Чорногуз Ярина Ярославівна

Ярина Ярославівна Чорногуз (нар. 18 травня 1995, м. Київ, Україна) — українська поетка, волонтерка, військовослужбовиця, морський піхотинець, бойова медикиня, розвідниця Збройних сил України, учасниця російсько-української війни.

Ярина Чорногуз

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Вести партизанський рух — це ще складніше, ніж бути в регулярній армії. Це грає величезну роль в тому, аби повернути окуповані території. Партизанка дуже деморалізує ворога, його тил. Для того, щоб це все робити — теж треба бути здібним до військової справи, до цього готуватися.

Війна всіх учить цінувати найпростіші речі. Якщо раніше можливість спокою, можливість спокійно попрацювати, спокійно побути із сім’єю мені здавалася звичайною рутинною річчю, то тепер це для мене насправді велика цінність.

Дитина розуміє, чому я обрала такий шлях. Звичайно, їй хочеться більше часу побути зі мною і мені хочеться з нею більше часу проводити. Що поробиш... Не ми обрали війну. Путін і росіяни обрали війну, а ми маємо захищатися.

Зранку 24 лютого нас розбудили приходи «Градів». Багато з нас, хто на війні не з 2014 року, як і я, ще не чули їх. На нашій ділянці був дуже сильний прорив, ми отримали наказ зайняти позиції на висоті з «Енлавами» та «Джавелінами» й бути готовими вдарити по російській колоні.

Коли бійці бачать, що ти фізично і психічно тягнеш і що з тебе є користь, через деякий час тебе починають просто сприймати як бойову одиницю — таку саму як і чоловік.

Коли українці будуть постійно тримати руку на пульсі, мати контроль за цими всіма процесами, щоб не було корупції, щоб не було бюрократії заради самозбагачення, добиватися, щоб нарешті в нас на відповідальних посадах перебували відповідальні люди, для яких важлива й цінна держава, тоді ми станемо насправді сильними.

Мені незрозуміло, що таке зламатися, впасти духом. Я не розумію взагалі ці слова. Тому що я обрала цей шлях і я ним іду.

Мені подобається модель, яка є в Ізраїлі. Там військовий вишкіл і призов проходять так само жінки. Після цього людина виходить з чітким розумінням, що таке військові дії, що вона робитиме, якщо таке станеться, чому так відбувається. Це дає велику впевненість кожній людині у своїх діях на випадок такого. Безпорадність та паніка — це якраз речі, якими програють.

Насправді Україна вже перемогла тим, що ми вистояли. І 8 років останніх, і пів року. Можна сказати - ми вже перемогли. А якщо говорити про таку перемогу з поверненням всіх наших територій, боюся - це не питання найближчого часу. Може, я помиляюсь і ми впродовж року все деокупуємо. Будуть втрати, але ми вийдемо на наші кордони.

Не прощати і не забувати несправедливість. Цього не вистачає українцям, тому що українці люблять закривати очі на кучу речей, які знищують повільно нас із середини. Наприклад, корупція, правосуддя, якого немає, політики, які донедавна дуже безвідповідально ставилися до оборони країни... Ми прощаємо несправедливість, ми її не помічаємо. Якби всі ці речі привести до ладу, то ми б були дуже потужною нацією. Впевнена — і будемо.

Одразу після Майдану — ще в 2014 хотіла я піти добровольцем на фронт. Але в день початку ООС народила дочку. Мусила бути з нею. Тому на той час мій активізм за популяризацію української мови — тоді це було єдине, що я, маючи маленьку дитину, могла зробити для України. В такий активний спосіб — навчаючись і популяризуючи те, що є стратегічно важливим.

Пізніше в 2019 я пройшла вишкіл на парамедика в «Госпітальєрах» і почала їздити на фронт як волонтер-парамедик. Ротації дозволяли поєднувати фронт і материнство. Я могла бути з донькою. Звичайно, виникало бажання піти на контракт, але я розуміла, що це довга розлука із дочкою. Тому мене це зупиняло.

Повномасштабне вторгнення шокувало багатьох. Чому це мало шокувати? Росіяни ж уже окупували Крим — без жодного спротиву, зовсім недавно. Окупували Донецьк і Луганськ. Чому ж вони мали не піти далі? Українці люблять жити в солодких ілюзіях. Зараз багато хто живе в цих ілюзіях. Але вижити ми зможемо, якщо цих солодких ілюзій позбудемося. Будемо дивитися дуже прагматично, вірити в найгірший можливий варіант розвитку подій і бути готовими до всього.

У мене завжди було розуміння, що буде друга серія, бо після того, як Росії вдалося малими силами окупувати Крим, Донецьк та Луганськ, звісно, вони мали спробувати ще раз. Я хотіла бути на цей момент готовою.

У нас немає вибору — ми або станемо сильною демократією, або просто зникнемо як держава.

Щодо страху. Страх під час жорстких бойових дій відчувають усі, питання в тому, як його хто долає. Я навчилася це робити, я можу з ним упоратися. Страшно, коли ти не можеш упоратися з ним, тоді ти стаєш слабким і вразливим, і розуміння того, що якраз страх робить тебе вразливим і збільшує твої шанси на смерть, — основна мотивація до нього не вдаватися, притишувати, коли це стається.

Я вважаю, що і серед жінок, і серед чоловіків повинні воювати ті, хоче цього. Але в такій повномасштабній війні з переважаючим ворогом складно… Тих, хто хоче, — замало. Потрібно більше людей, оскільки ми менша держава.

Якщо говорити про мій шлях, то мені пощастило, пощастило з командирами. Я натрапила на таких, які цінували те, що я роблю все на рівні з чоловіками. Всі біжать — я біжу з ними, всі «розгружають бока» — я розгружаю бока, всі йдуть на вихід — я йду на вихід з ними. Стріляю, все роблю на тому ж рівні.

Я контролюю свій емоційний стан. Без цього в армії ніяк. Особливо жінці.

Якщо Україна нам потрібна, то всі — і жінки, і чоловіки — повинні служити.

Я пишу вірші доволі давно і тут, навіть зараз, мені приходять. Часом я пишу, щоб позбутися болю, скажімо так. Коли я пишу, це допомагає розслабитися — викинути те, що дуже наболіло. — Про віршування на передовій

З поезії

Каменяркою кількасотлітньою заходить сонце моє. Темне сонце моє заходить за скелю, Ніби за тишу. За тишу світу, за тишу планети, за тишу моєї країни заходить сонце моє. Темне сонце моє. Сонце воєнної тиші. — З вірша «[воєнна тиша]»

пітьма п’янка кожна з нас у пітьмі йде сама опори не треба опора б’ється всередині і має голос всі плечі надто слабкі щоб витримати одне серце сильні слова завжди занадто слабкі сильне тіло смертне голос не гасне якщо вміє бути — З вірша «[надто червона пляма]»

у кожній жінці живе солдатка якій доведеться пройти пітьму наодинці і вся поміч непотрібна і всі плечі — зайві і все важке — тільки двома руками і всі кохання — прожиті й полишені і вся самота — твоя і вся ніч світу — як одне сонце одного життя — З вірша «[надто червона пляма]»