Величковський Іван

Іван Величковський (бл. 1651–1701) — український поет, священник.

Величковський Іван

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Із «Віршів до Лазаря Барановича», 1680-1683 рр.

Смерть хоче в світі одного здобути: Щоби зерна понівечилась сила.

Справді, природа зерну посприяла, Щоб закільчилось, у гній заховала.

Смерть, щоб зігнило, зерно закопала, Доля, одначе, снопом вдарувала.

Смерть — людський ворог, вона-бо не лічить Нас анітрохи, хіба що скалічить.

Поле не завжди людині сприяє, Бажаний приріст не завжди буває — Часом одурить у цьому надія.

Із «Віршів до Івана Самойловича», 1687 р.

Наш світ також як море, що широко грає, Земля — в’язниця темна вигнанцям із раю, Вітчизна ж справжня — небо!

Але чи труп людини, спитаю, літає? Ні, без добра і віра порожня буває.

І віра, і надія, любов є праворуч, Смирення з чистотою, убогість — ліворуч. Отак окрилатівши, літаєш безпечно І неба досягаєш, живучи статечно.

Скажу: коли у грудях палке серце носиш, Без сумніву у Бога, що хочеш, упросиш.

Із збірки «Дзигар цілий і напівдзигарок», 1690 р.

Минуть усі часи нам, А над усе мине час покаяння.

Той, що смерть віднайшов, той загубить усе.

Мовить, знаю, Господь: «Небо і земля Мимо ідуть!»

Смерть, суд, пекло і небо — чотири квадритії — Завше май ти при серці, як компас на шиї.

Час, дитинство і дівства утрата, і слово Вийде з вуст — не вернеться назад на відмову.

Із збірки «Молоко», 1691 р.

Славиться син у матері, а мати у сині.

Хто пасе отару, а він молока не їсть?

Усі все можемо, а один усього знати не може, окрім усемогутнього Бога.

Із «Премудрого наставника», 2-га пол. XVII ст.

Хто в юності не хоче трудитися, у старості зле постраждає.

Око там, де миле, швидко поглядає.

Хліб врем’яний без поту хто спожити може? А благ небесних дурно хочеш ти, небоже!

Без діл є віра мертва, так само, як тіло Бездушне не рухнеться, живить віру — діло.

Не того ради жити, аби насищати Живота, страви всякі численні ковтати, А на те лише їсти, аби твоє тіло Мало змогу в житті цім триматися ціло.

Саме дерево з коренем, листя і плід — образ віри, надії та любови. Де немає дерева, там не може бути листу, ані плоду так, як де не буває віри, там немає надії та любови. Надія подобенство має з листом, плід — із любов’ю; плід же духовний — любов.

Коли на дереві й листу не побачимо і вже засохло дерево, тоді від нього не сподівайся плоду. Хто ж листя надії стратить через відчай, корінь віри засушить — о, вже там не побачиш жодного плоду.

Зна Бог усі безодні в кожного сердечні, Інакші у багатих й бідних безперечно.

Якість Божу в собі пан Хміль сокриває, Бо возносить смирних він, гордих усмиряє.

З тобою жить не можу, тяжко і без тебе.

Хто чуже хапає, сам зловлений буває.

Як сильніший, менших ти не бажай злобити.

Злотворящі страждують зле за те, що створили.

Воістину, кінець має зло мерзенний.

Що було колись — було, а тепер нічого.

Коли мав би змогу знать: помреш неодмінно Місяця цього-таки, ридав би неспинно. Та безвісний є той час, тож смішки справляєш І не знаєш: чи хоч день прожити ще маєш.

На те і коса, щоб красні квіти пожинати.

Блажен, хто пам'ять смерті у серцеві має.

Ніякої у гробі слави й ліпоти.

Смерть — вуж, що в молодому повзе вертограді Жий сторожко, бо стане гріб тобі в тім саді.

Чоловік, немов трава, дні його, як квіти, Тут цвіте, та має він посіктись — не жити.

Так це в деревах: коли тримає численні плоди, то плід схиляє гілки долі і понижує їх. Гілки ж, які не тримають плоду, звищуються догори й справді підносяться. Так і душа: коли смиряється, то плоди приносить і стільки приносить плодів, скільки смиряється.

Одягнені добродійствами тікають од людської слави, щоб не осквернитися від неї.

Коли наше сумління каже нам щось створити — і зневажимо, а знову каже — і творимо, то не може воно ясно промовляти до нас.

Так це буває, як у воді, збовтаній від численної куряви, — ніхто не побачить у ній свого обличчя.

Тяжкая рана тому без міри, Хто правду мовить, а не дають віри.

Яка ще більша кривда є, коли справедливого й невинного на смерть осудити?

Насправді: не тому ти чорний, що горів, а тому, що коли горів, то осмалився.

Є, щоб був, не був я, хоч є; тепер є з обох тих [пам’ять].

Не всі є святі! Що в тому святого, Коли ти в церквах лиш топчеш пороги.

П’яний плаче, хоч не знає чого.

У вбогого трохи є, в жебрака — нічого, Понад міру — в багача, а досить — ні в кого.

Неоднакові на смак пливуть різні ріки, Як і люди за життя — пани і каліки. Смак однакий у річках, що впали у море, Смерть рівняє їх усіх, усім рівне горе.

Світ сну оцей подібний, а щастя — драбині, Бо входять нею, сходять багато хто нині.

Спитали раз в одного філософа: «Що Бог чинить?» Відповів: «Високі речі понижує, а низькі вивишає».

Буйні, немудрі, бува, в небо ідуть, А нас, таких мудрих, до пекла заберуть.

Інакше дивиться на світло орел, а інакше — сова.

Є розум над розум. Відтак музичну ліру, або радше скрипицю, яка вже ніби наладнана, учений музика ще ліпше наладнає.

Багатство — всілякого гріха батько, всілякої злоби винахідник, духотлінної поживи вживає, повстримності супостат, ратник на цнотливість.

Коли хочете мене вічно тримати, залишіть мене тепер.

Інші цитати

• Що єсть смерть, питаєш мя. Если бим знав, уже бив би мертвим. Як умру, прийди в той час, друже!
• Чому суть мудрійшіе мужеве, ніж жони? Бо з ребра безмозкого, не з голови они
• Вітчизна справжня — небо!
• Де не буває віри, там немає надії та любові.
• Минуть усі часи нам.
  А над усе мине час покаяння.
• Живить віру — діло.
• Без діл є віра мертва.

Джерела

• Українська афористика Х-ХХ ст. Під загальною редакцією Івана Драча та Володимира Черняка. — К., Видавничий центр «Просвіта», 2001
• Мудрість передвічна. Афоризми давніх українських мислителів ХІ - поч. ХІХ ст. Упоряд. Валерій Шевчук. — Київ: Кліо, 2019. — 440 с. — ISBN 978-617-7023-96-7