Чернов Леонід Кіндратович

Леоні́д Кіндра́тович Черно́в (справжнє прізвище Малошийченко) (* 15 січня 1899, Олександрія, Херсонська губернія — †23 січня 1933, Харків) — український поет, прозаїк, драматург, перекладач, кінооператор доби розстріляного відродження. Член літературної групи «Авангард».

Леонід Чернов

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

З автобіографії (1928 р., Одеса)

На весні [19]22-го року мені здалося, що час уже почати утворення власного театру, і ми разом з Горським, Я. Возіяном, М. Гаєвським, Ю. Філянським склали українське мистецьке об'єднання «Махудрам» («Майстерня художньої драми», згодом — «Зелена зоря»). Після річної героїчної боротьби з голодом та злиднями, наприкінці [19]22-го року в Кремінчуці ми не витримали і постановили ліквідувати наш театр.

Року 1924 мені пощастило здійснити мою давню мрію: я продав свій мотоциклет і поплив до Індії. І досі ще стоїть перед моїми очима ця дивовижна незрівнянна країна: Індійський океан, Цейлон, первісне Трінкомалі, Мадрас, Бомбей, Бенгальські джунглі... і далі — Перім, Червоне море — межа двух великих пустель: Сахари та Арабії. Там я написав найбільшу свою поему «Борьба за радость». Уривками я друкував її в журналі одеських футуристів «Юголеф», бо один час стояв близько до цього журналу.

В Одесі ж таки, на кінофабриці я зустрів старих друзів, між ними Бучму, ознайомився з Валентиною Чистяковою і мало не перейшов зовсім на працю до кіна, але життя склалося на інше: всі поїхали до Києва, а я подався до Ленінграду, ввійшов до групи російських імажиністів і, виснаживши себе в скаженій боротьбі, почав харкати кров'ю, — з бенгальських джунглів я привіз з собою туберкульозу.

На весні [19]27 року, вийшовши з Тубінституту, я зблизився з українськими митцями і досі остаточно і назавжди відчув, що не можу відокремити свого шляху від шляхів української культури, яка стоїть зараз на порозі великого й прекрасного розквіту. Тоді я написав «Пісню про двох братів» і вперше почав друкувати свої поезії та маленькі оповідання по українських журналах.

Сезон 1927-[19]28 р. відкрив переді мною Нові мистецькі обрії. Мене захопила праця на радіостанції, вийшла моя книга «125 день», я написав поему «Любов сьогодні», «Коні в степах», підготував до друку книгу оповідань «Сонце під веслами», збірку поезій, працюю над повістю «Наркомова дружина».

Пишу ці рядки в Одесі; на березі моря. Відпочиваю і з захопленням спостерігаю, як «Березіль» готується до наступного сезону. Як гарно жити в наші часи. Над усе в світі люблю життя і мій мотоциклет, що носить мене по степах моєї країни, — по тих може шляхах, де колись вигравали на конях мої прадіди.

З автобіографії (3 січня 1930 р., Харків)

Як жаль, що Джек Лондон не був знайомий з моїм батьком — Кіндратом Малошийченком. Джек Лондон написав би прекрасну повість про те, як син баштанника Тодосія Малошийка — Кіндрат, закохавшись у дочці мирошника прекрасній Оксані Солосі і маючи за душею багатства рівно стільки, скільки має перший-ліпший горобець, — як цей одчайдушний Кіндрат одного прекрасного дня 1896 року покинув рідні південно-українські степи і кохану дівчину — і подався аж до мерзлого Сибіру, на будівництво Сибірської залізниці — шукати щастя.

Я не люблю ні пишновеличного, зрадливо-істеричного моря, ні стискуючих мій обрій гір, ні зворушливих лісів. Я люблю південні липневі пустельні степи наші; обрій без меж; розгорнуте в безмежність бразолійне небо; пахучі жита наші; степові шляхи в житах понад могилами, — степові шляхи без кінця і краю.

Перша серйозна помилка, яку я зробив у своєму житті, — це те, що я народився. Я дуже хотів би її виправити, але це неможливо. Далі пішли вже помилки другорядні; те, що народився українцем, а не сином менш «самоїдської» нації; що доля не судила мені дожити до прекрасних днів досягненого соціялізму; те, що вчився я, на жаль, в російській і русифікаторській гімназії, яка потрощила й понівечила мою природню вдачу і за дитинства ще закохала мене в Дм. Цензора та Ол. Блока, які, на жаль, і стали за моїх перших поетичних надхненників.

Уявіть собі, що з задушної кімнати ви раптом потрапили до весняного яблуневого саду: сяйво, відродження, розорані, розпанахані груди землі, непочатий край роботи... Таке в мене було відчуття, коли на весні 1920, мандруючи по звільненій від денікінщини Україні, я зустрівся з Терешком Юрою, що стояв тоді на чолі «Української трупи Сурма». Тепер я знаю, що то була звичайнісінька собі «малоросійська» трупа, але тоді це було для мене відкриття, нова сторінка життя.

А пам'ятаєте рожеві ранки, золоті шляхи наші, допотопні вози, вечірні пісні в палаючих осіннім полум'ям нетрах Холодного Яру, — а навколо — як на долоні, немов на різнобарвній мапі — вся наша країна, сивий Дніпро, сірникові коробочки — пароплави, баржі, постріли, гармати, молодість, пробудження після віковічної сплячки, гусінь поїздів, червоні ешелони, сонце — чи не сон це? Ви забули це, звірі?

Дженні Райт, американка, моя тодішня подруга й учениця, запрошувала мене аж до Сан-Франциско але я щораз частіше тинявся по пустельних берегах океану, з надією й трепетом вдивляючись у далекий обрій, де за морями дрімала тисячеомріяна Індія. І напочатку літа 1924 — сталося: на борту океанського красуня, велетня «Трансбалта» я відплив до Індії.

В Одесі гримів, барабанив, верещав футуристичний «Юголеф». На Одеській кінофабриці намагалася трощити великодержавні кінотрадиції група артистів театру Березіль. На цих релях і загули мої бездомні, п'янливі, напівголодні — і все ж таки прекрасні дні. Тоді мій життєвий шлях перетяла любов, що поклала глибокий слід і на мою дальшу творчість, і на вдачу.

Наприкінці 1927-го року група українських письменників і журналістів заходилася біля утворення українського радіомовлення. Раніше воно не існувало, — і кожен наш крок був буквально просікою в джунґлях... Мені випало на долю робити перші в історії спроби творення оригінального українського специфічного радіо-фейлетону і радіо-фільму. На жаль, згодом радіороботу нам довелося покинути; українське радіомовлення піш¬ло шляхом найменшого опору.

Дуже заважає працювати брак власної кімнати: три роки я живу й працюю, як горобець — по редакціях, готелях, товаришах. Заважає хвороба: вона не дає працювати з повним навантаженням, а четвертину кожного року задають санаторії та лікарні. Заважають романтичні пригоди — часом дошкульні й болючі. Заважають постійні турботи про завтрашній... ні про сьогоднішній день, — бо й досі, на жаль, не спромоглися ми утворити задовільні матеріяльні умови для праці письменника.

І тепер ще випадають місяці, коли я, зрікшись власного кутка, метушуся зі своєю валізою по всій Україні мов птах над ураганом і пожежею, не знаючи, де сісти, бо все навколо палає, тріщить, пече — бо руйнується й падає старе, вікове — і натомість непереможно сходить, наливається соком завтрашній день моєї соціялістичної батьківщини. Бо хочу охопити все: до останньої краплини хочу всмоктати в кров суворий зміст нашої небувалої доби. Бо відчуваю її в русі й динаміці, в часі й просторі, в історичній перспективі.

Я щасливий бути найменшим коліщатком нашої найвеличнішої в історії перебудови всесвіту і людства. Щасливий — навіть коли б мене розчавило каміння якогось раптового обвалу. Бо коли й загину, — то не мишею в пастці, а учасником велетенської будівлі, де в огнях і димах, у великих муках народжується нова людина і новий світ. Не сьогодні — завтра з вершини Дніпрельстану, з-під темних брів засвітить моїй країні неперевершена в сивих століттях красуня Електра. Вона дасть моїй країні світло, тепло, чавун, крицю, дюралюмін, тяжке колосся усуспільнених ланів...

Джерела

• Самі про себе. Автобіографії українських митців 1920-х років/ Упоряд. Раїса Мовчан. — Київ: Кліо, 2015. — 640 с. — ISBN 978-617-7023-36-3