Йоанна Батор

польська письменниця, публіцистка та фельєтоністк

Йоанна Батор (пол. Joanna Bator, *нар. 2 лютого 1968, Валбжих) — польська письменниця, публіцистка та фельєтоністка. Лауреатка Літературної нагороди Nike (2013) за роман «Темно, майже ніч».

Йоанна Батор
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

ред.
  •  

Аліція, як і Домініка з двох попередніх творів, – це, звичайно, моє альтер-его, але у «Темно» ситуація ускладнюється. Аліція та її прекрасна мертва сестра, є, по суті, однією і тією самою особою. Я є ними обома. Це не означає, що роман автобіографічний у прямому розумінні, але коли Аліція біжить, пробивається крізь юрбу – вона мені близька, як шкіра[1].

  •  

Є книги для того, аби «з’їсти» та забути, на хвилинку втамувавши голод, посміхнутися милим картинкам. І є такі, що змінюють світ. Вони залишаються з нами назавжди. Встромлюють голки під нігті, переставляють клепки в голові[1].

  •  

Зазвичай я говорю, що література немає статі, але автори й авторки мають. Більшість читачів у Польщі – це жіноцтво, на його плечі спирається й бібліотечна справа, й взагалі, культурне життя, зокрема в провінції. У подорожах я зустрічаю чудових, могутніх жінок. До речі, цього року церемонія Ніке була сімнадцятою, а я серед нагороджених є лише четвертою жінкою[1].

  •  

Колись я думала: варто докласти зусиль, й багато чого, майже все, можна виправити. Тим часом, добро і зло загнані в глухий кут – нині я ув цьому переконана. Якби я мала сказати, хто переможе, то сказала би – темнота. У неї мене запровадили слова «темно, майже ніч», які переслідували мене кілька років і стали назвою останнього роману[1].

  •  

Люблю ваших письменників – Юрія Андруховича, Оксану Забужко. Протягом років повторюю собі, що варто поїхати в Україну, у мандри без плану. Може, це нарешті здійсниться[1]?

  •  

Моя Домініка з «Піщаної гори» і «Хмурдалії» є жінкою-номадкою, а цей різновид жіночості є результатом мого екзистенційного досвіду. Я ніде не є до кінця чужою, тому що ніде не є остаточно в себе. Я ніколи не мріяла про дім і традиційну родину, про можливість десь осісти. Є місця, де полюбляю бувати, – Токіо, Нью-Йорк, Варшава, острів Карпатос – проте я ще ніде не бажала залишитися назавжди[1].

  •  

Писання не чекатиме на час, коли купиш помешкання, почнуться кращі заробітки, буде закінчено аспірантуру або підросте дитина. Писання надходить і не лишає тобі виходу. А науковий досвід стає в пригоді – я вмію давати собі раду з великими текстами і знаю, що писання є серйозною працею[1].

  •  

«Темно, майже ніч» – це книга, джерелом якої є відчуття безсилля і відчаю, які поглиблюються[1].

  •  

Писати й бігати я почала одночасно. Коли біжу, то почуваюся у просторі дзен. Черпаю з цього силу для духа й тіла. Тіло є глечиком для таланту, про нього треба дуже дбати[1].

  •  

У Польщі немає повного рівноправ’я, проте саме ці дві сфери, університет та література, найменше потерпають від дискримінації. Університетська громада є достатньо свідомою, хоча, звичайно, і тут трапляються винятки. На початку були спроби навішування певних ярликів: жіноча література, література феміністична. Але мої книги є багатоплановими, складними, шаленими – тому це швидко припинилося[1].

  •  

Чим є творчість, я відчула лише під час писання «Піщаної гори», це акт метафізичний, позараціональний, несамовитий. Опанувати ремесло – цього не вистачить. Мусить з’явитися деміург і засвітити в чоло[1].

  •  

Як писала Ганна Арендт, ми живемо у світі, де зло є повсюдним, а навіть банальним. Чи небайдужість щодо такого зла відразу приречена на поразку? Чи взагалі варто боротися? Я дохожу висновку, що людина є недоброю за природою, для мене це поворот у світогляді[1].

  •  

Я ніколи не вдаюся до критики читацьких смаків, радше намагаюся їх зрозуміти. Важливо, що люди читають, важливо, що це дарує їм радість[1].

  •  

Японія стала дарунком долі, чудесним дарунком. Саме там до мене прийшли слова «піщана гора». Раптом, від цього здивування я почала писати щось, до чого не відчувала себе здатною[1].

Примітки

ред.