Юкка Рислаккі

Юкка Рислаккі ((фін. Jukka Rislakki) 1945, Куусанкоскі, Фінляндія) — фінський журналіст, письменник-публіцист і карикатурист, який опублікував низку книг, переважно про новітню історію Фінляндії, країн Балтії, а також книги про розвідувальну діяльність.

Юкка Рислаккі

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Загалом у системі ГУЛАГ було багато фінів. Сталін не довіряв вихідцям із країн, що межували з СРСР, вважав їх шпигунами. Айно Куусинен – дружина найвідомішого фінського комуніста Отто Вілле Куусинена. Вона служила агенткою радянського ГРУ, пізніше була заслана до Воркути, де дивом вижила. Історія її життя згодом вийшла на Заході. А ось Куллерво Маннер, глава Фінської комуністичної партії, разом із дружиною помер в одному з таборів у Комі.

Інтерв’ювати свідків важливо. Але цим свідченням не можна довіряти 100-відсотково. Ці історії треба звіряти з іншими джерелами. З іншого боку, повноцінну картину не можна побачити лише в офіційних документах. Тому для мене важливо, якщо можливо, використовувати обидва джерела інформації. Коли я записав десятки інтерв’ю, то усвідомив, що мені не вистачає розмов з українцями. Також варто було б знайти більше жінок. — Про роботу над книжкою «Воркута. Повстання у виправно-трудовому таборі»

Мене вразили умови життя та праці в’язнів Воркутлагу. Ставлення до них – це справжнє пекло. Втекти – практично неможливо. Для декого єдиною дорогою до звільнення ставала смерть. Доноси були поширеними в таборах. Загалом це практика сталінської Росії. Стукачі отримували різну винагороду. А з іншого боку наражалися на значну небезпеку. Часто інші в’язні їх били або навіть убивали. Влада потребувала стукачів з різних національних груп. Проте розказували, що було досить важко завербувати таких серед балтійців чи українців. Вони були заклятими ворогами системи, найнебезпечнішими елементами. Саме вони отримували найважчі вироки і їх останніми звільняли, уже після смерти Сталіна.

Темою Воркутинського повстання я зацікавився через Ейно Прюкі. Це фін, який був серед жертв розстрілу. Він помер влітку 1953 року. Дехто з німецьких, естонських та латвійських колишніх в’язнів пам’ятали його й розказали мені про ту бійню у Речлазі. Тому й вирішив написати про це книжку.

У Воркуті всіх українців називали «бандерівцями», навіть якщо вони не мали стосунку до руху Степана Бандери. Але сьогодні ми знову бачимо, як російська пропаганда використовує ті самі кліше: українці – бандерівці, балтійці – фашисти, націоналісти та русофоби.

Україна мене цікавила давно. Спочатку через дипломатичні та комерційні відносини між нашими молодими незалежними державами. Мій батько знав фінського генерала Рудольфа Вальдена, якого послали до Києва 1918 року. Уже тоді книжки про Україну були видані у Фінляндії. Маршал Маннергейм, пізніше президент країни, був другом Павла Скоропадського. У 2014 році разом із дружиною Анною Жиґуре був на Майдані, де ще стояли барикади. А наступного року вже поїхав на Форум видавців у Львові. Директор видавництва «Літопис» Михайло Комарницький видав «Воркуту!» українською, зважаючи на особисту історію – його батько там перебував. Тоді ж я здивувався, що ніхто серйозно не досліджував ролі українців у гулазьких повстаннях.

Я маю досвід роботи над книжками з балтійської та російської історії. Досліджував карельських фінів і фінів, які стали жертвами Великого терору 1937–1938 років. Моя остання книжка, що вийшла у лютому 2021, про «війну розвідок» між Фінляндією та Радянським Союзом. Також була робота над книжкою «Справа Латвії: кампанія дезінформації проти маленької нації». Там я розкриваю тему російської, а також західної дезінформації та нерозуміння латвійської історії. Гадаю, що подібна робота має бути зроблена і про Україну!