Антонич Богдан-Ігор Васильович
український поет, прозаїк, перекладач, літературознавець
Богда́н-І́гор Васи́льович Анто́нич (1909–1937) — український поет, прозаїк, перекладач, літературознавець.
| Богдан-Ігор Антонич | |
| |
 Стаття у Вікіпедії
| |
 Роботи у Вікіджерелах
| |
 Медіафайли у Вікісховищі
|
Цитати
ред.Поетичні твори
ред.«Привітання життя» (1931)
ред.- Хоча б чоло батіг невдач порив,
не жаль, бо ступенем до перемоги
стає нам кожний, хоч невдалий, зрив.
- («Зриви й крила». 1. «Прелюдія». — С. 42)
- Наші мрії, заміри, бажання
перейдуть часто в дійсність аж тоді,
коли від себе їх відірвемо.
- («Баклажани». — С. 47)
«Велика гармонія» (1932–1933)
ред.- Бо кожний із людей життю є брат.
- («De morte, ч. 2 (Смерть)» (24 березня 1932). — С. 90)
- Небо — вічний знак питання,
<...>
небо — людська ціль остання.
- («Te Deum laudamus» (25 березня 1932). — С. 92)
- Велика простота —
найвища досконалість.
- («(Свята простота)» (26 березня 1932). — С. 99)
- («Ave Maria» (27 березня 1932). — С. 101)
- («(Рубач, ч. 2)» (29 березня 1932). — С. 106)
- («Triangulum» (29 березня 1932). — С. 107)
«Три перстені» (1934)
ред.- Я, сонцеві життя продавши
за сто червінців божевілля,
захоплений поганин завжди,
поет весняного похмілля.
- («Автопортрет». — С. 117)
- На кичерах сивасті трави,
черлений камінь у ріці.
Смолиста ніч і день смуглявий,
немов циганка на лиці.
Розсміяні палкі потоки,
немов коханці до дівчат,
злітають до долин глибоких,
що в сивій мряці тихо сплять,
і куриться із квітів запах,
немов з люльок барвистих дим.
- («Елегія про співучі двері». — С. 118)
- Листар носив листи зелені,
листи шуміли. Ех, весна!
Плету пісні на веретені
про молодість, що промина.
- («Елегія про ключі від кохання». — С. 124)
- І знаю тільки те,
що треба пісню, наче тінь, нести з собою,
що треба йти, невпинно йти
назустріч мертвій тишині
за зовом вітру — за зовом ночі,
аж попіл сну засипле очі.
- («Елегія про перстень молодості». — С. 130)
- Клюють ліщину співом коси,
дзвенить, мов мідь, широкий шлях.
Іде розсміяний і босий
хлопчина з сонцем на плечах.
- («На шляху». — С. 133)
- Горять скрипки в весільній брамі,
на ній стобарвний прапор дня.
Іду в захопленні й нестямі,
весни розспіваної князь.
- («Князь». — С. 135)
- Весно — слов'янко синьоока,
тобі мої пісні складаю!
Вода шумить у сто потоках,
що з дна сріблистим мохом сяють.
- («До весни». — С. 136–137)
- Хай в нашім тілі, наче в соснах,
густа живиця закипить.
Хай в наші жили зелень млосна
і полум'я спливе й блакить.
- («Праліто». — С. 140)
- Слова, що вимріяні у безсонні, довгі ночі,
коли стріла натхнення, вбита в серце, їддю точить.
Зникають речі, розвіваються довкола стіни.
Тремчу над книжкою у вічності холодній тіні.
- («Над книжкою поезій». — С. 144)
- Не сховатись, дарма, під наметом краси,
в чаді п'яному строф кришталевих.
Вітре днів, мої власні слова рознеси,
на шляхах їх розвій стомилевих!
- («Суворий вірш». — С. 146)
«Книга Лева» (1936)
ред.- Тоді, чужі дрібній прикрасі,
слова, затиснуті у горлі,
слова, гальмовані в екстазі
б’ють, мов джерела животворні.
- («Дружня гутірка». — С. 171)
- Коли слова на порох стерті, сповідатись зорям зайво.
- («Апокаліпсис». — С. 173)
- Хто падає, за ним не тужать.
- («Сірий гимн». — С. 180)
«Зелена євангелія» (1938)
ред.- Послухай: б'є весільний бубон
і клени клоняться, мов пави.
В твоє волосся, моя люба,
заплівся місяць кучерявий.
- («Весільна» (12 березня 1935). — С. 203)
- Палає ніч пташиним співом.
Хто ж, люба, ложе нам постелить?
Дивись, як сяє мерехтливо
У вікна місяць — чару келих.
- («Весільна ніч» (10 березня 1935). — С. 203)
- І, відділившись від юрби,
загорнемося в хутро ночі.
Хай два серця — два голуби
співзвучно й тужно затріпочуть.
- («Два серця» (3 квітня 1935). — С. 204)
- До дна землі
й до дна цупкого слова
вдираюся завзято і уперто
і видираю в заздрісної смерті
пісні,
п'яніння,
ночі й дні.
- («Хліб насущний» (4 січня 1936). — С. 209)
- Моя країно зоряна, біблійна й пишна,
квітчаста батьківщино вишні й соловейка!
- («Вишні» (16 квітня 1935). — С. 219)
- («Золотоморе» (24 травня 1936). — С. 224)
- Струмує гимн рослин, що кличуть про нестримність зросту,
і серцю, мов по сьомій чарці, невисловно п'янко.
Від'їду вже. Тут був я тільки принагідним гостем.
До інших зір молитимусь і інших ждати ранків.
- («Дім за зорею» (7 березня 1936). — С. 227)
Поза збірками
ред.- Сніг мені нагадує далеке свято, що
має запах шоколяди і дитинства.
- («Різдво». — С. 277)
Начерки, плани, фрагменти
ред.- Тиша — це мова, якою говорить до людини Бог.
- («Тиша» (1 квітня 1932). — С. 690)
- («Є я і ти, і третє є ще сонце...» — С. 689)
Прозові твори
ред.- («На другому березі». Фрагменти з роману. — С. 472)
- Правдива поезія не фальшує природи, є незалежна від її краси. Дійсна поезія має свою й тільки свою, власну й нічим незамінну красу, є суспільною потребою, як етика чи наука, й є фізичною потребою, як, наприклад, для собаки виття (?) до місяця, творить вищі життєві вартості, як релігія. Є світською відміною релігії.
- («На другому березі». Лірична повість. — С. 526)
- Зрештою, людина завжди є сама, навіть у приязні та любові.
- («На другому березі». Лірична повість. — С. 552)
- Яка хижа насолода бути тільки одним звуком незбагненного капричіо. Життя має вартість лишень тому, що його основа є невпійманна. Знайомість глузду кожної пережитої події остогидла б нам кожний день.
- («На другому березі». Лірична повість. — С. 558)</small
Статті
ред.Митець є тоді національним, коли признає свою приналежність до даної нації та відчуває співзвучність своєї психіки із збірною психікою свого народу[1]. — «Національне мистецтво» |
Інше
ред.Я сам у своїх поезіях підкреслюю свою національну і навіть расову приналежність не тільки в змісті, але, що важніше, — ще у формі[2]. — При врученні літературної премії Товариства письменників і журналістів, 31 січня 1935 року |
Про Антонича
ред.- Серед самих лемків є різні погляди на власну ідентичність. Проте Антонич обрав українство – напевно не без впливу батьків і ближчого оточення, професорів Сяноцької гімназії та інших.
- (Андрухович, Юрій. «Нам усім пощастило». — С. 215)
- Антонич як поет не відбувся би передусім без двох головних річищ — без тогочасної польської та тогочасної української поезії, а цю другу ми значною мірою вписуємо у Розстріляне відродження.
Важливо й те, що Антонич-поет з’являється в момент, коли більшість «розстріляних» уже розстріляно, а кого ні, тих зламано живцем. І всі ці «розстріли», та й розстріли в дослівному сенсі, відбуваються в Антонича на очах. І він наче виконує те, що «розстріляні» наказують йому виконувати далі за них.
- (Андрухович, Юрій. «Нам усім пощастило». — С. 221)
- Якщо зіставити Антоничеві вірші, вміщеня у главах і в інтереццо з «Книги Лева» і «Зеленої євангелії», то згадуються слова Ф. Г. Лорки про те, «що короткий вірш може бути крилатим. Довгий вірш мусить бути вченим, ваговитим».
- (Андрухович, Юрій. «Особливості стилістики і техніки письма Богдана-Ігоря Антонича». — С. 192)
- Існує ґрунтовна різниця між метафорикою більшості українських поетів і метафорикою Антонича. В інших поетів метафора посилює реальний образ як музичний акорд, в Антонича вона стає будівельним матеріалом суцільної естетичної фікції уявного світу, в якому речі сплітаються в нові функційні комплекси. Це, власне кажучи, вже не метафора, а а органічна частина нової, окремої дійсності <...> Явища життя втрачають свою відвічну інерцію, виступають зі своїх берегів, міняють свої конфігурації, набуваючи через сон та мрію нової опуклости й сили.
- (Зілинський, Орест. «Дім за зорею». — С. 99)
З одного боку, міський, урбаністичний поет, а з іншого боку, старозавітно-буколістичний. Цікавий, ні на кого не схожий, надзвичайно потужний. Мені близька його система поетична і світоглядна, те як він сприймає, бачить світ, як велику дивовижу, якою він не припиняє захоплюватись. Вона в чомусь його лякає, але в будь-якому разі це якийсь екстаз, захват, як перед великою книгою, бажання читати цю книгу, навіть якщо вона в чомусь відштовхує і лякає. Мені страшенно імпонує такий екстатичний захват перед життям[3]. |
|||||
| — Сергій Жадан |
| — Петро Мідянка |
Лемко, верховинець, наш поет виріс під гірським сонцем, і воно стало йому провідною книгою буття, — цілий світ він бачив у сонці. «Жарким тюльпаном горіло сонце юним снам», а це й породило сонячну Антоничеву поезію, ту правдиву поезію, що, читаючи її, стає вам сонячно на душі, як на Великдень у дитинстві, і ваша вбога хатина переповнюється осяйного світла, ніби сам Бог навістив її[5]. |
|||||
| — Іван Огієнко |
Примітки
ред.- ↑ Екстракт 150(1), 2009, с. 976
- ↑ Екстракт 150(1), 2009, с. 970
- ↑ Сергій Жадан. Книжкова шафа головного українського письменника.
- ↑ Крюґер, 2020, с. 23
- ↑ Екстракт 150(1), 2009, с. 973
Джерела
ред.- Андрухович, Юрій. Нам усім пощастило. — Київ: Discursus, 2017. — 240 с. [Вперше опубліковано: Юрій Андрухович: Антонич вибрав Велику Україну як дім буття / Розмову вів Роман Романюк // Українська правда. Життя. — 2015. — 15 грудня.]
- Андрухович, Юрій. Особливості стилістики і техніки письма Богдана-Ігоря Антонича // Нариси з поетики української літератури кінця ХІХ — першої половини ХХ століття. — Івано-Франківськ; Снятин, 2000. — 232 с.
- Антонич, Богдан-Ігор. Повне зібрання творів / Передмова Миколи Ільницького; Упоряд. і коментарі Данила Ільницького. — Львів: Літопис, 968 с.
- Зілинський, Орест. Дім за зорею: До видання зібраних творів Б. І. Антонича // Весни розспіваної князь. Слово про Антонича: Статті. Есе. Спогади. Листи. Поезії / Упоряд. М. М. Ільницький, Р. М. Лубківський; Передм. Л. М. Новиченка. — Львів: Каменяр, 1989. — 426 с. [Вперше опубліковано: Дукля. — Пряшів, 1966. — № 6. — С. 36–44]
- Вано Крюґер. Розчахнута квітка. — Київ: 2020. — 128 с. — ISBN 978-617-7313-47-1
- Екстракт 150. У двох частинах. Частина перша. За заг. редакцією Лариси Івшиної. Упоряд. Надія Тисячна, Ольга Решетилова. Марія Томак, Ігор Сондюков. — Київ: 2009. — 1040 с. — ISBN 978-966-8152-15-3
