Йоанна Батор

Йоанна Батор (пол. Joanna Bator, *нар. 2 лютого 1968, Валбжих) — польська письменниця, публіцистка та фельєтоністка. Лауреатка Літературної нагороди Nike (2013) за роман «Темно, майже ніч».

Йоанна Батор

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Аліція, як і Домініка з двох попередніх творів, – це, звичайно, моє альтер-его, але у «Темно» ситуація ускладнюється. Аліція та її прекрасна мертва сестра, є, по суті, однією і тією самою особою. Я є ними обома. Це не означає, що роман автобіографічний у прямому розумінні, але коли Аліція біжить, пробивається крізь юрбу – вона мені близька, як шкіра.

Є книги для того, аби «з’їсти» та забути, на хвилинку втамувавши голод, посміхнутися милим картинкам. І є такі, що змінюють світ. Вони залишаються з нами назавжди. Встромлюють голки під нігті, переставляють клепки в голові.

Зазвичай я говорю, що література немає статі, але автори й авторки мають. Більшість читачів у Польщі – це жіноцтво, на його плечі спирається й бібліотечна справа, й взагалі, культурне життя, зокрема в провінції. У подорожах я зустрічаю чудових, могутніх жінок. До речі, цього року церемонія Ніке була сімнадцятою, а я серед нагороджених є лише четвертою жінкою.

Колись я думала: варто докласти зусиль, й багато чого, майже все, можна виправити. Тим часом, добро і зло загнані в глухий кут – нині я ув цьому переконана. Якби я мала сказати, хто переможе, то сказала би – темнота. У неї мене запровадили слова «темно, майже ніч», які переслідували мене кілька років і стали назвою останнього роману.

Люблю ваших письменників – Юрія Андруховича, Оксану Забужко. Протягом років повторюю собі, що варто поїхати в Україну, у мандри без плану. Може, це нарешті здійсниться?

Моя Домініка з «Піщаної гори» і «Хмурдалії» є жінкою-номадкою, а цей різновид жіночості є результатом мого екзистенційного досвіду. Я ніде не є до кінця чужою, тому що ніде не є остаточно в себе. Я ніколи не мріяла про дім і традиційну родину, про можливість десь осісти. Є місця, де полюбляю бувати, – Токіо, Нью-Йорк, Варшава, острів Карпатос – проте я ще ніде не бажала залишитися назавжди.

Писання не чекатиме на час, коли купиш помешкання, почнуться кращі заробітки, буде закінчено аспірантуру або підросте дитина. Писання надходить і не лишає тобі виходу. А науковий досвід стає в пригоді – я вмію давати собі раду з великими текстами і знаю, що писання є серйозною працею.

«Темно, майже ніч» – це книга, джерелом якої є відчуття безсилля і відчаю, які поглиблюються.

Писати й бігати я почала одночасно. Коли біжу, то почуваюся у просторі дзен. Черпаю з цього силу для духа й тіла. Тіло є глечиком для таланту, про нього треба дуже дбати.

У Польщі немає повного рівноправ’я, проте саме ці дві сфери, університет та література, найменше потерпають від дискримінації. Університетська громада є достатньо свідомою, хоча, звичайно, і тут трапляються винятки. На початку були спроби навішування певних ярликів: жіноча література, література феміністична. Але мої книги є багатоплановими, складними, шаленими – тому це швидко припинилося.

Чим є творчість, я відчула лише під час писання «Піщаної гори», це акт метафізичний, позараціональний, несамовитий. Опанувати ремесло – цього не вистачить. Мусить з’явитися деміург і засвітити в чоло.

Як писала Ганна Арендт, ми живемо у світі, де зло є повсюдним, а навіть банальним. Чи небайдужість щодо такого зла відразу приречена на поразку? Чи взагалі варто боротися? Я дохожу висновку, що людина є недоброю за природою, для мене це поворот у світогляді.

Я ніколи не вдаюся до критики читацьких смаків, радше намагаюся їх зрозуміти. Важливо, що люди читають, важливо, що це дарує їм радість.

Японія стала дарунком долі, чудесним дарунком. Саме там до мене прийшли слова «піщана гора». Раптом, від цього здивування я почала писати щось, до чого не відчувала себе здатною.