Шиян Галина Романівна

Галина (Гаська) Шиян (нар. 23 липня 1980, Львів) — українська перекладачка, письменниця.

Шиян Галина

Стаття у Вікіпедії

Цитати

В цілому соцмережі – це про підглядання і показування. Якщо ж говорити про текстову складову, то соціальним мережам характерне також мовне недбальство. Натомість художнє письмо неможливе без фантазії і ретельного ставлення до мови як інструмента передавання емоцій.

Важливо тримати соцмережеву гігієну. Не замикатися у своїй мережевій бульбашці.

Дуже важливо не плекати і не розвивати мову ненависті. Я проти табу і цензури в творчості, але треба завжди пам’ятати, що кожен звук викликає відлуння.

Дуже цікаве знання прийшло з аналізом реакцій на тексти. Деякі з них передбачувані, але деякі зовсім ні. Тому я навчилася ще краще усвідомлювати, що сприйняття одних і тих самих речей двома різними людьми може бути діаметрально протилежним.

Зрештою, соцмережі дали багатьом сміливість почати писати і отримати коло читачів. Маю сказати, я – одна із них. Проте в онлайн-форматі, серед мерехтливих сторіз, довгі тексти сприймаються дедалі гірше, крім того, загострюється цензура і все, що з’явилося в соцмережах від твого імені, автоматично вважається твоєю думкою в режимі лайв.

Коли все дуже драматично, найлегше – впасти в заперечення чи звинувачення одне одного. Але це хибний шлях.

Мені важливо писати на універсальні теми, працювати над сюжетами, які були б зрозумілі в різному місці й у різний час. І що б я не обрала як контекст чи тло, мені цікаво робити це описово. На кшталт: «Подивіться, ось у нас така-то історія в таких-то декораціях».

Мені дуже потрібен глобальний контекст, і писати я почала лише тоді, коли почала активно подорожувати. Загалом я не прив’язана до локусу проживання й ідентифікую себе як українську письменницю – передусім через мову письма.

Мені здається, кожен має знайти свій алгоритм взаємодії зі світом. Я ніколи не проєктую на себе чужий досвід. Уважніше прислухайтесь до себе.

Навіть найбільша вигадка (скажімо, фантастика чи казка) все одно про правду, бо описує взаємодії й процеси на основі людського й суспільного життя. Мені ще не доводилося читати жодної книжки, яка би була абсолютно відірвана від реальності.

Наука і технології дуже мене заворожують, хоч я для них ніколи не була достатньо сумлінною.

Нерідною мовою писати художні тексти мені дуже складно. Хоч спробувати цікаво, бо кожна мова змінює інтонації й оптику.

Перекладацтво – це така гра на влучність, бо потрібно водночас і передати інтонацію та мелодику письма, і часом пояснити чи адаптувати контекст. Тому мені дуже подобається польське слово tłumacz – воно значно краще передає поставлену перед фахівцем задачу.

Письменництво – це спостережливість і архівування. Тому книжка, яка номінально писалася рік-два, скорше за все насправді «варилася» і вистоювалася десять-двадцять.

Слово взагалі може багато що змінити. У хороший чи в поганий бік. Бо одна з його прямих функцій – імператив і заклик до дії. Воно завжди було дуже ефективним інструментом пропагандистської машини і залишається ним, навіть якщо форми подачі й видозмінюються.

Уже написавши «За спиною» (роман, який я не позиціонувала як львівський) і презентуючи його в інших містах в України, я виявила, що в моєму творі є досить багато контексту, який поза Львовом здається незрозумілим і бутафорним.

Щодо письменництва, то тут для мене магічним моментом є оживання персонажів. Оживаючи в уяві й книжці, вони починають диктувати авторові, що хочуть робити. Ще крутіше – це коли зустрічаєш прототипів тих, кого вигадала.

Що старша я стаю, то більше розумію, що цей вітальний образ – це для мене зокрема елемент боротьби зі страхом старіння та смерті. Я боюся не видимих ознак старіння, а саме цього відчуття внутрішнього старіння, втоми від життя.

Я дійсно великою мірою сприймаю реальність через тілесне. [...] Для мене це природній спосіб саморефлексії, і водночас здатність легко говорити про секс і дотичні до цього речі – маркер того, що це моя людина, з якою мені буде легко спілкуватися про що завгодно. Це мій спосіб комунікації.

Я добре пам’ятаю, як на початку війни прокидалася серед ночі, зачувши якийсь сміттєвоз на вулиці, із думкою хапати дитину та найнеобхідніше і тікати світ за очі. Це саме по собі вже травма. Я свідома того, що за таких обставин я не борець, а втікач. Коли подібне відбувається з тобою, це призводить до переосмислення. Це більше не картинка чи образ з родинних оповідей про війну, а твоє життя. І ти раптом розумієш, що ти не готовий цю історію романтизувати, ти хочеш від цього втекти – і це нормальна людська реакція. Є дуже сильні духом, відважні і сміливі люди, готові до боротьби. Але правда така, що більшість з нас – інакші. Нам страшно. І це ще один лейтмотив «За спиною».

Я дуже обережно ставлюся до покладання «моральної відповідальності» на плечі митця. Безумовно, кожен, хто має хоч якийсь вплив на громадську думку, повинен на це зважати. Втім, я вважаю, що якщо у мистецтва і є завдання, то воно полягає у тому, щоб ставити суперечливі запитання і привертати увагу до незручних моментів, а не в тому, щоб давати відповіді й рецепти.

Я фіксую епоху, тому вважаю своє письменництво щирим літописництвом.

Як би це дивно не звучало, але написання художніх текстів дає свободу, яку зараз мало де знайдеш. Читання ж допомагає сповільнитися, банально розвантажити мозок і очі від постійного інформаційного й візуального шуму. Якщо ж читати з паперу, то це ще й відпочинок від девайсів. Тому я вважаю, що легкої, розважальної літератури теж цуратися не варто, коли відчуваєш перевтому.

Яке в нас було суспільне уявлення про війну 2014 року, коли все почалося? У багатьох в уяві при слові «війна» спливав хіба що образ Другої світової з бабусиних оповідей. Проте, коли реальна війна стається в твоїй країні, все виявляється інакше. Це поруч з тобою, і це страшно.

Якщо говорити про «засновано на реальних подіях», то в художній літературі і як читачка, і як авторка я найбільше люблю твори, де персонажі та події сконструйовані, а не прямо переписані з життя. Документалістику, автобіографізм і пропускання історії через призму власного «Я» волію залишати для есеїстики і репортажу.

Я розуміла, що, оскільки я собі дозволила написати таку абсурдну дебютну книжку, то у наступній мушу розказати те ж саме, але зрозумілішою мовою і для ширшого кола читачів. Бо абсурдистське кіно чи література (як і будь-яке артхаусне мистецтво) заходить далеко не всім. Тому так, ці книжки певною мірою про те саме, пов’язані між собою. Я свідомо перед собою ставила саме таке письменницьке завдання.