Франк Сисин

Франк Сисин (англ. Frank E. Sysyn; нар. 27 грудня 1946, Пассейк (Нью-Джерсі)) — американський і канадський історик, організатор науки, фахівець з історії України.

Франк Сисин

Стаття у Вікіпедії

Роботи у Вікіджерелах

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

В Україні, яка відшукала свою самостійність 25 років тому, говорили про здобуття незалежності, тоді як балтійські країни, що також у 1991-му стали вільними, казали про відновлення свого суверенітету. В Україні лишень сьогодні зайшлося про відновлення української державності.

Головне питання про Українську революцію 1917–1921 років може бути інакшим: чому ми програли? Ті історики-українці, що писали за кордоном для українського суспіль­ства, емігрантів, міркували над тим, що ж тоді було зроблено погано, чому українці не розуміли важливість свого війська, на відміну від поляків та інших народів-сусідів.

Грушевський не є останнє слово в історії України, але він є важливе слово. Отже, тепер так виглядає, що коли буде перевидання праць Грушевського в Україні, то взірцем буде англомовне видання – ми і наші українські співробітники впорядкували і поправили всі примітки, ми подали бібліографію до всіх позицій, власне – це було зроблено в Україні для нашого видання. При підготовці було розв’язано багато питань з текстом. Я думаю, перевидання «Історії України-Руси» – то буде важлива фаза і для української науки, але також і для науки тут.

Думаю, колись ми зможемо відійти від тієї дискусії, чого ж ми програли, і просто оцінимо тих осіб, які брали участь у подіях 1917–1920 років, як людей свого часу, зрозуміємо цей етап в історії українського народу та української державності.

Іноземці потребують більше інформації про сучасну українську культуру. Але давніші її зразки, скажімо, культуру рустикальну, фольклорну, теж відкидати не можна, бо вони також потрібні. Хто міг подумати, що вишиванка стане такою популярною в Україні тепер? 10 років тому ті вишиванки просто висміяли б. Нині це символ, бо полите кров’ю твого покоління перестає бути лише річчю, а набуває символічного значення.

Історична наука міняється з часом. І кожен з нас є прив’язаний до свого покоління. Для мене було несподіванкою дізнатися, що десять років перед тим, як я почав свої студії, ранньомодерна історія як наукова ділянка не існувала – що її фактично створили в 1950-х – на початку 1960-х років. Я мав чудову нагоду, бо тоді активно розвивалися нові ділянки – саме почалося вивчення історичних явищ longdurée, і чимало цікавих праць було написано саме в той час.

Ми маємо небагато могил видатних діячів домодерної України, які дійшли до нашого часу. Останки Хмельницького польські війська, коли зайняли Суботів, знищили. Рід Мазепи ми також втратили. А ось рід Кисіля – однієї з найважливіших, цікавих і складних постатей української історії, – ми маємо церкву з родовою усипальницею.

Процес здобуття Україною незалежності не закінчився після Революції гідності. Ця держава все ще під загрозою не лише через внутрішній чинник, коли політична еліта не розуміє, як керувати в інтересах свого народу, не тільки визискуючи гроші, а й економічно її розвиваючи.

Революції нашої доби в Україні якраз і були потрібні, щоб отримати революцію ментальності. Елітою 1917-го були люди з певною етикою, розумінням, що таке держава і як можна змінити реальність тодішньої України. Стара радянська еліта, на жаль, не була здатна її творити, а далі маємо постколоніальне суспільство, у якому люди звикли жити, звівши свої очі на Москву, де приймають рішення в їхніх справах.

Сам Кисіль говорив не раз, що хоча був русином, одночасно був і сенатором, а відповідно був лояльним до Речі Посполитої. Свою книгу я назвав «Між Польщею та Україною: дилема Адама Кисіля». Думаю, це є дуже вдалим окресленням ситуації. Йому так і не вдалося досягти згоди між козаками і політичним суспільством Речі Посполитої – завелика була напруга. А з часом і Кисіль втратив значення, хоча як воєвода київський він був при справах аж до смерті у 1653 році.

Селянство центральної, Великої, України було заможнішим і грамотнішим, ніж на Галичині, і його теж треба розуміти. Правда також і те, що цілості селянства не змогли організувати у справі оборони України, але говорити про нього як про якусь дику масу не варто, бо це не витримує жодної критики.

Удар Великого голоду тяжіє над українським народом до сьогодні. Було втрачено ціле покоління освіченого селянства початку ХХ століття, замінено його радянськи­­ми кріпаками.

У самій Україні після 1920-х історіографія щодо Визвольних змагань не розвивалася природно чи вільно. У певному сенсі були спроби показати, якими є корені Української Радянської Республіки, але згодом навіть вони затерлися.

Я думаю, що найважливіше – це ніколи не нехтувати небажаними темами. Наприклад, для мене дуже цікавим є поняття «національна індиферентність». Виявляється, в Габсбурзькій імперії дуже багато людей були абсолютно байдужі до своєї національності, мали множинні ідентичності – ці речі додають дуже багато до нашого розуміння історії.

Якщо порівняти із сьогоденням, то Україна повністю охоплена освітою й писемністю, величезне коло людей здібних та інтелектуально розвинутих має, але суспільство наше як таке досі відходить від деструкції радянського часу, що кожна людина чужа своїй державі, а держава — людині.

25 літ тому ми всі думали, що вже буде квітуча Україна, буде своя наука і ми були причетні до тої справи. Хто би міг уявити, що Київська Русь знов стане гарячою темою через пана Путіна і що ми знов маємо вести ті дискусії з ними?