Лефтій Антоніна Володимирівна

Антоні́на Володимирівна Лефті́й (30 травня 1945, Северинівка, Кам'янський район, Молдавська РСР) — радянська кіноактриса. Заслужена артистка УРСР (1978).

Лефтій Антоніна Володимирівна

Стаття у Вікіпедії

Цитати

«Два роки тому, коли була в Києві, мені подарували диски з цими фільмами. У мене їх не було. Я почала дивитися. І тепер зрозуміла їх по-іншому. Це – шедеври. Тоді я цього не розуміла. «Хто повернеться – долюбить» – просто геніальна картина! І «Камінний хрест», звичайно ж. А згадую… Таке враження, що це було інше життя, на іншій планеті, а тепер – зовсім інше. Я щаслива, що знала Льоню Осику. Через нього мала змогу спілкуватися з чудовими людьми, цвітом української нації. Звісно, вони не розуміли, що були цвітом, ми просто насолоджувалися присутністю одне одного. Майже кожен день ми проводили разом (тоді в нас були інші пріоритети). Як кажуть, велике бачиться на відстані. І нині розумієш, які унікальні люди перебували поруч: першокласний оператор Валерій Квас, геніальний композитор Володимир Губа, неповторний художник Георгій Якутович, великий поет і цікава людина Дмитро Павличко, талановиті актори Іван Миколайчук, Костянтин Степанков, Іван Гаврилюк, Борис Брондуков, Василь Симчич… Ми дружили з чудовою актрисою Ларисою Кадочниковою та її чоловіком, видатним режисером Юрієм Іллєнком. На «Камінному хресті», «Захарі Беркуті» ми зранку до вечора працювали пліч-о-пліч, і ніхто не говорив, що він працює для вічності. У спілкуванні на першому плані був гумор. Льоня – людина з неабияким почуттям гумору. Він був талановитим режисером, але найперше – прекрасною людиною. Іншого такого не знаю: безкорисливий, щедрий, дарував ідеї, допомагав багатьом людям. Якщо його про щось просили, він ніколи не казав, мовляв, подумаю, або що це важко. Треба було, міг – він робив… Це дуже цінна риса. Його всі любили, він завжди був душею товариства зі своїм влучним, дотепним словом. Може, це його і згубило. Навіть коли його залишити без копійки грошей, завжди знаходились люди, які його запрошували до товариства». — про зйомки у фільмах, які стали класикою українського кіно А. Лефтій:"Ми просто насолоджувались присутністю одне одного" (2014 рік)

«Народилася я в Молдавії, близько до України, на території сучасного Придністров’я. Мій батько Володимир Лефтій був поетом, автором деяких відомих тоді офіційних «комуністичних» пісень, мати – вчителька молодших класів. Ми переїхали до Києва, коли мені було три роки, але часто влітку їздили до бабусі. Я не мріяла стати актрисою, була дуже скромна. Але любила літературу, не пропускала жодної радіопередачі «Театр біля мікрофона», багато читала. У школі вчителька російської літератури, вже літнього віку, викликала мене, і я читала програмні твори вголос, а вона казала школярам: «Ви хоча б у класі щось послухайте, бо знаю, що вдома не будете читати». Після закінчення школи не знала, куди вступати, навіть не уявляла, ким хочу бути. Рік після школи працювала в інституті геофізики лаборанткою. Якось зустріла Тоню Плаксіну (вона мешкала в сусідньому будинку) і розказала їй, що нікуди не хочеться, а вона порадила вступати в театральний, бо там недобір. Сказала вивчити вірш, байку. Я так і зробила. Було 25 вступників на двоє місць. Коля Плахотнюк, який також вступав, сказав: «Приймуть тебе і мене». Так і вийшло. Вів курс Володимир Павлович Небера. Я закінчила три курси, а потім перевелась на другий курс у ВДІК. Там наш курс вів Свердлін, а потім Бєлокуров. На третьому курсі в мене народився Дмитро, тож четвертий, останній, рік провела в поїзді між Києвом і Москвою. Й тому не дуже добре захистила диплом, невелику роль зіграла. Під час навчання Еміль Лотяну запросив зніматися у фільмі «Червоні галявини», але мені сказали у ВДІКу, що я не можу зніматись, бо щойно перевелась. Тепер я розумію, що то було обов’язком викладачів так казати студентам, а я сприйняла вказівку буквально і відмовилась. А потім ми поїхали влітку з Леонідом знімати «Та, що входить у море»». — про перші кроки у професії А. Лефтій:"Ми просто насолоджувались присутністю одне одного" (2014 рік)

«Кінофакультет містився у Лаврі. Ми працювали в танцкласі, вікна були відчинені. Нагодився Віталій Дорошенко з Льонею і нас познайомив. Ми всі спілкувалися. У мене був інший хлопець з театрального інституту. Поїхала я до ВДІКу за порадою Леоніда. Він приїжджав, ми спілкувалися, і він не залишив мене в спокої – так воно вийшло». — про знайомство з Леонідом Осикою А. Лефтій:"Ми просто насолоджувались присутністю одне одного" (2014 рік)

«І найголовніше (це також дуже рідко зустрічається в людях): він був сильною людиною, завжди говорив те, що думав. Чи з трибуни, чи в кабінетах, чи віч-на- віч. Його думку поважали. З тієї миті, коли ми познайомились, і за всі шістнадцять років спільного життя я не чула, щоб він говорив погане за чиєюсь спиною, при потребі не вагався висловитись прямо. Якщо йому хтось або щось не подобалось, кількома гострими дотепними словами міг поставити людину на місце. При тому він взагалі намагався бачити у людях тільки найкраще і допомогти цим рисам розкритися. Бо в нас усіх є гарне й погане – коли що переважить. Актори його обожнювали, бо він був режисером, який не натаскує, не намагається, щоб зробили досконалу інтонацію, тільки так, як він бачить. Якщо вже обирав актора, то не мучив його пробами, відразу приймав рішення і довіряв йому цілком. Актори це відчували, а якщо актору довіряють, тоді він робить усе можливе і робить правильно, в нього з’являється впевненість, свобода. Можу сказати, що за час спільного життя у нас і натяку не було на якісь побутові проблеми. І я думала, що це нормально, що так у всіх. На жаль, виникла інша проблема, з алкоголем, і згодом через неї прийшла мить, коли наше спільне життя стало неможливим: я вже нічого з цим не могла вдіяти. Після нашого розлучення в його життя увійшла Світлана Князєва, вона народила йому двох синів, грала в його фільмах. Світлана була з ним і в роки його важкої хвороби, до останнього. Що ж, напевне, так воно мало бути...». — про постать Леоніда Осики А. Лефтій:"Ми просто насолоджувались присутністю одне одного" (2014 рік)

«Своїм розумом, дотепністю, з ним було цікаво. Мешкала я в гуртожитку. Ми жили на 33 стипендіальних карбованців. Дівчата якось розтягували цю суму, а хлопці пропивали її за кілька днів, а потім ходили до дівчат позичити щось поїсти. Льоня поїхав з дому в чотирнадцять років – спершу в Одесу, в художнє училище, а потім до Москви, де вчився у Всесоюзному державному інституті кінематографії. Проживав там у гуртожитках. Завжди знаходився привід щось відзначити: хтось поїхав, хтось приїхав, у когось затвердили сценарій і т. ін. На жаль, таке постійне спілкування з молодих років поклало початок його проблемам з алкоголем. Коли він уже був у такому стані, що не міг зупинитися, траплялося, що місяць міг не пити зовсім. Навіть лікарі, коли я вмовляла його піти до них, не вірили, що в нього проблеми, настільки Льоня був розумний і дотепний. Дивилися на мене з докором, мовляв, що я вигадую? То була біда. (Пізніше лікар Довженко з Феодосії йому допоміг.)». — про студентське життя А. Лефтій:"Ми просто насолоджувались присутністю одне одного" (2014 рік)

«Коли бували в нього вдома, я сиділа і тільки слухала. Пригадую, ще в старому Будинку кіно був якийсь вечір і прийшов Параджанов. Весь вечір ніхто нічого не міг сказати: він не змовкав ні на хвилину… Думаю, що він не у свій час прийшов. Сьогодні він був би першою людиною на телебаченні, адже співав, танцював, розповідав. Справжній шоумен. Був би нині мільйонером. Пригадую, я ще вчилась на останньому курсі, статків не мали, в мене не було зимового одягу. Я запропонувала Льоні піти подивитись у комісійний магазин. Дорогою чомусь зайшли до Параджанова, і він супроводжував нас. Ще якісь люди потім приєдналися, і ми йшли, як на демонстрацію. Він у тій крамниці також влаштував шоу. Я тихенько подивилась ціни, вибрала шубку із шматочків, пристойна ціна, але трохи не вистачало грошей. Ми відклали і домовились, що наступного дня заберемо. Ця шуба мені запам’яталася тим колективним походом. Параджанов потім говорив, що подарував мені шубку. Справді, це був наче подарунок від нього, бо, одягаючи її, я згадувала його». — про Сергія Параджанова А. Лефтій:"Ми просто насолоджувались присутністю одне одного" (2014 рік)

«Хотілося, але я відключилася. Життя поставило мене в інші обставини, я повинна була грати іншу роль. Після Льоні мені хотілося якоїсь стабільності, і чоловік, з яким я одружилася, був саме такий. У мене народився син Андрій. Йому було чотири з половиною роки, коли ми поїхали до Австралії, куди чоловіка послали на роботу. Я була тоді рада вивезти його подалі від Чорнобиля (весь час з моменту аварії ми були в Києві). Там син пішов до школи, захопився музикою. Я його в школу возила на уроки музики, репетиції, концерти – з ранку до вечора, а ще й господарство. Та згодом виявилося, що ми з чоловіком зовсім різні. У ньому було багато хорошого, але виникли інші проблеми, про які я, коли була з Льонею, і не підозрювала. Ми прожили з ним 17 років. Через два роки після нашого розлучення він раптово помер у віці 63 роки. То був тяжкий удар для нас із сином. Сьогодні Андрієві вже 27 років, він закінчив консерваторію, музикант-органіст. Я задоволена, він робить те, що йому подобається. З раннього дитинства для нього існувала тільки музика, а так буває рідко. Два роки стажувався в Англії, зокрема в Лондоні, у Вестмінстерському абатстві. Він поки що проживає зі мною. Мій старший син Дмитро з дружиною Тетяною та дітьми мешкають у Києві, у них туристична фірма. Для мене це дуже важко – перебувати так далеко від них, від моїх онуків Михайла та Максима. Отак я і живу: половина моєї душі – в Києві, в Україні, а половина – в Австралії...» — про життя після кіно А. Лефтій:"Ми просто насолоджувались присутністю одне одного" (2014 рік)