Андрухович Юрій Ігорович

Ю́рій І́горович Андрухо́вич (нар. 1960) — український письменник, перекладач, есеїст. Один із засновників поетичної групи Бу-Ба-Бу.

Юрій Андрухович

Стаття у Вікіпедії

Роботи у Вікіджерелах

Медіафайли у Вікісховищі

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я

Цитати

Презентація книги «Тут похований Фантомас». Київ, 2015

А

Але в мене є така ніби квазірелігія, уявлення про те, що з усіх живих істот нашого світу дерева є чимось найдосконаліші і насправді ми повинні в дерев учитися і час від часу я з ними спілкуюся. Я люблю отримувати від дерев підтвердження, що вони мене чують і розуміють.

Але назад до Жаби. Це аж ніяк не наша національна тварина. Вона – інтернаціональне явище. У кожній культурі заздрять дещо по-іншому, це залежить від тієї химерної субстанції, що її ім’я – «ментальність». Але заздрять усюди. Просто в нас це роблять найазартніше і найвідкритіше – по-дитячому.

Б

Боюся, в українській політиці присутні найнегідніші цього заняття люди. Не просто негідні, а найнегідніші в нашому суспільстві для цього люди.

В

• Важливий сам факт зміни влади. Навіть якщо до влади знову прийдуть мерзотники. Але їх треба міняти — система тоді працюватиме на очищення.
• Весна псує поетів так само, як і жінок: шкіра зацвітає, слизова оболонка подразнена до знемоги, алергія на запахи змушує до розчуленості, сльози в очах, липкі плями замість предметів і цілковита просторова дезорієнтація.

Взагалі, нашою серйозною проблемою є те, що ми живемо у суспільстві, яке втрачає грамотність, втрачає здатність до розуміння написаного тексту. Між іншим, говорячи про проблеми розуміння. Люди щораз менше розуміють іронію, коли нема знаку «смайлик». Коли його поставити, то обурених коментарів відразу стає менше. Я вже думаю, чи не запровадити його у правопис як нормальний розділовий знак. Щоправда, у моїх текстах його доведеться ставити майже після кожного речення.

Д

«Дванадцять обручів» з'явилися після ще довшої перерви з намагання створити щось значно доросліше. Я ніби маніфестував, що молодий письменник закінчився. Це вже роман післясорокарічного автора, який перейшов через ламання кризою середнього віку, а сам текст — це наче її перші наслідки і в той же час — їх подолання. Зароджувався цей твір із двох паралельних захоплень — поезією Антонича, яку я досліджував у своїй дисертації, і Карпатами — їхніми краєвидами і тими літературними можливостями, які приховує в собі карпатський ландшафт.

• Дефініцій людини є тисячі, хай існує й така — двонога тварина без пір'я, котрій властиво сподіватися.

Є

Є великий сенс у тому, щоби подорожувати, навчатись, шукати себе і своє місце в усьому світі. Але в тому, щоб ніколи, за жодних обставин, не повертатись додому, сенсу немає. Я взагалі думаю, що це одна з найбільших трагедій – бути позбавленим свого дому.

• Є думка, що «совок» вимирає. Але це не так. Він не вимирає, він омолоджується. В колі молодших людей він перетворюється на курйозну міфологію, що доповнюється їхніми вчинками.

З

	Залишаючи шанс для українського майбутнього, треба розглядати опцію від’єднання Криму й Донбасу від України, якщо ми, звісно, хочемо зберегти шанс. Тобто якщо ще колись станеться таке чудо, що в Україні знову переможуть, умовно кажучи, помаранчеві, то треба буде дати можливість Кримові й Донбасу відокремитися. …Скажемо так, політично це інша нація. Я вже зараз етнічних моментів не чіпаю, лише політичні. Так от – політично це частина російської нації.
	— 2010 рік

Запит, по-моєму, є сталий – це просто запит на добру літературу. Тобто запит як такий формують самі актуальні автори, а от куди їх поведе, це справа надто тонка і особиста.

• Згадаймо при цьому хоча б сторічної давнини мовні баталії між чехами і чеськими німцями про те, якою мовою слід розмовляти у всуціль німецькомовній Празі; згадаймо, що за всієї ліберальності Масарикового уряду мовна політика нової Чехо-Словаччини була сформульована настільки жорстко, що вже на початку 20-х Франц Кафка сумовито констатував свою відірваність від навколишнього мовного середовища; погодьмося, що наслідком цієї «перемоги чеськості» стала перемога культури у глобальному вимірі — передусім як перемога тенденції до різноманітності світу, а ще — перемога «слабшого» над «сильнішим», «меншого» над «більшим», «молодшого» над «старшим».

І

Інтернет-коменти якось забирають страшенно багато нашої уваги. Ми починаємо дещо параноїдально перебільшувати їхнє значення. Як свого часу висловився Адрій Мокроусов, і мені його думка подобається, писання в інтернеткоментах – це явище того ж порядку, що й писання на стінах туалетів. І якщо ми надаємо такого значення написам на стінах туалетів, значить, з нами не все гаразд. Навіть якщо це форум БіБіСі – це просто добре вмитий туалет, але ж все одно туалет.

Л

«Лексикон інтимних міст» — це гра з вигаданими для себе самого правилами, в системі яких цю книгу і бажано було б оцінювати.

М

Мені подобається наш гімн. Оці всі ідіотизми щодо його зміни – це від такого колосального невігластва, яке проявляється буквально в усьому. Хай просто трішки читають історію. До речі, про свого улюбленого Богдана Хмельницького, «Ще не вмерла козацькая мати!» – це бойовий клич, переможний клич, один з улюблених його, Хмельницького, висловів. І це не нагадування про смерть, а якраз її заперечення.

• Минуле, як би ми його не розуміли, є всього тільки невдалою проекцією майбутнього, його завжди недосконалим наслідуванням.

Мій польський редактор колись казав: «Ти пишеш так, ніби приставив пістолет до скроні. Я тільки не знаю, до чиєїсь чи до своєї власної».

Можливо, сенс писання й полягає в тому, щоби після тривалої і майже фізично нестерпної муки тобі зненацька розвиднілося і — о, яке щастя! — врешті написалося речення. Одне, але більш-менш пристойне, за яке не соромно.

Н

Найбільшої незалежності від Бога умоглядно вдалося досягнути протестантизму. Це — одна з наймолодших частин християнства, і в ній людська особистість має право голосу, це справді якби спілкування з Богом у формі діалогу. — «Духовність релігії» («Жлобологія»)

Нам постійно намагаються створити такі умови, вже не то що не комфортні, а просто-таки – непридатні до життя тут, у себе, у своїй країні. Але ж у тому має бути й кайф – заважати їм у цьому. Жодною мірою не полегшувати їм їхньої роботи з перетворення нашої країни в пустелю. Саме тільки уявлення про те, що от «вони» такі грізні і всевладні, а ти от чиниш їм опір, повинно окрилювати.

На мій погляд, це взагалі неправильно мати претензії до письменника, що він виявляє свою політичну позицію — наче мати до нього претензію, що він, скажімо, в синтаксисі користується якимось складнопідрядними конструкціями. Без цього якось не можливо щось створювати. Це не означає, що це якась партійна робота, це просто переживання своєї дійсності. Насправді письменник може впливати на ситуацію тільки у випадку своєї максимальної автономності і максимально своєї індивідуальної незалежності.

• На Русі хоч єзуїтів посій, то все одно злодії вродяться.

Насправді для мене «Перверзія» — це такий благословенний епізод розкошування в моїх художніх пошуках, мовному винахідництві. Це таке конструювання постмодерного світу, який невідомо як співіснує зі світом реальним. Він співіснує, але де він у нього переходить, виходить з нього — мене ці шукання страшенно захоплювали.

Насправді я думаю, що людей тримає разом усе що завгодно, тільки не якісь підписані документи чи не зовсім певні обітниці. Тобто закономірності немає жодної, просто є така абсолютна потреба бути разом і виконувати певні речі спільно — не тільки в сенсі «спільного користування статевими органами». Передовсім, я говорю про спілкування в усіх його виявах і рівень розуміння. Спілкування теж може бути дуже неприємним і болісним, якщо воно не породжує розуміння. Тому шлюб — це вдале поєднання міри спілкування з мірою розуміння.

На щастя (моє), я ніколи не переконаний, що глаголю істину. Тобто я свої думки висловлюю завжди з великим сумнівом та начебто з них же і посміюючись. Але люди переважно не ловлять цього, їм треба обов’язково поставити смайлик, невидимих смайликів вони не відчувають. І сприймають те, що я часом кажу, дуже категорично.

Нобеля присуджують на початку жовтня, а Стус помер на початку вересня. І в жовтні весь світ дізнався б про такого поета. Я раніше не особливо пов`язував його смерть з цим фактом, але кілька років тому моя і Сергія Жадана редактор, німкеня, з видавництва “Зуркамп” здійснила подорож по Росії, зокрема по Ураллі, де був ув'язнений Василь Стус. Там є музей цієї зони... І російський екскурсовод, який там працює, прямим текстом на екскурсії сказав, що начальство зони вбило Стуса, бо він мав отримувати Нобелівську премію, а її не дають мертвим. Це був єдиний шлях для радянської влади це зупинити. Бо коли б український дисидент отримав Нобелівську премію — це було б щось нестерпне для радянської системи. Це був би серйозний ляпас. Вони так само знищували й російський авторів. Пастернака зокрема.

О

Опір злу є категоричним виявом людського в людині. Мистецтво також є категоричним виявом людського в людині. Опір і мистецтво взаємно доповнювані.

Оце звикання до окупанта – найгірше, що з нами нині коїться. Зараз триває тенденція равлика, який ховається. Невдовзі цей равлик сам казатиме, що так правильно, так і повинно бути.

П

Просто я іноді щасливий, коли після 6-годинного борюкання з комп’ютером у файлі залишаються незакресленими аж три речення. Зате які!

Р

Революція «на ґраніті» – це принципово важлива акція для нашої історії, коли студенти вперше про себе голосно заявили. Я був тоді на років десять старший від них, підтримував контакти з ними, виступав і в Києві, і в Івано-Франківську. Це був час по-своєму тривожний, він не був такий щасливий, як сьогодні здається, – що ми відвойовували собі крок за кроком все більше свобод. Насправді все балансувало на межі – постійно йшлося про воєнний стан, танки…

«Русскій Мір» — одна з версій радянського, але це вже не зовсім "homo soveticus". Він включає в себе не тільки комуністичний міф, а й ряд монархічних імперських некомуністичних міфів.

С

• Світ цей занадто брутальний, аби можна було його змінити на краще за допомогою слів, але й занадто ніжний, аби щось у ньому змінити за допомогою куль.
• Справжня свобода — не тоді, коли вона є, а тоді, коли ти її по-справжньому хочеш.

Т

Тож якщо припустити, що Бу-Ба-Бу все-таки безсмертне, то це лише у випадку, що й українська мова безсмертна. Бо ми ж усе-таки саме в ній і завдяки їй почалися.

Тут можна сказати в категоріях, що сексі, а що не сексі. Якщо цю країну в нас хочуть відібрати, то, мабуть, — сексі чинити перешкоди цій владі, псувати їм кров і намагатися це зупинити. Якщо звідси поїхати — це не сексі. А якщо хтось хоче досягнути особистого щастя, якоїсь надмети, то для цього треба лишитися.

У

У порівняльному есеї про Львів і Київ «Мала інтимна урбаністика» я намагався через одне слово «рогуль» описати свій стан розчарування Львовом. Я ж стільки зусиль доклав, аби жити у ньому, і беріг у свідомості якийсь світлий образ легендарного міста, а тут потрапив нарешті — і раптом виявив, що Львів переповнений рогулями. Вони й зруйнували це місто. — «Ти що, з лісу?» («Жлобологія»)

• Усі ми — тільки відголоски великого Світового Дзвону, і жодне наше слово не народжується само собою.

У нас дохристиянські православні жерці, які взяли в руки духовну владу, беруть побори за якусь ритуальність, що має бути закритою і незрозумілою. У них давно немає етичних бар'єрів, їм можна, наприклад, кидатися мобільними телефонами в журналістів, які ставлять незручні питання. — «Духовність релігії» («Жлобологія»)

У нас насправді був страшенно близький до отримання Нобеля Василь Стус. Це все було настільки вишептано по різних середовищах на Заході, мовляв, на заваді стоїть одна суто формальна причина — не вистачає перекладів його творів базовими іноземними мовами. Тому діаспора максимально швидко підготувала кілька видань з перекладами Стуса іншими мовами. І це робилося протягом кількох місяців. Була така собі громадська акція.

У нас, як і в усіх, є свої припливи й відпливи... Часто чую, як люди кажуть: «Який сенс змінювати цих, якщо замість них прийдуть не кращі». Мені здається, найголовніше, що більшість з нас мусить засвоїти те, — сам факт змінювання їх здійснює свою очисну функцію. А думати, що нічого не зміниться — страшенно згубна ідея. Це ідея певної летаргії, вічний, але, на жаль, не блаженний сон, це кошмарний сон.

Х

Хоч як дивно, але людині властиво знаходити своє щастя десь поблизу від – як вона? – своєї пуповини. У чужій країні натомість варто шукати не щастя – його там ніколи не буде. Там варто шукати нормальність, щоденну і буденну форму існування, що її з якихось причин ти позбавлений у себе вдома.

Ц

Це Прометей, а не жоден Саваоф чи Єгова, створив людей з глини. Яке слово найперше зринає в нашій асоціативній свідомості, щойно чуємо його ім'я? Правильно — «вогонь». А мало би бути «глина», хоч і червона. — «Лексикон інтимних міст» (розділ «Ікс, 1970—1986», 7).

Цинічно кажучи, донкіхотству ніде й ніколи місця немає, бо воно не від світу цього. Ідеалістично кажучи – завжди і всюди, бо лише завдяки донкіхотству цей світ дивом не провалюється в цілковите лайно.

Ч

Чи Бу-Ба-Бу безсмертне – запитання відкрите. Категорія безсмертя – це така слизька штука в силу нашої об’єктивної смертності. Звичайно, ми усі втрьох і кожен зокрема свого часу тисячу разів повторили, що ми безсмертні. Але ми багато чого наповторювали – сміючись над собою та стереотипами. І що, всьому цьому вірити? Та нашому жодному слову вірити не можна! Ну, хіба що Небораковому, бо він із нас тепер найповажніший.

Щ

• Щасливі спільноти не мають потреби в історії. Тільки нещасливим спільнотам вкрай потрібна їхня історія, бо вони через неї прагнуть пояснити собі й іншим свої нещастя, легітимізувати свої невдачі, свою неспроможність.

Що повинен робити патріот? Усвідомити, що це не програна битва, як стверджують деякі, а програна війна. Наслідком програної війни є окупація країни. Окупантові слід чинити опір – для початку ненасильницький. Бойкот і саботаж є дуже ефективним методом. Несплата податків – там, де це можливо. Невиконання їхніх розпоряджень. Ну й таке інше... Методів насправді багато.

Я

Я би не називав вісімдесятників явищем, скоріше відніс би суто до категорій літературного процесу — нові імена 1980-х. Після нас з'явилися дев'ятдесятники (чи дев'яностики), і зрозуміло, що за логікою цих процесів саме ми стали їхньою першою мішенню. В 90-ті я дуже часто чув про себе чи про інших авторів з мого покоління, що вісімдесятники лишилися у 80-х. Такий підхід, звісно, прийняти не можу, бо коли вже так, то дев'ятдесятник номер один, мабуть, я, бо ж саме у тому десятилітті з'явилися три мої найвідоміші романи. Це вже трощки виходить на рівень якоїсь міжгрупової конкуренції, міжвидової боротьби в літературі, коли тебе прив'язали до певного десятиліття, а ти ж насправді маєш претензію на вічність, так?

Я б сказав, що нинішні медіа демонструють викривлене розуміння двох моментів: журналістської суб’єктивності і журналістської заангажованості. Тобто зараз під суб’єктивністю розуміють відсутність у журналіста взагалі будь-яких оцінок, переконань, відчуттів, а під заангажованістю – здатність добре обслужити господаря. І це абсолютна перверзія. Об’єктивність – це передовсім не брехати і не спотворювати факти. Натомість заангажованість – це якраз переконання журналіста. Я проти того, щоб журналіст був лише медіатором, передавачем інформації. Ні, він може бути присутнім зі своїми переконаннями і думками. Вважаю, що нам бракує сьогодні журналістики з сильним суб’єктивним началом. На жаль, я не бачу серед журналістів якихось термінаторів.

Я був свідком того, як народився термін «вісімдесятники», і з ним погодився. Коли мої друзі, передусім Ігор Римарук, заявили, що ось-ось в Канаді вийде антологія з нашими текстами і назва буде така сама, я не мав жодної тіні заперечення. Все-таки досвід шістдесятництва був чимось таким унікальним, і тому повторити цю модель ніби не вважалося дурницею.

Я вважаю, що в мене є певне відчуття того, в яких кондиція перебуває сьогодні українська мова і який її стилістично-лексичний зріз не викликає нерозуміння і відштовхування. Працюючи над перекладами, мені найбільше доводиться думати про потенційну аудиторію. Її специфіка полягає в тому, що значна частина майбутніх читачів — це люди неукраїномовні, тому красу мови їм треба довести, щоб вони не за вказівкою вчителя чи професора вдавалися до цього тексту, а з естетичної потреби.

Я двічі переживав певний суспільний пік, коли здавалося, що ми несподівано, якось надзвичайно прогресуємо, що стаємо в один ряд з наймодернішими суспільствами сучасного західного світу… А потім відбувалася така хвиля такого жахливого відкату, стагнації й занепаду… Сьогодні ми в такому занепаді теж. І це десь такий аналог середини 90-их.

Я думаю, всім нам пороблено. Індуси сказали б, що це карма. Вона в нас усіх дуже запущена і майже не чиститься. Тому і це враження, що ми або стоїмо на місці, або взагалі кудись провалюємося.

Я думаю, “Лексикон” можна віднести до нон-фікшн, тобто, умовно кажучи, до “літератури факту”. Але насправді в ньому невигадане і вигадане переплетені настільки тісно, що мені вже не вдається їх одне від одного відрізнити. Я сказав би, що це все-таки прихований роман у розібраному вигляді. Герой цього роману – людина, яка в дорозі. Тобто така, що пересувається у просторі (і в часі) десь далеко від свого дому.

Я думаю, що кожен, хто вирішив писати і, головне, публікувати написане, насправді потребує передусім відповіді. Тобто тут не так ідеться про те, що в тебе вийшло з-під пера – про це йдеться, безумовно, це важливо, – але все-таки цей відгук, він насправді важливіший. Якби цього не було, то, мабуть, і немає потреби в публікуванні. Звісно, можна бути незалежним від думки інших людей, не цікавитися нею, але навіщо тоді писати? Якщо ти настільки самодостатній, то ти маєш все це всередині, в собі самому і ти можеш мовчати. А письменництво означає цю потребу в тому, щоб бути почутим, та ще й отримати якусь реакцію, відповідь.

Я письменник, а не дипломат. Тож дозволяю собі мову ненависті, але всіма силами намагаюся пильнувати, щоб вона не перемогла всі інші мови. Але письменник теж не може обійтися без мови ненависті – вона необхідна так само, як мова любові. Війна стала реальністю, і це мова війни. Але ми не тільки проклинаємо – ми також ридаємо, нас щодня приголомшують чергові втрати. Я не впевнений, що правильним було би стежити за тим, щоб у мові не звучали погані слова.

Цитати з творів

Московіада

Якби я був націоналістом, то відповів би тобі, — кажеш повільно й виразно, аж занадто повільно, занадто виразно. — Але який з мене націоналіст, коли я отут з тобою п'ю пиво?

До речі, наша солов'їна мова посідає друге у світі місце за милозвучністю.

Адже ніщо в цьому світі не є таким зайвим, безглуздим і кумедним, як добра поезія, але водночас і ніщо в цьому світі не є таким необхідним, значущим і доконечним, як вона ж.

Бути п'яним у Москві — це все одно, що мати волосся досить поширеного кольору. Хіба можна докоряти людині за колір її волосся? Мабуть, ні.

Армія вже не здатна виконувати накази пращурів: вона симулює. Вона бридиться вбивати. Це вже не армія — це велике збіговисько педерастів і пацифістів, що, зрештою, одне й те ж.

Ми навчимо їх перемагати у референдумах. Бо референдум — це Ідеальний спосіб маніпулювати людьми, залишаючи в них ілюзію, нібито вони самі вирішують свою долю.

На чолі новоспечених, пардон, незалежних урядів виникнуть апробовані нами і нами ж призначені виконавці Хаос породжуватиме хаос. Там, де це неможливо, до влади прийдуть просто виб(…)ки. Або політичні проститутки, Володимире Іллічу.

Це підкорення світу, це комунізм, це безсмертя мумій у мавзолеях. Це сяйво сонць і правителів. Це вежа, яку будують десять тисяч років. Це сила армій, це спалення відьом, це рух народів, постійний та об'єднавчий. Це велике злягання народів, це поглинання менших більшими, слабших сильнішими.

Головне переселити чукчів в Араратську долину, а молдаван на Землю Франца-Йосифа, хоч природніше на ній почувалися б австрійці.

Самійло з Немирова, прекрасний розбишака

Але гіркота чаші Немирича подвійна: не тільки час, а й місце. Бо мав нещастя бути українцем і жити в Україні – позбавленій власної державності, юриспруденції, власної історії, зрештою, власного національного злочинного світу. В Америці він міг би стати президентом, у Римі – папою чи щонайменше кардиналом, в Англії – Робін Гудом, у Німеччині – Бісмарком або навіть ґеббельсом. А в Україні він зміг бути лише бандитом і погромником. Воістину свята правда в тогочасній польській приказці: “На Руси хоч єзуїтів посій, то все одно злодії вродяться”!

Про Юрія Андруховича

	Ким є Андрухович для України? Не скажу «найкращим письменником», бо література не спорт: «найкращість» у ній — поняття проблематичне. Але скажу: найважливішим. Він є найважливішим письменником тієї уявної України, в якій я хотів би жити. України, навіки відірваної від совка й органічно вписаної у центральноєвропейське товариство. Бо совок — це уніфікація, хамство, попса і блатняк, а Центральна Європа — це культура, національна своєрідність і безвізовий режим. Тобто Андрухович є письменником тієї України, якої нема й не буде. Але він затято продовжує говорити про неї Європі, а Європа — перекладаючи, видаючи і нагороджуючи — продовжує уважно його слухати.
	— Олександр Бойченко

Джерела

• Афоризми відомих українців. — Х.: Фоліо, 2009. — С. 6-7

• Юрій Андрухович. Нам усім пощастило. Розмови з Юрієм Андруховичем. — Брустурів: Discursus, 2017. — 240 с. — ISBN 978-617-7411-05-4
• RECвізити: антологія письменницьких голосів. Книга перша. Упоряд. Тетяна Терен. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. — 280 с. — ISBN 978-617-679-190-4