Катря Гриневичева
Ка́тря Гриневиче́ва (Катерина Гриневич; 19 листопада 1875, Винники біля Львова — 25 грудня 1947, Берхтесґаден, Баварія) — українська письменниця.
Катря Гриневичева | |
Стаття у Вікіпедії | |
Роботи у Вікіджерелах |
Цитати
ред.У цьому ж 1894 році обігла український Краків вістка, що старанням здебільша «Академічної Громади» мають відкрити в Кракові філію «Просвіти». В один зимовий день явився в нас високий, кучерявий студент з поставою людини, якій належить в життю багато місця. Це був 23-літній Василь Стефаник... Стефаникові завдячую першу українську книжку й неодну ще опісля[1]. |
Зі статті «Коло життя» (1941)
ред.Сумнів стає певністю, коли в один якийсь день починаю читати враз зі Стефаником і Франкові твори. Не тільки читати, але й слухати про це, читане. Бо для того, що воно діється на двох мовах, я обережно й залюбки мовчу[2]. |
Слухаю, як голосів весняної бурі, Стефаникових звязких, по лякедемонськи скупих слів, малих правд будня, наближених до ідеалу Аретіно з-над соняшного моря, та Розеґґера з суворих німецьких лісів. І думаю, що коли обличчя мойого гостя — це риси моєї незнаної країни, то вона може стати дуже тверда в боротьбі за свою душу[2]. |
Як огонь, як спів і як вітер, таке було вражіння Франкової мови, серафимського поетового милосердя. Я не знала ще тоді нічого про красу Франкової поезії, його глибокої лірики й захоплювалася покищо тим, що було в його оповіданнях громадянське й суспільне. А читала найпливкіше поруч Стефаника, бо ж готова щораз на завваги, що їх береглася. Так платила я спізненим душевним ростом те, що в моїм окруженні, в хаті заточенця дедалі врослій корінням у чужину, серед нової життєвої конюнктури занехано для ощадности сил українську мову, як нікому з нас по вік непотрібну[2]... |
В почутті животворного підєму, що його дає, бува, серцем писана книжка, я, що завжди бояла ся трохи Стефаника, його синтетичної іронії, довірила йому в один спільно читаний момент мій палкий замисл: Коли буду, вскорі вже у Львові, замужня, то при пepшій моїй зустрічі з Франком поцілую його руку за твори, що їх читала я серед щасливих сліз. |
Я здержала схвильований віддих: це ж був той, що приневолював моє серце битися високо, а сльозам плисти в незнаній насолоді... Та й мої кроки застрягли. Бо ось, аж тепер я зясувала всю ґротеску моєї постанови, шаленіла від ніяковости й оглянулася, як за рятунком, за моїм товаришем дороги. Як то воно було б Франкові від такого, як оце я задумала, бурхливого привіту? Який діяльоґ міг завязатися з конечности, опісля, з таким моїм засобом слів, що над ним тільки розвести руки[2]? |
Щаслива, що не нанесла мороки поетові й собі, пішла я квапно в інший бік і перечеркнула тоді раз назавжди бажання, живе й євангельски пpocтe в теорії та у дійсності, як неодно надхнене чуттям, близьке промаху чи ошибки. |
Цитати про Катрю Гриневичеву
ред.Гриневичеву можна назвати без перебільшення найосвіченішою жінкою в Галичині. Була вона справді репрезентативною постаттю в західно-українському житті й сміло могла заступати нас, наше жіноцтво й нашу літературу перед культурним Заходом[2]. |
|||||
— Володимир Дорошенко |
Катря Гриневичева змогла у своїх творах дати відсвіт синтези визвольних змагань нашої теперішности, як одна з репрезентативних появ не тільки української літератури нашої доби, але й усього громадянського життя взагалі. І в тому і шлях Її Духа в майбутнє[2]. |
|||||
— Остап Грицай |
Княжу добу, власне період існування Галицько-Волинської держави, блискуче відкрила читачеві Катря Гриневичева у своїх повістях «Шоломи в сонці» та «Шестикрилець». Карбований стиль, в міру, тактовно вживані архаїзми надають її текстам особливого аромату дзвінкої давнини... давнини давньої й водночас такої нам близької. Як нам її не любити, як нам не гордитися нею, як нам не оплакувати смерть Романа Мстиславича в 1204 році, із загибеллю якого зайшла зірка не тільки Галицько-Волинської держави, а й усієї, мабуть, стародавньої України[3]. |
|||||
— Роман Федорів |
У вересні 1939 вибухла ІІ-га світова війна. Письменниця була тоді в Надвірній у сина Ярослава, звідки виїхала у Львів. Із заходу йшов грізний вал німецький – зо сходу большевицький. Поляки втікали: військо, адміністрація й цивільне населення. Надвірну зайняли большевицькі війська. Вони пішли дальше, а на їх місце прибула цивільна адміністрація і НКВД. Розпочались арешти українських націоналістів, громадських діячів. Одного з перших большевики арештували брата Катрі Гриневичевої, д-ра Валерія Банаха, адвоката в Надвірній. Вони вивезли його у Станиславів а відтак у Донбас до копальні, де його й замучили[2]. — Катря Гриневичева: Біографічний нарис. Торонто, 1968. |
|||||
— Ярослав Гриневич, син |
Примітки
ред.