Відкрити головне меню

Вікіцитати β

Захар Беркут (повість)

FA gold ukr.png Ця стаття належать до вибраних цитат україномовного розділу Вікіцитат
Іван Франко у 1886 році

«Захар Беркут. Образ громадського життя Карпатської Русі в XIII віці» — історична повість Івана Франка про боротьбу давніх карпатських громад проти нашестя монголів та соціального гноблення. Писалася з 1 жовтня до 15 листопада 1882 року.

Зміст

ЦитатиРедагувати

  •  

Праця історична має вартість, коли факти в ній представлені докладно і в причиновім зв'язку; повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних, живих людей, то значить, коли вона сама жива й сучасна.[1]Передмова

  — Іван Франко
  •  

Кождий дбає тільки про себе, не розуміючи того, що таким робом роздроблюються їх сили, ослаблюється громада.[2]

  — Автор
  •  

Лови на грубого звіра — то не забавка, то боротьба тяжка, не раз кровава, не раз на життя і смерть.[3]

  — Автор
  •  

… дурна звірюка той медвідь, самотою держиться. Якби вони зібрались докупи, то хто знає, чи й стадо вовків дало би їм раду.[4]

  — Максим Беркут
  •  

Ні, власті у нас над громадою не має ніхто: громада має власть сама, а більше ніхто…[5]

  — Максим Беркут
  •  

Вся громада гнівна на тебе за те, що ти присвоюєш собі громадський ліс і полонину, не спитавши навіть громади, чи схоче вона на те пристати, чи ні.[6]До Тугара Вовка

  — Максим Беркут
  •  

Доля звичайно тих найвище підносить, кого думає найнижче зіпхнути.[7]

  — Максим Беркут
  •  

Мов одна душа, стояла тухольська громада дружно в праці і вживанні, в радощах і в горі. Громада була для себе і суддею, і впорядчиком у всьому. Громадське поле, громадські ліси не потребували сторожа — громада сама, вся і завсігди, бачно берегла своє добро. Бідних не було в громаді; земля достачала пожитку для всіх, а громадські шпихліри та стодоли стояли завсігди отвором для потребуючих.[8]

  — Автор
  •  

Віддавна Захар Беркут прийшов був до того твердого переконання, що як чоловік сам один серед громади слабий і безрадний, так і одна громада слаба, і що тільки спільне порозуміння і спільне ділання многих сусідніх громад може надати їм силу і може в кождій громаді поокремо зміцнити свобідні порядки громадські. Тож ніколи, працюючи всілякими способами для своєї Тухольщини, Захар не забував і про сусідні громади.[9]

  — Автор
  •  

Глядіть на нього, на се знамено наше! З одного здорового пня вироблений весь той суцільний ланцюг, сильний і немов замкнутий у собі, а прецінь свобідний в кождім поєдинчім колісці, готовий приняти всякі зв'язки. Сей ланцюг — то наш руський рід, такий, який вийшов з рук добрих творчих духів. Кожне колісце в тім ланцюзі — то одна громада, нерозривно, з самої природи зв'язана з усіма іншими, а проте свобідна сама в собі, немов замкнена сама в собі, живе своїм власним життям і вдоволяє свої потреби. Тілько така суцільність і свобода кождої поодинокої громади робить усю цілість суцільною і свобідною. Нехай тілько одне колісце трісне, розпадеться само в собі, то й цілий ланцюг розпадеться, одноцілий його зв'язок розірветься.[10]

  — Захар Беркут
  •  

Отець знає свою дитину, її потреби й бажання, а він не знає нас і не хоче знати. Опікун береже свого підручного від ворога і від усякої шкоди,— князь не береже нас ні від сльоти, ні від тучі, ні від граду, ні від медведя,— а се наші найгірші вороги. <…> Не вітцем і опікуном ми вважаємо твого князя, але карою божою, зісланою на нас за гріхи наші, від якої мусимо відкупуватися щорічними данинами. Чим менше ми про нього знаємо, а він про нас, тим ліпше для нас. І коби вся наша Русь могла позбутися сьогодні його з усіма його ватагами, то, певно, була би ще щаслива і велика![11]Про Данила Галицького

  — Захар Беркут
  •  

Подільські та покутські громади не можуть допомогти собі, бо вони обдерті та обезсилені князями та боярами, які не позволяють їм мати своє оружжя, ані вправлятися в робленню ним. <…> Щоб одному надати велику власть над народом, треба кождій громаді відібрати відібрати її свободу, треба розбити громадські зв'язки, обезоружити громадські руки. А тоді всяким монголам одверта дорога в нашу країну.[12]

  — Захар Беркут
  •  

Тепер твій Данило щез десь, і, хто знає, може, незадовго його побачите в таборі монгольського хана яко його вірного підданця, щоб ціною неволі й пониження перед сильнішим купити собі власть над слабшими.[12]

  — Захар Беркут
  •  

Батьки наші казали нам: шкідного і непотрібного члена громади, розбійника, конокрада або постороннього, що без волі громади забирав би громадські землі, з родиною такого прогнати з границь громадських, а дім його розвалити і зрівняти з землею.[13]

  — Захар Беркут
  •  

Дух бунту і непокори живе в народі. Серце його тужить за давніми порядками, де не було ні князів, ні власті, де кожда громада жила для себе, а против спільного ворога всі дружилися по добрій волі і вибирали і скидали свою старшину.[14]

  — Тугар Вовк
  •  

Дивні ж у вас порядки! Князь бунтує против своїх слуг, слуги против князя, князь і слуги против народу, а народ против усякої власті! <…> Дякуйте богам, що зіслали нас до сього краю, бо коли б не ми, то ви, певно, мов ті голодні вовки, пожерли б одні других.[15]Про Русь

  — Пета-бегадир
  •  

Великої сили великого Чінгісхана ми не лякаємось. Вона може нас зробити трупами, але не зробить нас рабами.[16]

  — Максим Беркут
  •  

Хоч і в путах, я все буду вольний чоловік. У мене путах на руках, а в тебе на душі![17]До Тугара Вовка

  — Максим Беркут
  •  

Хто хоч хвилю зазнав неволі, той зазнав гіршого, ніж смерть.[18]

  — Максим Беркут
  •  

… вмирати зрадником хоч би тільки в очах зрадника,— се страшно, се мука, се гірше самої смерті.[19]

  — Автор
  •  

Батьки і браття! Нинішня наша побіда — велике діло для нас. Чим ми побідили? Чи нашим оружжям тілько? Ні. Чи нашою хитрістю тілько? Ні. Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю. Уважайте добре на се! Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незламно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас.[20]

  — Захар Беркут

Про повістьРедагувати

  •  

… я пишу повість історичну, з ХІІІ віку (напад монголів), і ідеальну (по поніманню характерів, хоч реальну по методі написання, так як і Флоберова «Salambo»), в котрій стараюсь на підставі тих немногих актів історичних про давнє громадське життя показати життя самоуправне, безначальне і федеральне наших громад, боротьбу елемента вічево-федерального з деструктивним князівсько-боярським і вкінці з руйнуючою силою монголів. Повість тота, хоч і містить у собі багато історичної і неісторичої декорації, все-таки, надіюсь, збудить живий інтерес і у сучасних людей, не то, що, н[а]пр., «Чорна рада».[21]Уривок листа до Михайла Павлика (12 листопада 1882)

  — Іван Франко
  •  

Не знаю, чи вистане у Вас терпцю прочитати мою писанину; я дуже бажав би був переписати його, та се, як бачите, не легке діло, зайняло б довше часу, ніж само написання, а часу шкода.[22]Уривок листа до Омеляна Партицького (17 листопада 1882)

  — Іван Франко
  •  

Він стоїв мені великого труду, писаний і післаний був (з доповненням усіх Ваших условин) для співубігання о премію, — тож тепер я не знаю, як властиво стоїть діло з тою премією, в Вашім листі о ній якось не згадується, немовби вона розписана була тільки про око людське, а прилюдна обіцянка «privatim»[23] не обов'язує. Простіть, добродію, моє вираження, але справді, я не знаю, на яку тепер ступити з тим нещасливим «Беркутом».[24]Уривок листа до Омеляна Партицького (20 грудня 1882)

  — Іван Франко
  •  

Чи не гарно поступають наші українці? Правда, що варто роботати для них? Обіцюють по 20-25 зр. за аркуш, а платити хочуть по 5. Ні, вже волить мій «Беркут» лежати собі до суду божого страшного або побачити світ у німецькій одежі, а на таку наругу я його не дам.[25]Уривок листа до Івана Белея (після 23 грудня 1882)

  — Іван Франко

ПриміткиРедагувати

ДжерелаРедагувати

  • Франко І. Зібрання творів: в 50 т. // за ред. О. Є. Засенка; АН УРСР. Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка. — Київ: Видавництво «Наукова думка», 1978. — Т. 16. — 506 с.
  • Франко І. Зібрання творів: в 50 т. // за ред. Н. Л. Калениченко; АН УРСР. Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка. — Київ: Видавництво «Наукова думка», 1986. — Т. 48. — 767 с.