це всім відомо. Це складний жанр. Тому що можна напружуватися, намагатися, а воно не смішно. Тому до цього треба докладати[1].

  •  

Пана Михайла Голубовича я знаю. Це такий могутній, самобутній, харизматичний і неповторний актор. І я залишаюся з усім тим ставленням, яке було до нього. І в жодному разі я не міняю. А вже його вибір я ніяк для себе не поясню. І, мені здається, в цій страшній ситуації такого зараз протистояння не варто дискутувати, бо буде війна. Війна моральна така, несприйняття, зло, яке породжується. А ми вишукуємо у мистецтві саме ті острівки, на яких, як по болоту, щоб не потрапити в ту трясину, треба йти такими острівками, аби вибратися на берег, щоб нас не засмоктала ця страшна трясовина. Тому що воно все тягне, такий ком великий[1].

  •  

Війна ж не тільки у пострілах і в страшних жертвах, яка й так нам робить боляче, бо це наші сини. Ми оплакуємо кожного, які відійшли від нас. Двоє, по п’ятеро, по четверо. Всі плачуть за ними. Вони змушують нас ще більше затиснути зуби, міцніше взятися за руки і йти далі все рівно, не зважати на це все. І тільки завдяки їм, які зараз беруть на себе цей страшний удар, вони нам ніби говорять, що ви маєте там, в тилу, триматися морально, не попускатися, не піддаватися на провокацію, тому що тоді буде тотально все. А так нам треба бути розумними. На те ж він і інтелектуальний, і духовний фронт, щоб утриматися від цього[1].

  •  

Театр Франка в жодному разі ніколи нікого не вкусить. Такого не було, щоб представник національного театру десь почав огульно хаяти своїх побратимів[1].

  •  

Це акторство. І в жодному разі не треба плутати життя і сцену. Сцена — це там, де ця фантазія[1].

  •  

Це мистецтво. І в жодному разі не можна виходити тим персонажем на вулицю і продовжувати йти Хрещатиком в образі того чи іншого, якого ти граєш, персонажа[1].

  •  

Ніяких зусиль не докладала, щоб культивувати в собі прив'язаність до професії...Вона сама прийшла. [2]

  •  

Спектакль — це немов гра на клавішах почуттів, які йдуть зсередини... [2]

  •  

Мені властиво жити сьогоднішнім днем. Я прихильниця думати про добре сьогодення. [3]

  •  

Усім нам важливо підніматися над собою та обставинами й вірити. [3]

Примітки

ред.

Джерела

ред.