Гірна Дарія Олегівна

Дарія Олегівна Гірна (нар. 25 лютого 1994, м. Львів, Україна) — українська журналістка, телеведуча, авторка документальних фільмів та керівниця Центру досліджень визвольного руху.

Дарка Гірна

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Біда в тому, що наші люди досі часто, свідомо чи ні, тримаються якогось, у поганому сенсі, провінційного сприйняття власної історії. Винятком є окремі острівці: «Історична правда» Вахтанга Кіпіані, серіал «Колапс» Олександра Зінченка, документальні фільми Дмитра Джулая тощо. Мені подобаються історичні тексти Христини Коціри, Володимира Бірчака та Радислава Мокрика. Коли дивишся / читаєш контент і відчуваєш емпатію та повагу автора до історії своєї країни. Вагу цієї історії.

Вже у свідомому віці на мене вплинув «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина і «Колимські оповідання» Варлама Шаламова. Мені було фізично боляче читати ці книжки. Приголомшив масштаб жорстокості й винахідливості зла, притаманні радянській тоталітарній машині. Але одна справа жити з думкою, що комунізм — це погано. Інша — коли ти спілкуєшся з конкретними людьми, яким він зіпсував життя.

Герої мого проєкту — учасники руху опору СРСР 1960–80-х років, які були ув’язненими в радянських тюрмах, таборах і провели роки в засланні. Їх називають шістдесятниками чи дисидентами. Загалом це представники української інтелігенції: поети, письменники, мовознавці, правозахисники, релігійні, громадські діячі. Але постраждали і прості люди, які в різний спосіб противились радянській владі, коли всі інші боялися це робити. Вони першими заговорили про дезінтеграцію Радянського Союзу і самостійну Україну. — Про героїв проєкту «Обличчя незалежності»

Для мене було відкриттям, що дисидентський рух активно діяв у південно-східних областях України і його характер часто змінювався в цих регіонах від суто правозахисного до національно-визвольного. Була вражена, що серед політв’язнів СРСР найбільше було українців — 60–70%. Таку цифру називали мені в унісон не лише українські дисиденти, її підтверджували й вірменські політв’язні Паруйр Айрікян і Вардан Арутюнян. Звідси питання: чому з п’ятнадцяти республік Україна зазнала найбільше переслідувань? І чому, коли в Росії чи балтійських республіках людям за «антирадянську агітацію і пропаганду» давали 2–4 роки, то українцям не шкодували максимальних термінів (9–12 років)? — Про відкриття під час роботи над проєктом

До речі, жодного дисидента не запросили на офіційні заходи до Дня незалежності. Багато з них не лише отримують мізерні пенсії, вони взагалі поза будь-якою формальною увагою влади. Навіть на рівні картонних грамот і подяк, заповнених кульковою синьою ручкою. Зате слідчі, судді та колишні каґебісти, які відправляли цих людей до таборів, часто отримують максимальні пенсії та пільги. Тому я б дуже хотіла, щоб це питання влада нарешті винесла на порядок денний.

Зараз в інфополі багато знецінених сенсів, російська пропаганда намагається переконати кожного з нас, що правди немає, що нікому не можна вірити, що все скомпрометоване й ні на що не можна опиратися. І голос дисидентів може стати противагою цьому хаосу, бо це саме той випадок, коли гідність, відважність, відповідальність і справедливість, про які ми так любимо говорити, має людське обличчя.

Ідея проєкту про дисидентів не давала мені спокою декілька років, але я не розуміла, яким він має бути, тому й не бралася. Поштовхом стала весняна історія, пов’язана з дисидентом Миколою Матусевичем і його поневіряннями в міському відділенні соцзахисту. Після цього я виділила декілька днів на моніторинг висвітлення теми дисидентського руху в українських медіа. Воно виявилося незбалансованим, хаотичним, часто поверховим або взагалі відсутнім.

Коли я починала зйомки, то мала два страхи: перший — ці відео ніхто не дивитиметься. Максимум сто переглядів буде. Другий — ок, відео колись подивляться історики, коли досліджуватимуть тему. Але я була зворушена тим, як вистрілив тизер проєкту, а за два тижні на каналі було майже дві тисячі підписників без жодної реклами. Мені писали люди три дні поспіль і дякували. Писали ті, в яких були репресовані родичі, писали вчителі, які хочуть показувати ці ролики учням, писали з музеїв із проханням використовувати відео як частину експозицій.

Мене вразила історія правозахисниці Олі Гейко, доньки заступниці міністра освіти УРСР, яка пішла в дисидентський рух, аби витягнути з ув’язнення найкращих друзів. Зворушила доля вчителя музики Миколи Горбаля, який відсидів 16 років. 95-річний Михтодь Волинець — тесть амбасадорки України в США Оксани Маркарової, — розповідав свою неймовірну історію майже дві години. Вразила його енергійність і гостинність. — Про відкриття під час роботи над проєктом

Мені цікаво працювати з темою радянських репресій загалом, бо це частина історії не тільки нашої країни, але й моєї родини. Мій прадідусь Семен Ольховий був висланий комуністами на Сибір як «куркуль». Просто за те, що важкою працею збудував господарство в селі Лучківці на Львівщині. Другий прадід, письменник і журналіст Василь Гірний, який служив в Українській галицькій армії і співпрацював з Організацією українських націоналістів у повстанському виданні «Лісовик», мусив тікати від совєтів на Захід.

Мій дідусь Ярослав, блискучий радянський інженер і член КПРС, постійно був під ковпаком КҐБ і ніколи не займав високих посад через те, що його рідний брат Микола, тікаючи від комуністичних розправ, виїхав до США.

«Обличчя незалежності» живуть у дуже вузькій інформаційній бульбашці і я б хотіла, щоб цей проєкт вийшов за її межі, достукавшись до когось із тієї третини українців, що ностальгують за СРСР.

Суспільні травми, до яких спричинив радянський «великий брат», досі непроговорені. Мені відгукнувся коментар під одним із відео, що учасники проєкту страждали за ідеали і були героями, а ті, хто залишався на волі, часто деформувався під систему. Страх за власне життя, звичка прогинатися, мовчати на несправедливість, аби не потрапити до рук КҐБ, покалічили покоління наших батьків, бабусь і дідусів. Я бачу ті ж наслідки «совка» і в моєму поколінні, яке в СРСР ніколи не жило. І цей період потрібно відрефлексувати, бо від цього залежить, як швидко ми ментально наблизимося до європейських цінностей, де життя і гідність людини мають значення.

Щонайменше 35 українських університетів мають історичні факультети. І мені цікаво, що досліджували випускники цих вишів упродовж останніх тридцяти років, якщо так багато свідків комуністичних злочинів відійшло у вічність безслідно. Мені було прикро, коли обласні осередки товариств репресованих один за одним повідомляли, що «у нас нікого не залишилося» або «де ви були раніше?». Ми втратили значний шматок історії нашої країни просто через те, що самі собі нецікаві. І це усвідомлення було дуже болючим для мене.

Я надихалася проєктом Human французького фотографа Яна Артюса-Бертрана. Дисиденти спілкуються напряму із глядачем, очі в очі. Як на мене, це викликає більше довіри, бо між аудиторією і героєм немає журналіста-посередника.

Я шукала на ютубі бодай якісь відео з Михтодем Волинцем, Іваном Боцяном, Марією Трофімович та іншими живими політв’язнями СРСР, щоб подивитися на цих людей, послухати їх. Але пошук видавав нуль результатів. І мені стало страшно, що ці люди відійдуть і ніхто не встигне записати їхні обличчя, голос, емоційні спогади. Все, що залишиться, — це деякі тексти, трохи фото й загальні абзаци у шкільних підручниках. Тому я зрозуміла, що треба діяти негайно і записати всіх, хто ще живий і кого вдасться відшукати.