Крук Галина Григорівна
Гали́на Григо́рівна Крук (нар. 30 листопада 1974, Львів) — поетка, літературознавиця, перекладачка. Членкиня Асоціації українських письменників (2001) та Українського ПЕН. Переможниця Літературної премії імені Богдана-Ігоря Антонича «Привітання життя» (1997), лауреатка премії «Гранослов» (1997) та видавництва «Смолоскип» (1997).
Галина Крук | |
Стаття у Вікіпедії | |
Медіафайли у Вікісховищі |
Цитати
ред.В моїх віршах від початку було багато думки, якогось усвідомлення. Бо складаєш слова не для того, щоб прикрасити світ, а швидше навіть зіштовхуєш ці світи лобами, щоб видобути маленьку іскру, яка щось у тобі освітить. Люблю поезію саме за ці внутрішні інсайти[1]. |
З літературних образів міста мені близький урбаністичний Львів Богдана-Ігоря Антонича, але, наскільки знаю, він теж намагався виходити за рамки цієї романтичної «львівськості». Усі наголоси він перевіряв у словниках. Боровся з тим, щоб його поетична мова не звучала як галицька говірка[1]. |
Кожен з нас в певній ситуації може опинитися серед тих, кого не чують чи не бачать. З іншого боку – не всі із цих категорій людей мають що сказати. Сумно, що зараз мало слухають мудрих, розумних і фахових[2]. |
Коли майже сорок років живеш на одній і тій же вулиці, в одному і тому ж будинку, то знаєш не одне покоління сусідів. Тут прийнято вітатися і питати про здоров’я батьків, деякі продавчині пам’ятають тебе малою, а в молоді можна впізнати риси їхніх батьків, із якими ходила до школи. Це неймовірне відчуття, не хотілося б це втратити[1]. |
Львів у мене під окресленням «місто без назви». Хоча насправді більшість моїх віршів відбуваються на вулицях Львова, іноді дуже тісно прив’язані до конкретного місця – як то зупинка біля пам’ятника Шашкевича (де багато років читав свою газету пан-без-ліжка) чи вікно на вулиці Дорошенка, в якому багато років підряд сиділа древня бабуся і з дитячим інтересом дивилася на людей (пані з вулиці Сикстуської)[1]. |
Львівська поезія 90-тих була доволі манірною і кокетливою, у ній було чимало містечкової романтики. Поетизація і «п’ємонтизація» Львова, та ще й писали про нього щедро приправляючи текст «філіжанками чорної кави», «львівськими трамваями» і ще чимось таким. Я намагалася цього уникати або іронізувати над цим, бо живий Львів – інший[1]. |
Людина сама по собі мала і обмежена в часі й просторі. Має своє дуже коротке (щодо вічності) життя. Мене завжди інтригувало, як у ній може поміщатися так багато. Вона може бути геніальною, переживати велику трагедію чи радість. І цей людський вимір усього, включно з Богом, дуже бароковий. Мені дуже близька думка, що в кожній людині є діра розміром з Бога[1]. |
Людина стає дорослою, коли здатна брати на себе відповідальність на власні вчинки, розуміти, що є речі, які від неї залежать і тут треба діяти, а є речі, в яких від нас нічого не залежить і тому треба зосередитися на тих перших. Людина, яка розуміє власну скінченність і минущість, а тому потребує думати та дбати не тільки про себе, а й про інших. Людина, яка вміє приймати і відпускати. Я про це колись цілу книжку написала, «Доросла» називається. Іноді здається, що серед нас дуже мало дорослих[2]. |
Мені важливий цей живий, незаполірований Львів, зі східцями у внутрішньому дворику, які не ведуть ні до яких дверей. Львів як палімпсест, метафора. Як засипаний підземний хід, у якому і страшно, і страшно цікаво. Львів як зворотній бік поштівки, на якій написане щось зовсім неважливе, каракулями, мішанкою мов, а навіть з помилками[1]. |
Мені подобається, коли відреставрують якусь браму, відновлять ліпнину і ти бачиш, наскільки Львів красивий. |
Талантом не можна володіти, до нього завжди треба доростати. Доростати і розвивати себе для того, щоб талант міг у тобі розкритися. Це як довго плекати якусь рослину, яка врешті із вдячності зацвітає. Я вдячна за те, що маю. Хоча – дар зцілювати і воскрешати теж би придався, але за треба платити надто велику ціну[2]. |
У кожного свої межі про що не говорити і про що не мовчати. Я вважаю, що краще мовчати про надто особисте та інтимне, бо виставлене назагал воно втрачає свою інтимність. Натомість не можна мовчати, якщо ти є свідком несправедливості щодо когось, чиєїсь кривди, а в твоїх силах виправити ситуацію чи заступитися[2]. |
Я люблю помовчати. Це в сотні разів краще, ніж пустопорожня балаканина ні про що. Мовчання буває дуже змістовним, наповненим і зрілим. Це не просто пауза, яку не знаєш чим заповнити. Там приємно мовчалося колись з Назаром Горчаром, Богданом Задурою, востаннє, напевно, з Тарасом Прохаськом[2]. |
Цитати з віршів
ред.сядеш собі, сидиш, зриш, як вариться риж, |
Літнє кафе на розі у місті без назви. |
Боже, |
cказати собі чесно, якомога чесніше, |
мушу зізнатися, Боже, що не вмію жити |
Примітки
ред.