Вдовиченко Галина Костянтинівна

Гали́на Костянти́нівна Вдовиче́нко (народилась 21 червня 1959, Печенга (Петсамо) Мурманська область) — українська письменниця та журналістка. Членкиня PEN Ukraine.

Галина Вдовиченко

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я

В

Вважаю, що сучасна українська література розвивається сама по собі, без втручань і без допомоги, і тому читачам є чого чекати від авторів вартісного. Думаю, незабаром сучасну українську літературу чекає потужний прорив через кордони, нас почнуть перекладати не поодиноко, а масово.

Д

Декому вдається одночасно і книжки писати, і публічно рефлексувати із приводу актуальних питань. Дехто реагує короткими коментарями (влучними чи не дуже) у соціальних мережах, дехто не заходить у мережі місяцями, зосереджуючись на роботі, не ділиться своїми думками у засобах масової інформації. Ми всі різні.

Для мене місце народження – це швидше те місце, де людина починає усвідомлювати себе і пізнавати світ довкола. Місце, з яким пов’язані перші спогади. У мене це Івано-Франківськ і село моїх бабусі й дідуся – Отинія на Івано-Франківщині.

Для мене Фінляндія виявилась – випадково чи ні – місцем сили. А коли я за допомого ґуґл-карти спробувала віртуально побувати у селищі, де народилася, була вражена його занедбаним сирітством. У кількох кілометрах через кордон – цивілізація і сучасний світ, а тут, на колишніх фінських землях, – розруха і занепад.

Добра справа швидко не робиться. Терпіння і наполегли­вість здатні більш відчутно змі­нити світ, аніж рішучий, але поо­динокий підхід.

Є

Є настільки сильні подразники, що вимагають реакції тут і тепер, і тоді письменники висловлюють своє ставлення до певних подій спільними діями, акціями, виступами – ініціюючи їх або долучаючись до ініціативи інших.

З

Загибель кожної людини – це непоправна втрата. Усе решту можна відновити. Економіку можна підняти, культуру... А мати вже не зустріне сина, який загинув... Кожна втрата – жахлива. Це болить кожній людині.

Знаю, що роман має «вистигнути». Як гарячий хліб, який не можна їсти з вогню. Певний час навіть не дивлюся у той бік. Але щоб так довго – такого у мене ще не було! Два з половиною місяця, це – рекорд.

І от я читаю текст очима читача і критика. Я сама собі найкращий критик. І правлю текст. Це – як слухати мелодію. Тут наче непогано звучить. А тут раптом – стоп! – фальшива нота. І я цю фальшиву ноту виправляла.

К

Коли вже вийшов роман «Там­девін», я познайомилась з Ма­риною Шквирею, українською дослідницею хижаків, зокрема й вовків. Подумала тоді: працю­вати вміємо, часом краще за ін­ших, а говорити про себе, роз­повідати про своє — ні. Тому й, до речі, так мало перекладів сучас­ної української літератури мо­вами світу.

М

Ми ж ніколи у жодного сусіда не забрали ні клаптика землі! Що мають до нас наші сусіди? Які претензії? І тут раптом розгортається така кривава бійня, в якій гинуть хлопці, в якій ми втрачаємо людей, котрі могли би впливати на майбутнє обличчя України, змінювати цю країну на краще. Ці втрати просто неможливо пережити! З ними неможливо примиритися.

Н

На справжню популярність може розраховувати талановита література. Приклад? Серйозне дослідження Оксани Забужко «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», яке розкуповують великими тиражами. І літературне хуліганство Люби Клименко (назвемо автора так, як написано на обкладинці) «Пор’ядна львівська пані».

Неймовірно радію, коли щось нове мене вражає аж настільки, що посуває інші книжки чи інших авторів на п’єдесталі.

Нехай у нас будуть усі жанри, напрями, література на всі смаки. Але талановито написана, якісна.

П

Перші помічники того, хто пише – книжки, що викликають у письменника-читача напад комплексу неповноцінності. Бодай кілька досконалих сторінок, хоча б абзац, вислів. Нехай навіть за ними йдуть сторінки з категорії «нічого особливого». Але момент неймовірного захвату своє діло зробить. Цього достатньо, аби відчути, якою може бути література у найсильнішому прояві, а від того й самому намагатися писати якомога краще.

Писання – це такий процес, коли думаєш, що наступний текст буде кращим, принаймні сподіваєшся на це.

Письменник може бути активним коментатором важливих подій, а може бути й мовчазним інтровертом, що привселюдно не реагує на сильні подразники. Це вибір кожного.

Письмен­ницька робота передбачає вмін­ня самоорганізовуватися.

Подорожі має собі дозволяти кожен. Хоча б іноді. Це і задоволення, і самоосвіта, і самовдосконалення. Це, зрештою, можливість подивитися під іншим кутом зору на людей, на себе у новій обстановці, на свою реакцію на певні речі. Людина з будь-якої подорожі повертається оновленою. Вона набуває нового досвіду. Українцям подорожі просто необхідні. Це також школа взаєморозуміння. А ми цього позбавлені.

Про війну треба писати не через десять років, а коли пече нестерпно. Не треба чекати, поки про нас хтось розкаже світові і нам самим про те, що з нами тепер відбуваєть­ся, особливо з початком війни. А варто говорити тоді, коли годі мовчати, не чекати завершення подій, взагалі нічого не чекати. Говорити.

Р

Роман – це жива тканина, жива істота. Він формується майже як дитина в утробі матері, і народжується тоді, коли прийде час, коли визріє плід.

С

Справжня дитяча література – це та, яка залишиться в пам’яті, коли дитина стане дорослою. Це книжки, улюблені на все життя. Назви самі виринатимуть при згадці про дитинство.

Т

Твір сам визначає, в яких пропорціях у ньому поєднуватимуться правда і вигадки. Навіть у нон-фікшн-літературі правда буде неповною, частковою – передовсім тому, що її ретранслятором через літературний твір є людина. А людина має таку особливість: те, на що звернув увагу один, пройшло повз увагу іншого. Кожен про реальні події, свідком яких він став, розповідатиме дещо по-іншому.

Теми самі обирають того, хто про них писатиме, і змушують працюва­ти на себе. У певний момент я зрозуміла, що пишу цей текст не лише для себе, а й для тих, кому варто вчасно зробити ревізію своїх стосунків з близькою лю­диною, спробувати змінити їх на краще. Усе в наших силах, навіть вплинути на те, на що, здавалося б, уже втрачено вплив. — про роман «Найважливіше — наприкінці»

У

У дитинстві я не мріяла бути письменницею, я нею була. Проте навіть не усвідомлювала цього. Вигадувала історії, розповідала їх у дворі, надихаючись повною тишею й відкритими ротами своїх слухачів. Мені це було робити легко, як дихати.

У журналістки Галини багато спільного зі мною, однак далеко не все. Тут вигадка й правда перемішані, як борошно з водою, утворюючи щось третє, таке собі тісто...

Усе, що ми відвер­то готові проговорити наодинці зі собою, заслуговує на те, аби поділитися цим з іншими. Пись­менник у житті може бути цілко­вито «закритою» людиною, на­віть соціопатом, але в текстах він відкритий, як на долоні. — про героїню роману «Пів’яблука»

У ті дні, коли закінчую роботу над черговим романом чи дитячою книжкою, не помічаю, як збігають години. Це час особливої посидючості й особливого нетерпіння – бо текст наближається до завершення. Тоді можу й увесь день провести за комп’ютером. Мене ніхто до цього не примушує. Це мій вибір і моя потреба.

Ц

Цікавість до Іоана Георга Пінзеля бере початок з моїх пу­блікацій у газеті. Давно захоплю­юсь скульптурами цього май­стра ХVІІІ століття, тому свого часу «створила» в уяві невідо­му роботу Майстра — дерев’яне яблуко з певними властивостя­ми, і все, що відбувалося довко­ла цієї знахідки у моєму першо­му романі.

Ч

Часом чую, що має минути певний час, перш ніж братися за роман про нашу теперішню війну, що має прийти усвідомлення, відсторонення... І таке інше. Мені писалося, поки процес ще тривав і далі триває. Хтось своє напише згодом. Хтось на цю тему не писатиме ніколи. Немає жодних правил у таких речах.

Чимало рис характеру, зви­чок, улюблених висловів та ви­падків вихоплюю з життя, заби­раю від тих, з ким спілкуюся, за ким спостерігаю. Це одне з най­улюбленіших занять — спостері­гати за людьми.

Ш

Шлях через читання — найбільш короткий для пізнання іншої країни та розуміння того, що там відбувається, якими є і чого прагнуть її жителі.

Я

Я з дитинства любила книжки й знала, що моя майбутня професія буде з ними пов’язана. Була б на своєму місці десь біля книжок – у бібліотеці, в книгарні, на книжкових розвалах біля пам’ятника Іванові Федорову у Львові...

Я зу­стрічала талановитих людей, які могли б писати романи, але не можуть саме з цієї причини — розхристаності і нездатності до самопожертви. Часом ти точно мусиш жертвувати. Хоча кожен, хто пише, знає за собою й такий гріх: відтягувати момент сідання за комп’ютер. Ходиш, знаходиш собі якусь роботу, відволікаєш­ся... Робиш собі третю каву... Го­ловне сісти — і почати, а далі піде.

Як каже у своїй книжці Йогансен у розділі «Підручник мови для прозаїка», «підручника мови для прозаїка не існує».

Якщо висловлювання своєї позиції – це не просто миттєва реакція, переважно емоційна, а аргументований виступ, то, як і будь-яка серйозна справа, потребує професійності, обізнаності, перевірки джерел і таке інше. Тому кожен вчиняє як вважає за потрібне – хтось реагує оперативно, хтось – через літературний твір.

Якщо не брати до уваги нон-фікшн, а лише художню літературу, то в будь-якій історії, навіть суцільно вигаданій, все одно буде прозирати правда життя. Тому у фантастиці часом більше правди, ніж в історичному романі. І художня правда іноді є правдивішою за правду життєву.

Якщо обставини не дозволяють братися за роботу день, два і більше, то у мене починає псуватися характер. Але тут варто зауважити, що «творчий процес» – це не лише робота над текстом, робота за комп’ютером, але й збір потрібного матеріалу, «виходжування» ідеї, продумування сюжету, його розвитку, наступних епізодів і таке інше. Є також чимало супутньої роботи, теж важливої – спілкування з читачами, скажімо.

Якщо тебе щось пече з такою силою, що ти не можеш ні про що інше думати, не можеш відкласти цю тему на потім, то що ж тоді? Ти мусиш це зробити. Просто маєш писати і довести до кінця те, що розпочато, бо воно все одно не дасть жити, поки не зробиш, поки не поставиш крапку.

Див. також

«Містельфи» — пригодницька повість для дітей про дивовижні події у Львові.