Дацюк Галина Іванівна

Гали́на Іва́нівна Дацю́к (нар. 6 березня 1956, Кордишів, Шумський район, Тернопільська область, УРСР) — українська журналістка, громадська діячка, головна редакторка головної редакції інформаційно-пізнавальних передач ТО «Культура» Національної радіокомпанії України; доцент, кандидат філологічних наук; членкиня НСЖУ.

Галина Дацюк

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Дивовижні жінки, учасниці визвольних змагань, з якими зустрічалася, робила інтерв’ю, про яких писала, ставали виховним ідеалом. Переживши важкі роки в ГУЛАГах, вони залишилися світлими й доброзичливими, небайдужими до громадського життя, долі України, жодна не шкодує за тим, що допомагала в підпіллі, лікувала повстанців чи була зв’язковою. Мене вони надихають.

До першої книжки моя мама відмовилася мені розповідати про своє життя: «Нема про що». До другої мама записала свою історію в учнівському зошиті. Я мала змогу згодом її уточнити, дорозпитати. Це щастя.

Жіноча пам'ять чіпка до найменших деталей, виразних образів, метафорична. Завдяки гендерним стереотипам і «непомітним» жінкам суспільство засвоює історичний досвід у напівправді. Виключаючи з обігу життя жінку, ми ніби читаємо Україну «через сторінку». Тим часом у жіночій пам’яті архівовано мільйони одиниць усно-історичних документів.

Записувати історії жінок я почала, працюючи журналісткою в газеті «Независимость», часописі «Україна». Початок 90-х — це відкриття табуйованих тем про жінок в УПА, ув’язненні. Але газетні і журнальні жанри залишали поза шпальтами повісті жіночого життя. І я почала впорядковувати їх у окремі видання. Коли з’явилися легенькі диктофони, почала записувати на плівку.

Знаю, що нині домашні альбоми в багатьох родинах ожили, як і розмови, спомини, старі документи. Люди зрозуміли, що це насправді дуже міцні зв’язки, почуття, які тримають нас у розумінні й відчутті родини.

На тлі офіційної історії, яку пишуть, як правило, чоловіки, жінки «губляться» і стають невидимими. Жіночий досвід досі непроговорений і непочутий. А жіноча пам’ять — це унікальний архів половини людства, який стає документом історії і окремого життя.

Рід, родовід — це коріння, яке потрібно очистити, підживити й далі, не на порожньому ґрунті будувати культурну модель України. В ній міт роду має бути присутнім як один із найважливіших.

Розговорившись, так буває при розпитуванні, жінки раптом починають усвідомлювати значимість власного життя, піднімають самооцінку. Жінки здатні детально проговорити страшний досвід ГУЛАГу, голодомору, нинішньої українсько-російської війни ширше, ніж чоловіки. Йдеться не про краще чи гірше, а — про інакше. І цим досвідом аж ніяк не можна нехтувати.

Серед дослідниць феміністичної історії — Мар’яна Рубчак, Марта Богачевська-Хом’як (США), Оксана Кісь, чия книжка «Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти» — чи не найглибше дослідження досвіду невільниць сталінських концтаборів. 2001-го за підтримки Інституту відкритого суспільства я координувала проєкт «Усна жіноча історія в Україні». Вдячна за керівництво професорці з Угорщини Андреа Петто, в неї прекрасні дослідження історії угорських жінок.

«Якби ми вчились так, як треба», то вже давно за концепцію розвитку середньої освіти взяли б книжки Софії Русової, яка вивчила досвід найкращих шкіл Європи і створила «Концепцію національного виховання» для української освіти.