Віслава Шимборська

Вісла́ва Шимбо́рська (пол. Wisława Szymborska; 1923–2012) — польська поетеса, есеїстка, літературний критик і перекладачка; співзасновниця Товариства польських письменників (1989), член Польської академії знань (1995), лауреатка Нобелівської премії з літератури (1996), відзначена Орденом Білого Орла (2011).

Віслава Шимборська

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Три найдивніших слова: коли я кажу Майбутнє, то перший склад вже в минулому, коли я кажу Тиша, то я її нищу, коли я кажу Нічого, то створюю щось, що вже не належить небуттю.

Я, Номер Три Плюс Чотири Поділене На Сім, відома своїм знанням лінгвістики глибоким. Вже встигла розпізнати тисячі я мов, що людям вимерлим у їхніх діях слугували.    Усе, що знаками своїми записали, хоча й притрушене шарами катастроф, видобуваю і відтворюю у первісному стані.    Це не хизування – читаю навіть лаву і облікую попіл.    Висвітлюю я на екрані про кожну річ загадану: коли її створили, з чого і для чого. — «Зізнання машини, що вміє читати»

Спекотний день, собача буда і пес на ланцюгу. За кілька кроків — наповнена водою миска. Але ланцюг короткий надто і пес не дістає до неї. Додаймо до цього образу іще одну деталь: наші — довші набагато та не такі помітні — ланцюги, що дозволяють нам спокійно пройти повз. — «Ланцюги»

Біжать одне до одного з розкритими обіймами, і сміючись кричать: Нарешті! Нарешті! Обоє у важкому зимовому вбранні, у грубих шапках, шаликах, у рукавичках, черевиках, але лише для нас. Адже одне для одного — нагі. — «На летовищі»

З’їдаємо чуже життя, щоб жити. Свинячий труп з небіжкою капустою. Меню — це некролог. Навіть найкращі люди мусять щось вбите гризти і травити, аби їхні серця делікатні не перестали битись. — «Примус»

Двадцять сім кісток, тридцять п’ять м’язів, близько двох тисяч клітин нервових у кожній пучці наших п’яти пальців. Цього цілком достатньо, щоб написать «Mein Kampf» або «Пригоди Вінні-Пуха». — «Долоня»

Пласка, як стіл, на котрому лежить. Ніщо під нею не здвигається і виходу для себе не шукає. Над нею — подих мій людський не творить вихорів повітря, її поверхню жодним чином не тривожить. Її низини, доли — завжди зелені, височини, гори — жовті і брунатні, а моря, океани — це приязна блакить між берегів роздертих. ... Люблю я карти, бо вводять в оману, не допускають напасливу правду. Бо на столі великодушно, з гумором поштивим переді мною розстилають світ, що не від світу цього. — «Карта»

Не май мені, мово, за зле що позичаю патетичних слів, А потім докладаю зусиль щоб вони видавалися легкими.

Скільки тих, що я знала (якщо насправді їх знала) мужчин, жінок, (якщо цей поділ залишається чинним) переступило той поріг (якщо це поріг) перебігло через той міст (якщо назвати це мостом).

Це не хизування – читаю навіть лаву і облікую попіл.

Шкодую, що мій голос був твердий. Подивіться на себе з зірок – кричала я – подивіться на себе з зірок. Чули і опускали очі. — «Монолог для Кассандри»

З Нобелівської лекції (1996)

Але у визначенні «дивовижний» прихована логічна пастка. Адже зазвичай нас дивує те, що відхиляється від відомої і визнаної норми, не вкладається в очевидність, до котрої ми призвичаїлися. Та от, такого очевидного світу просто немає. Наше подивування виникає само по собі й не залежить від порівняння.

Про Віславу Шимборську

	В одному зі своїх віртуозних коротеньких есе Шимборська згадує, як Паганіні швидко занотовував у маленьку червону книжечку те, що всі вважали навіяними сатаною великими таємницями музики. Згодом виявилося: в тому нотатнику – список білизни, яку треба віддати в прання. Саме Шимборська мала згадати цю байку і розповісти її з такою тонкою ліричною іронією. Очевидна простота повсякденності здатна породжувати інфернальне й божественне, коли за справу береться людина – зацікавлений у непростих трактуваннях спостерігач, здатний дивуватися. — З есею «Віслава Шимборська»//«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві»
	— Ганна Улюра

	Квартиру Шимборської друзі називали складом. Вона була затятою колекціонеркою всяких дрібничок. Навіть змайструвала для них шафку з тридцятьма шістьома шухлядками. Зберігала найрізноманітніше: вирізки з газет і журналів, із яких майструвала колажі-листівки, що ними вітала друзів зі святами, кумедні запальнички, музичні скриньки й навіть мініатюрну шафку, що ховалася у великій шафі. В документальному кіно про поетесу (режисерки Катаржини Коленди-Залеської) є смішний і прикметний момент: серед дрібниць свого «складу» Шимборська марно намагається знайти золоту нобелівську медаль. — З есею «Віслава Шимборська»
	— Ганна Улюра

	Її дивує цей світ, кожною дрібничкою і порошинкою, дивує так, що нема вже емоційного ресурсу розмірковувати над чудом, а можна тільки переживати його безпосередньо. І маленька лялькова шафа з шухлядками ховається у великій шафі з шухлядками, чекаючи, поки її знайдуть і перевірять, чи в одній із мініатюрних шухлядок, бува, не прихована ще одна шафа (між іншим, ті іграшкові меблі Шимборській подарував Чеслав Мілош, вони були близькими друзями, і щось він про світ Віслави точно знав). — З есею «Віслава Шимборська»
	— Ганна Улюра

	Поетка оприлюднила за життя не більш як триста віршів (при тому, що всі, за одиничними винятками. Поезії з перших двох збірок більше не передруковувала), її книжки містять зазвичай по двадцять текстів, на рік її життя випадало п'ять-шість. Річ не лише в самообмеженні чи у страху публічного висловлювання: вона говорить тільки тоді, коли має що сказати й має поруч (бодай в уяві) того, хто почує. Говорить тільки про надважливе, яке злегка химерно набирає вигляду повсякденного і пересічного. — З есею «Віслава Шимборська»
	— Ганна Улюра

	Шимборська має одну книжку прози. Це збірка коротких фейлетонів «Позапланове читання», які вона друкувала щотижня, коли працювала у відомому літературному журналі. Це есе нібито про книжки, хоча книжки тут – тільки привід поговорити про щось більше за письмо. — З есею «Віслава Шимборська»
	— Ганна Улюра

	Її поезія проста, ця простота досягається важкою працею спів-чуття. Її поезії буцімто всі зняті крупним планом без монтажних склейок: тут дуже багато деталей, тут працює не метафора (щось схоже на щось), а метонімія (щось поруч із чимсь), тут будь-яка взаємодія призводить до уподібнення. І раптом гоп: читач дивиться сам на себе, взятого крупним планом, де чітко видно кожну зморшку, кожен шрам, кожну брудну плямку на підборідді від ранкової кави, кожну порошинку тютюну, що налипла на губі після самотньої нічної сигарети (вона була затятою курчинею і кавоманкою). Високого пафосу в її текстах немає ніколи. — З есею «Віслава Шимборська»
	— Ганна Улюра

	В одному з нечисленних інтерв’ю Шимборська якраз міркувала про пафос у своїх творах: «Завжди, коли пишу, у мене є таке відчуття, що за спиною хтось стоїть і корчить дурні міни. Тому я за собою старанно слідкую і уникаю високих слів, як тільки можу». — З есею «Віслава Шимборська»
	— Ганна Улюра

Джерела

• Ганна Улюра. Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві. — Київ: ArtHuss, 2020. — 464 с. — ISBN 978-617-7799-43-5