Харчук Борис Микитович
Бори́с Мики́тович Харчу́к (13 вересня 1931, Лози — 16 січня 1988, Рига) — український письменник, член Спілки письменників СРСР з 1958 року.
Харчук Борис Микитович | |
Стаття у Вікіпедії | |
Медіафайли у Вікісховищі |
Цитати
ред.Слово і народ
ред.В головах слова стоїть свідомість, у головах свідомості стоїть слово. Вони з купелі крові, що пульсує в грудях і заливає мозок[1]. |
Вона вся з тучі й грому, як з води і роси, — така українська мова. Ніжна й тендітна, а міцніша броньованої броні, бо єднає дух і тіло, бо їй в основі — непорочність, цнота, чистота[1]. |
Горіли хроніки, храми і святі книги, а слово вийшло з вогню, як заповіт. |
За нами — немовкна історія. Вона продовжиться, стане і буде на наших кістках — жива й невмируща. Її свідчення невмолимі, як блискавка у найпохмурнішому небі: вона розтинає їх знаками вогню, полум'яно освітлює землю, небо і свідчить: вона — історія[1]. |
Минуле ніколи не заперечує, а завжди підтверджує[1]. |
Наша мовна традиція сягає далеких, докняжих часів, а в період держави Київської Русі наше слово сягнуло державного творення: було відкрите не лише для близьких сусідів, а й для найвіддаленіших земель, збагачувалося іншими мовами й збагачувало їх. Його розвитку не могли зашкодити чвари й усобиці, феодальна роздрібненість і навіть багатовікове монгольсько-татарське іго. Гідно подиву, що його не затоптали в болото кінські копита, що воно не розвіялося у вихорі навальних орд, а залишилося сіллю землі й народу[1]. |
Нещасна, неправдива людина, що добровільно й легко зрікається рідної мови; щаслива, праведна людина, що в радості й горі будує слово своєї землі. Нещасні, прокляті батько й мати, що сплоджують перевертнів; щасливий, непереможний народ, що породжує своїх захисників і оборонців[1]. |
Слово впізнало еллінську й римську філософію й поетику, систему Коперника; воно стало демократичним і непоборним, як республіка Запорізька Січ, і прекрасне, як козацьке барокко. Цілком природно, що вияв його сили — національної самосвідомості збігається з вибухом визвольних змагань за національну й соціальну справедливість і свободу[1]. |
Слово не значок, не символ — це вогонь, а перефразовуючи вже відоме: сорочка духу народу. |
Спускатися в глибину віків — пити з повного відра здоров'я на горе косі й чумі: криниця історії не замулююється[1]. |
Такий безсторонній очевидець, як знаний історик і мандрівник сірієць Павло Алеппський, що зустрічався з Богданом Хмельницьким, стверджує: освіченість серед «козацького народу» — буденне явище. Він занотував: «Не лише всі козаки, але більшість їх дружин і дочок уміють читати»[1]. |
Як і чому могло статися, що виплекана, виспівана народом, гартована в борні за свою самобутність, вирятувана з утисків, заборон і асиміляційного пекла двох кровожерних імперій — російської й австро-угорської, піднята до визвольних революційних кличів і в результаті цього утверджена, як рівна серед рівних усіх мов загальнолюдської культури і поступу, українська мова раптом стає зайвою і непотрібною? |
Примітки
ред.