Амеліна Вікторія

Вікторія Амеліна (нар. 1 січня 1986) — українська письменниця.

Амеліна Вікторія

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Культура — це завжди про пошук істини та контакту, способу комунікації.

Має бути саме внутрішня готовність жити текстами, перетворювати себе на тексти, писати навіть тоді, коли ніхто не читатиме. У цьому не може відмовити жоден видавець. Якщо література – ваш спосіб взаємодії зі світом, то ставатимуться дива. — про письменництво

Жодна з моїх книжок не є автобіографічною, але в кожній – багато мене.

Література має показувати, а не судити. Вона завжди залишає простір – для сумнівів, власних спогадів, злості й любові. Далі я покладаюся на свого читача. Якщо він і любить героїв, то не за безпам’ятство та пристосуванство.

Мені здається, у такі часи, як тепер, письменники — трохи як лікарі, у тому сенсі, що їм теж важливо керуватися правилом «не нашкодь». Але це обмеження, яке я виставляю сама собі — ніби вводжу сама для себе воєнний стан. Бо вибираю бути разом із тими, хто на війні, — теж на війні. Я в жодному разі не можу й не хочу обмежувати інших. Митець не має відчувати відповідальність «для» — митець залишається митцем, лише бувши справжнім, тобто щиро, а не вдавано шукаючи себе. Але якщо для мене відповідальність у цей момент історії абсолютно органічна, ніхто не може нав’язувати мені думку, що митець не повинен мати відповідальності.

Ми стаємо порожніми, і порожнечу заповнюють чужі сенси. Ми втрачаємо себе — ось і все. Культура — це дзеркало. Знаєте, який вигляд мають люди, які роками не дивляться в дзеркало взагалі? Наша українська ідентичність зараз такий вигляд і має. І вже не можна чекати — треба на себе подивитися. Спершу страшно, але потім насправді легко привести себе до ладу й звикнути часом звірятися з власним зображенням на виставках, у теат­рах, у книжках. — у відповідь на питання "Що ми як суспільство втрачаємо, коли культура та гуманітарна сфера стагнують?"

Зараз писати художню прозу взагалі неможливо. Немає сенсу щось вигадувати, коли реальність у своїй насиченості перевищує літературу. Усі слова змінили свої значення. Тому у тих кількох віршах, які я написала з початку вторгнення, особливо немає метафор, якоїсь вигадливості, спроб вразити. Є прямота, голі сенси, біти інформації. Я це називаю «Очевидні речі, записані в стовпчик під час війни». — на питання "До великої війни ти писала лише прозу. Тепер з’явилась поезія. Тобі так легше висловлюватися зараз?"

Якщо ми переможемо, але не зможемо довести воєнні злочини і покарати винних, ця історія не буде завершеною. Є люди, які працюють на оцю віддалену в часі справедливість. З іншого боку, для того, щоб правосуддя взагалі стало можливим, інші люди воюють у цю мить на передовій. І, якщо ці люди на передовій програють, ніякої віддаленої справедливості не буде. Але вони переможуть, вже перемагають. Ціна майбутньої перемоги вже така висока, що ми маємо якось дати собі раду і з судами, і з суспільною думкою (public opinion) про сутність російської імперії. — про фіксацію процесу боротьби за справедливість під час війни

Адже війна, власне, відбувається на ціннісному рівні. Це боротьба демократії проти авторитаризму. Це також і війна за те, чи має значення rule of law - верховенство права. — про фіксацію процесу боротьби за справедливість під час війни

Щоби впоратися з привидами, потрібно ввімкнути світло. Потрібно, щоб була зрозуміла правда, винні покарані або хоча б названі вголос, жертви – вшановані, а їхня пам’ять увічнена. Це дуже важлива робота, яку в нас довго не було можливості проробити щодо попередніх наших трагедій. — про фіксацію процесу боротьби за справедливість під час війни

З творів

Письменники вигадали подорожі у часі, та, виявляється, можна просто дозволити часу йти та помахати йому рукою. — «Дім для Дома»

Я приношу їм все, що просять. Я все повертаю — хоч воно аніскілечки їм не потрібне. Так і життя іноді повертає те, що ти просиш. Теж, із жалю, як я повертаю людям сухі гілки. Просто думаю, ну нехай порадіють хоч трохи. — «Дім для Дома»

Коли одне покоління мовчить, наступне врешті буде вигадувати – а ті, що прийдуть пізніше, можуть уже й не побачити різниці між правдою та брехнею. — «Дім для Дома»

Все починалося наново. Тільки всередині все, мабуть, було в людей старе. — «Дім для Дома»

Цей Бог любить тих, хто спершу обов'язково схибить. — «Дім для Дома»

Це коли загубився в просторі й часі, тоді чіпляєшся за пожитки. Зберігаєш старі незручні туфлі, бо ці туфлі – твій дім, як чоботи – дім солдата. — «Дім для Дома»

— А в Ірпені ти була? — Була. — А чому не розповідаєш про нього? — Ну, там центральний парк гарний — я завжди про нього розповідаю. Парк в Ірпені такий ідеальний, знаєш, як рай у брошурах Свідків Єгови. — З есе «Земля у чотирьох кадрах», розділ «4. Ірпінь».

Я не пишу поезію Я прозаїк Просто реальність війни з'їдає пунктуацію зв'язність сюжету зв'язність з'їдає Наче у мову влучив снаряд Уламки мови схожі на поезію але це не вона І це теж не вона Вона в Харкові Волонтерить — з вірша «Не поезія»

Джерела

• Вікторія Амеліна. Дім для Дома. — Львів: ВСЛ, 2017. — ISBN 978-617-679-416-5