Гордієнко Костянтин Олексійович

Ко́сть Олексі́йович Гордіє́нко, або Костянтин Олексійович Гордієнко ((3 жовтня 1899, с. Микитинці — 18 грудня 1993, Харків) — український письменник, лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка.

Гордієнко Кость Олексійович

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

З автобіографії (с. Краснокутське на Харківщині, 5 травня 1929 р.)

В людей, що їх нога вперше купалась в росяних травах, вухо відчуло кумкання жаб, ніс — запашний кислий дух гарячого житнього хліба, очі побачили зелень полів — половинчата, сумбурна, здається мені, натура, хоча б вони потім і купались піввіка в металевій гуркотняві міста... Ось і зараз... в одинаковій мірі я міг би зацікавитись життям робітника, що до речі я його більше знаю, ніж селянина, аж ні — після вісімнадцятирічної відірваности від сільського «ґрунту» потягло знов на село, що захоплює мене своєю грандіозною перебудовою, напруженістю громадського життя, гострою соціяльною боротьбою, побутовим колоритом, надзвичайно цікавою своєрідністю і зрештою своєю етнографічною романтикою, певніш відмиранням її, що я те в своїх творах завжди намагаюсь подати в гумористичних відтінках.

В 1916 році в Одесі на виставі «Паливода» за участю Заньковецької і Саксаганського я вперше здивовано почув, як пристойний юнак у блискучих ґудзиках, не на сцені, розмовляє українською мовою. Зізналися. За допомогою щирих друзів і українських книжок я стаю «щирим українцем». В 1917 р. веду бій поруч з гайдамаками на одеських баррикадах проти більшовиків. В 1918 р. «стрижу волосся» і вступаю під час гетьманщини до партії українських] с[оціалістів]-р[еволюціонерів] «боротьбистів», де працюю завзято в запіллі. Політичної освіти я звичайно не мав і тому розповсюджував відозви, по Херсонщині розвозив, серед окупантського війська...

В [19]21 р. я редактор балтської повітової газети. Отже, тут я дістав широку можливість пробувати своє перо на газетних статтях. Мова українська на той час покалічена в мене була чи не згірш ніж російська. Статті, побутові шкіци з великими труднощами давалися мені. Без найменшого знання техніки, теорії прози почав писати незграбні (та й зараз подекуди) оповідання. Весь час хитаюся поміж газетною роботою і вільною літературною. З 1922 р. до 1928 р. працюю в харківських «Вістях». Ще й досі хитання поміж жанрами. Стара побутова українська література, авантурна, бульварна, класична, все це свого часу створило в моїй голові блискучий хаос. Тепер лише, по багатьох роках роботи починаю освідомлювати літературну науку.

За останній час позначилася в мене схильність до сатири. В країні радянській сатира, діалектично, начебто не мусить мати ґрунту. В капіталістичних країнах сатира може бути скерована проти пануючої верстви, системи, норм, моралі, культури тощо, сатира тут якнайгостріше революціонізує народні маси. А в нас то? Гадаєте, закінчився процес того революціонізування? Невже з перемогою соціяльної революції нам не діставсь у спадщину весь жахливий міщанський намул, що затруює буквально кожну ділянку нашого життя. Проти міщанина з усім його автоматичним способом думання загострено сатиричне перо моє.

Джерела

• Самі про себе. Автобіографії українських митців 1920-х років/ Упоряд. Раїса Мовчан. — Київ: Кліо, 2015. — 640 с. — ISBN 978-617-7023-36-3