Катря Гриневичева

Ка́тря Гриневиче́ва (Катерина Гриневич; 19 листопада 1875, Винники біля Львова — 25 грудня 1947, Берхтесґаден, Баварія) — українська письменниця.

Катря Гриневичева

Стаття у Вікіпедії

Роботи у Вікіджерелах

Цитати

У цьому ж 1894 році обігла український Краків вістка, що старанням здебільша «Академічної Громади» мають відкрити в Кракові філію «Просвіти». В один зимовий день явився в нас високий, кучерявий студент з поставою людини, якій належить в життю багато місця. Це був 23-літній Василь Стефаник... Стефаникові завдячую першу українську книжку й неодну ще опісля.

Зі статті «Коло життя» (1941)

Життя приводить мене з черги на ті ж самі місця, де колись ходили танком мої малі ноги. Немов це було тільки нещодавно, чую чужозвучну, не польську мову між розлогих краківських каштанів у сяйві весняного золота. Чудну мову з маминої пісні, що її зовсім не мало чим розуміти моє відчужене вухо...

Немов причинна, що йде смугою місячного світла, я йду за мельодійним журчанням слів. Звичайно вслід гурткові чорномазих, дещо екзотичних юнаків, мабуть студентів, та з захопленим, німим окликом ловлю це й друге слово за рубці й мов скарб убогих несу додому.

Сумнів стає певністю, коли в один якийсь день починаю читати враз зі Стефаником і Франкові твори. Не тільки читати, але й слухати про це, читане. Бо для того, що воно діється на двох мовах, я обережно й залюбки мовчу.

Слухаю, як голосів весняної бурі, Стефаникових звязких, по лякедемонськи скупих слів, малих правд будня, наближених до ідеалу Аретіно з-над соняшного моря, та Розеґґера з суворих німецьких лісів. І думаю, що коли обличчя мойого гостя — це риси моєї незнаної країни, то вона може стати дуже тверда в боротьбі за свою душу.

Як огонь, як спів і як вітер, таке було вражіння Франкової мови, серафимського поетового милосердя. Я не знала ще тоді нічого про красу Франкової поезії, його глибокої лірики й захоплювалася покищо тим, що було в його оповіданнях громадянське й суспільне. А читала найпливкіше поруч Стефаника, бо ж готова щораз на завваги, що їх береглася. Так платила я спізненим душевним ростом те, що в моїм окруженні, в хаті заточенця дедалі врослій корінням у чужину, серед нової життєвої конюнктури занехано для ощадности сил українську мову, як нікому з нас по вік непотрібну...

В почутті животворного підєму, що його дає, бува, серцем писана книжка, я, що завжди бояла ся трохи Стефаника, його синтетичної іронії, довірила йому в один спільно читаний момент мій палкий замисл: Коли буду, вскорі вже у Львові, замужня, то при пepшій моїй зустрічі з Франком поцілую його руку за твори, що їх читала я серед щасливих сліз. — Що ж? — відповів Стефаник, погойдуючи, як вірлиним піррям, чорними кучерями. — Що ж? Це буде нещоденний привіт і ви, львівська пані, впровадите новий, похвальний звичай шанувати письменників.

Я здержала схвильований віддих: це ж був той, що приневолював моє серце битися високо, а сльозам плисти в незнаній насолоді... Та й мої кроки застрягли. Бо ось, аж тепер я зясувала всю ґротеску моєї постанови, шаленіла від ніяковости й оглянулася, як за рятунком, за моїм товаришем дороги. Як то воно було б Франкові від такого, як оце я задумала, бурхливого привіту? Який діяльоґ міг завязатися з конечности, опісля, з таким моїм засобом слів, що над ним тільки розвести руки?

Щаслива, що не нанесла мороки поетові й собі, пішла я квапно в інший бік і перечеркнула тоді раз назавжди бажання, живе й євангельски пpocтe в теорії та у дійсності, як неодно надхнене чуттям, близьке промаху чи ошибки. — — — Хіба не дивно, що я знову тут? Навкруги мене, мов перстень, оперезує душу розкішне коло дерев, заплітає мене собою старий Краків. І хата моїх батьків стоїть ще, та сама, і скриплива хвіртка, зелена й досі, хоч певно інша. Стовбури далій, як тоді...

Цитати про Катрю Гриневичеву

	Гриневичеву можна назвати без перебільшення найосвіченішою жінкою в Галичині. Була вона справді репрезентативною постаттю в західно-українському житті й сміло могла заступати нас, наше жіноцтво й нашу літературу перед культурним Заходом.
	— Володимир Дорошенко

	Катря Гриневичева змогла у своїх творах дати відсвіт синтези визвольних змагань нашої теперішности, як одна з репрезентативних появ не тільки української літератури нашої доби, але й усього громадянського життя взагалі. І в тому і шлях Її Духа в майбутнє.
	— Остап Грицай

	Княжу добу, власне період існування Галицько-Волинської держави, блискуче відкрила читачеві Катря Гриневичева у своїх повістях «Шо­ломи в сонці» та «Шестикрилець». Карбований стиль, в міру, тактов­но вживані архаїзми надають її текстам особливого аромату дзвінкої давнини... давнини давньої й водночас такої нам близької. Як нам її не любити, як нам не гордитися нею, як нам не оплакувати смерть Рома­на Мстиславича в 1204 році, із загибеллю якого зайшла зірка не тільки Галицько-Волинської держави, а й усієї, мабуть, стародавньої України. — З лекції «Історична романістика та національна свідомість» (1995)
	— Роман Федорів

	У вересні 1939 вибухла ІІ-га світова війна. Письменниця була тоді в Надвірній у сина Ярослава, звідки виїхала у Львів. Із заходу йшов грізний вал німецький – зо сходу большевицький. Поляки втікали: військо, адміністрація й цивільне населення. Надвірну зайняли большевицькі війська. Вони пішли дальше, а на їх місце прибула цивільна адміністрація і НКВД. Розпочались арешти українських націоналістів, громадських діячів. Одного з перших большевики арештували брата Катрі Гриневичевої, д-ра Валерія Банаха, адвоката в Надвірній. Вони вивезли його у Станиславів а відтак у Донбас до копальні, де його й замучили. — Катря Гриневичева: Біографічний нарис. Торонто, 1968.
	— Ярослав Гриневич, син