Захар Беркут (фільм, 1971)
«Заха́р Бе́ркут» — український радянський кольоровий широкоформатний стереофонічний художній фільм 1971 року, знятий за мотивами однойменної повісті Івана Франка. Сценарист і автор текстів пісень до стрічки — Дмитро Павличко. Режисер-постановник —Леонід Осика.
Цитати про фільм
ред.У 1971 р. масовий глядач побачив тотальний експеримент від режисера камерних картин Леоніда Осики. Новий фільм – «Захар Беркут», знятий за однойменною повістю Івана Франка, продемонстрував кіносимфонізм в усій його величі: колір, широкий формат, бюджет, колосальна трупа – 2000 учасників масовки, батальйон кіннотників[1]... — Зі статті «Леонід Осика. Море – воно завжди сумне» (2018) |
|||||
— Олександр Рудяченко |
Аби запустити в Україні кіноепос, довелося перепрофілювати фабрику з виготовлення лиж на виробництво... луків і стріл. Скажу більше, картина знімалась двічі. Перша версія, гарно знята в Киргизії, із блискучою роботою головних героїв, на вітчизняній плівці «Шостка» виявилася... повним браком[1]. — Зі статті «Леонід Осика. Море – воно завжди сумне» (2018) |
|||||
— Олександр Рудяченко |
Разом із тим, одна зі сторінок боротьби українського народу проти татаро-монгольських загарбників, коли під очільництвом карпатського боярина громада стала на захист рідної землі та християнських цінностей, викликала широкий резонанс. Стрічку вшанували головним призом на кінофестивалі «Молодь – молодим» (1971) у Дніпропетровську та премією «За відтворення на екрані традицій народного героїчного епосу» на Всесоюзному кінофестивалі (1972) у Тбілісі[1]. — Зі статті «Леонід Осика. Море – воно завжди сумне» (2018) |
|||||
— Олександр Рудяченко |
Гуцульський танець – це символ витривалості, умілості, легкості в рухах і головне – свободи. І не тільки свободи особистісного самовираження, а й свободи духу, буття людей, які живуть у важкодоступних горах і є вільними. Такими вони показані в епічному фільмі Леоніда Осики «Захар Беркут» за Іваном Франком. І хоча в Миколайчука там невелика роль, але вона значуща і знакова. Згадати б епізод, коли його Любомир велить боярину Тугару Вовку зняти шапку на знак пошани до громади, яка зібралася на віче. Тухольці – народ вільний, вони не визнають над собою боярської влади, ба більше, вони перемагають набагато сильнішого ворога – монгольську навалу, заманивши супротивника в ущелину і затопивши водою. У цьому фільмі знову перетинаються долі героїв двох Іванів – Гаврилюка і Миколайчука, обидва їхні герої – Максим і Любомир – мають загинути, принісши себе в жертву. Етнос – українці, яких уособлювала тухольська громада, – залишився жити вільно на своїй території, знищивши ворога, але ціною стало життя двох братів Беркутів[2]. — Зі статті «Іван Миколайчук і актуалізація українських етнічних кодів, символів» |
|||||
— Лариса Брюховецька |
Примітки
ред.- ↑ а б в «Леонід Осика. Море – воно завжди сумне»
- ↑ Іван Миколайчук і актуалізація українських етнічних кодів, символів // Кіно-Театр. — Київ: 2011. — № 6.