Лела Самніашвілі
Лела Самніашвілі (груз. ლელა სამნიაშვილი, народилась 17 березня 1977 року, місто Горі, Грузія) - грузинська письменниця.
| Лела Самніашвілі |
Цитати про себе та про сім'ю
ред.Перші мої публікації відбулися, коли мені було чотирнадцять. Перша моя книжка – «Фото-пігулки» – з’явилася, коли мені було двадцять. Зараз я маю шість авторських збірок. І дебютувала я дуже легко. Спочатку ще в Горі (я там народилася), а коли переїхала до Тбілісі, принесла свої переклади й оригінальні вірші до дуже популярної на часі газети, їх відразу взяли до друку.[1] |
Я вчилася спочатку в Грузії, в Тбіліському університеті мови і культури – вивчала англійську мову. А потім мала стипендію в Берклі, вивчала літературу – американську, насамперед, Сільвію Плат. Закінчила факультет вищої освіти, «філософія вищої освіти» – так називалася моя спеціалізація. Це було уже в Осло, написала магістерську дисертацію. А докторську захищала уже знову в Тбілісі. Я багато вчилася.[1] |
Мені часто говорили, що у мене чоловічий розум. В школі, наприклад, я добре опановувала математику, фізику; учителя (жінки!) казали: «У тебе чоловічий розум». І вони думали, що говорять мені комплімент. Це було дуже травматичне. Я не хотіла бути дівчинкою, яка не є дівчинкою. Я хотіла бути просто талановитою дівчинкою. Нічого відтоді не змінилося. Це принизливо, коли мої достоїнства, мої персональні здобутки автоматично приписують статі, при чому не моїй.[1] |
Я феміністка. Я не активістка в традиційному значенні, в жодній офіційній організації я участі не беру. Але так, як я живу, як я говорю, як я вчу моїх студентів, як я пишу, як я функціоную, як я виховую дитину – так, я феміністка. Мені пощастило: я заміжня за людиною, яка мене в цьому підтримує і розуміє. Мій чоловік – так само фемініст, хоча він, мабуть, так себе не назве. Я маю подруг, і мені комфортно в жіночому середовищі. Але в поезії фемінізм так само зайвий, як і стать. Це додаткові штучні обмеження.[1] |
Люблю сюжетну концептуальну поезію, сама таку пишу. І в Грузії в цією поезією справи складаються добре. Але, наприклад, є у нас ще й зовсім інша поезія – музична. Вона працює безпосередньо з мовою, зі звукописом, з синтаксисом, ритмом, просодією. Мій чоловік – теж поет, він пише саме таке вірші, музичні.[1] |
Років в двадцять п’ять я припинила перекладати. Передусім тому, що грузинські читачі вивчили мови і почали читати американську та британську літературу в оригіналі. Але мені ще й самій стало нецікаво. Перекладати – важка енергозатратна праця. Я розставила пріоритети: хочу мати час, щоб писати щось своє; хочу мати час на спілкування з дочкою; і хочу викладати.[1] |
Цитати про творчість
ред.У мене є один вірш, в якому я говорю, що не існує поета-жінки, поетки. Не існує поетес. У поезії відсутня стать. Жінка-поет (я пишу в тому вірші), як самка-ропуха, має стишувати своє кумкання, щоб не дратувати слухачів. Може, тоді хтось її поцілує. Але час для казок минув. Поет, як і ропуха, потребує сильного голосу, бо голос є єдиною ознакою їхнього життя. Не буває жінок-поетів (There are no female poets). Отож, у мене цілий вірш про це.[1] |
Я перекладала Сільвію Плат. Дуже рано, правду кажучи, мені було тоді років дев’ятнадцять-двадцять. Прочитала її вірші і була в шоці: мені так сподобалося! Це не було схоже ні на що, що я читала й уміла читати до того. Вона ті вірші писала в тридцять, але мені була близька думка про той вік, який «переслідують» життєві і світоглядні кризи.[1] |
Я перекладала ще Вірджинію Вулф – «Власний простір». І досі викладаю цей текст, коли читаю лекції. Для мене це визначальний і важливий твір, котрий, зокрема, пояснює, чому в літературі до ХХ століття так мало жінок-письменниць. Хибно думати, що у чоловіків-авторів починаються кризи, а їхні місця відтак узурпують жінки. Вульф пише: жінки в інтелектуальній праці успішні, коли мають для того сприятливі умови і підтримку. Я з нею згодна.[1] |
Цитати про грузинську літературу
ред.Грузинська література сильно змінилася під впливом перекладів – не тільки класичних творів, але й модерних. І здається, першою відреагувала саме поезія. (Хоча навряд чи я тут об’єктивна). В 1990-х роках у грузинській поезії щось сталося. Важкі роки після розпаду Союзу, і тут раптом з’явилися нові імена, нові впізнавані стилі, чимало нових текстів – зокрема, і завдяки впливам перекладної поезії.[1] |
Цитати про гендерну рівність
ред.Я певна, що коли жінку-автора називають нині «поетесою» (навіть якщо не мають на меті її принизити чи образити, чи навісити черговий ярлик), все одно відбувається саме це: приниження, образа і стигматизація. Тому для мене всі ці антології «за статевою ознакою» – абсурд.[1] |
Все більше я читаю талановитих жінок, і я рада, що ми змусили всіх прийняти і почути наші голоси. Але для мене як для читачки стать автора не має жодного значення. Коли автор пише, і ти в його письмі бачиш його стать – це погано для літератури. [1] |
З одного боку, «жінка-поетеса», з іншого – «геній». Геній – так само сильне слово, його не варто вживати. Сьогодні я б не назвала нікого генієм. Вже точно нікого з тих, хто навколо мене, кого читаю «наживо». Для цього треба час. З авторок минулого тепер, озираючись назад, я бачу тих, кого готова назвати генієм – ту ж Вулф: блискуча письменниця, при тому з блискучою освітою. Поки суспільство не визнає твій талант і твій розум, як тобі стати генієм? У «Власному просторі» вона пише про уявну сестру Шекспіра, таку ж талановиту, як її брат, але нікому не відому. Сьогодні «сестри Шекспіра» рівні своїм «братам». От тільки сьогодні абсолютно не можливо визначати, генії вони, чи ні. Марина Цветаєва – теж геній. І вона – поет, не поетеса.[1] |
Треба час, щоб звільнитися від стереотипів, які ми самі формуємо, і які потім на нас впливають. Кожен із нас індивідуальний, кожен особливий, але ми всі – андрогінні. І добрий письменник – андрогін: двостатевий і безстатевий одночасно; інакше не буває. Коли пишеш поезію, ти мусиш забути, що ти жінка. Коли я пишу вірші, я забуваю, що я жінка.[1] |
Джерела
ред.Примітки
ред.
