Вороний Микола Кіндратович

Мико́ла Кіндра́тович Ворони́й (*6 грудня 1871 р., Катеринославщина — †7 червня 1938 р., Одеса) — український письменник, поет, перекладач.

Вороний Микола Кіндратович

Стаття у Вікіпедії

Роботи у Вікіджерелах

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

До статті Олекс[андра] Ів[ановича] Білецького про мене (9 квітня 1928 р., Київ)

Заглядати в безодню минулого це не те ж саме, що заглядати в дзеркало. За 56 літ бентежного життя багато осілося на дні пам'яти, як ті коралеві рифи, повиті водоростю й тванню, що ховаються під холодними хвилями забуття... инше ж виринає на поверхню свідомости, хоч і освітлене досвідом, та вже не так відчутне, як відчувалося воно колись.

Згадати все, відсвіжити в пам'ять, це значить наново пережити його, з усіма радощами, досягненнями і з усіма прикростями та тяжкими болями, а разом з тим пережити, перецінувати і вивести останній підрахунок, не тільки як Summa Summarium пережитого, як це робить бухгалтерія, а способом, так би мовити, інтегрально-морального вичислення це вже справа настільки трудна, що в даний момент я виконати її не маю сили. [...]

Небіжчик історик В. Б. Антонович, як слухав моїх оповідань за діда, зауважив, що перший уланський полк було набрано з недобитків гайдамаків і в тім полкові ще довгий час була «гайдамацька закваска». Мій дід, зважаючи на хронологію, очевидно сам «гайдамакою» не був, але сином гайдамаки, що забрали його до того полку, міг бути. Отже з батькового боку, якщо прислухатися до твердження В. Б. Антоновича, в мені тече гайдамацька кров. З боку матері я шляхецько-духовного походження.

Колосальний вплив мала на мою душу мати своїми казками, оповіданнями про війну (саме тоді скінчилася русько-турецька війна, був обмін полонених, я бачив турецьких полонених і навіть самого Османа-пашу в театрі, де я був у ложі з батьками, а він сидів у літерній ложі з ад'ютантами і російськими] офіцерами) особливо ж піснями (і тепер не можу без сліз згадати пісню «Ой ішов чумак з Дону»), яких співала вона з незвичайною чулостю й сльозами. Мати ж навчила мене й перших початків грамоти.

Хоч у хаті у нас панував русько-український жаргон, проте національна стихія, у вдачі й у вимові, опанувала всю мою істоту. Ще перед школою попалась мені якось до рук копійчана книжечка «Катерина» Т. Шевченка у виданні Куліша і я частенько перечитуючи її, непомітно вивчив усю напамять та й читав уголос хлопчикам та дівчатам на вулиці [...] Незабаром по вступі до тієї школи я шалено закохався (7-8 років мавши), а царицею своїх мрій я вибрав маленьку красуню, що вчилася в тій же школі — Катрусю Вовківну. Багато про цей епізод можна би розповісти... Кохання це тривало кілька літ (Катруся була кокетка і загравала з французиком Мой[нерозб.]), переслідувало мене і в гімназії і гарним спомином лишилося в пам'яти на все моє життя, хоч потому я ще багато разів закохувався [...]

Перший мій вірш український «До Пацепухи» (прізвище товариша) весь написаний під впливом Т. Шевченка (в роді «Б'ють пороги»): «Пацапухо, орле сизий,  Мій сердешний друже, Ось послухай заспіваю — Може хто й затуже, Може хтось таки й згадає За ту Україну, Що греміла всім на диво, А тепера гине... і т. под. [...]

Треба згадати, що в тім же часі я познайомився з Платоном Миколайовичем] Панченком (син члена Київської Старої громади), у котрого знайшов дещо з українських] книжок, а головно довідався про українські видання в Галичині. (Зараз же я запренумерував «Зорю», «Батьківщину» і «Народ»). Ще перед тим, мабуть, р[оками] 1885-[18]86 я побачив уперше українську трупу М. Кропивницького (пізніше Старицького, Саксаганського й инш.). Укр[аїнський] театр зробив на мене колосальне вражіння.

Одне слово — Шевченків «Кобзар» і укр[аїнський] театр розпалили в мені національну стихію і розбудили національну свідомість. Я мріяв «іти в народ», але... в український народ. Далі — знайомість із драгоманівцем Степаном Івановичем] Ерастовим і засновання в Ростові укр[аїнської] громади, де ми обоє вели перед.

Познайомившись іще в Ростові над Доном із творами М. Драгоманова, я пристав пізніше до т. зв. «радикалів» (з Мик[олою] Ковалевським на чолі). Я їхав за кордон, щоб вступити до університету в Софії (Болгарія), де жив Мих[айло] Драгоманів і віддати себе під його освітню й політичну опіку. Але Драгоманів якраз помер, і я свій маршрут спрямував на Відень.

Знайомство з Франком (з яким на ґрунті «марксизму» я розминався, він був еклектик), вплив його могучої особи був на мене колосальний. І тепер скажу: це був велетень, таких людей я в життю більше не стрічав.

Франко — обдарований з природи багатою психічно-інтелектуальною організацією, широкоосвічений, з колосальною ерудицією, поліглот (знав досконало німецьку, французьку, англійську, польську, російську та инші слов'янські мови), він визначався ясністю й твердістю духа, а в поводженю з людьми — чулою гуманіста й простотою. Ессе homo можна було сказати, вказуючи на цього чоловіка. Не зважаючи на різницю політичних поглядів (я — ніби марксист, він — аграрний соціяліст, радикал) нас об'єднала любов до укр[аїнського] поневоленого народу і спільність етичних та естетичних поглядів. Власне, те, чого бракувало мені, в марксівськім світогляді, доповняв, розвивав і уточнював Франко.

У Франка я спізнався в числі инших з Мик[олою] Ганкевичем, Юл. Бачинським і С. Вітиком і брав разом із ними участь в заснованню першої Української] Соціял-демократичної партії в Галичині та у виданню першого українського] соціял-демокр[атичного] [нрзб.] «Robitnyk», якого ми видавали спершу латинським правописом в цілях ширшої популяризації. Все це може потвердити Вам Семен Вітик, що живе тепер у Харкові. В р[оці] 1897 я став фактичним редактором «Зорі» (офіційним був Олександер Борковський, бо я, як російський підданий, на це права не мав).

Умови й сама атмосфера галицьк[ого] театру були настільки важкі, що лишатися там я не мав сили і тому листувався з корифеями нашого театру на Україні, прохаючи їхньої поради кого б можна було запросити на поса¬ду режисера в Галичині. Такий режисер — Ю. Касиненко і приїхав. Тоді ж Кропивницький, листуючись зі мною, запросив мене до свого театру актором. Я вже тужив за Україною, засобів удержатись у Галичині не було, а молода уява малювала мені нові звабливі перспективи. Я взяв з собою ще Северина Паньківського (галичанина) і поїхав до Кропивницького.

Я вже згадував про те, що був членом брацтва «Тарасівців». Пізніш коли на якийсь час я покинув сцену, то живучи в Катеринодарі й Одесі, я належав до тамошніх укр[аїнських] громад, особливо цікава з цього боку Одеська «Стара Громада», досить аморфна, вузько націоналістична, до якої я ставився іронично, а проте членом її зоставався. Правда, не задовольняючись нею, я в Одесі заснував рівночасно укр[аїнську] студентську громаду, революційно-соціялістичну і був її проводирем (з моїх ідейних учнів тієї громади був О. Мізерницький, тепер видний комуніст і голова Робосу). Коли заснувалася зрештою (з моєю посередньою участю) У. С. Д. Р. Партія, то я, Коцюбинський і Лариса Косач (Леся Українка) становили в ній спеціяльну так зв. «літературну секцію».

Коли під впливом народовольців ще в гімназії (в реальн[ому] училищі власне) я штучно і поверхово знищив свій релігійний світогляд (головно осміяв обрядову церкву, лишившись вірним Христовій моралі) я почув себе відірваним від бога і від всесвіту малесенькою порошинкою, якою жене по світах зловісний вітер. I хоч я був молодий і мене захоплював сам процес життя, боротьби за народні ідеали, тим не менш я вже був підточений шашелем [нрзб.] що до розумности існування людини на світі.

Як послідовний наслідок песимізму і духовного розстрою з'являються в моїй творчости далі мотиви дисгармонійної поезії — це переважно відгуки французького символізму, з котрим я запізнався ще у Львові (Бодлер, П. Верлен, Мореас та ин.) але котрім захопився, покинувши тимчасово сцену, особливо П. Верленом (якого я студіював у французькому оригіналі, живучи р[оку] 1902 в Харкові).

Але дивна річ, обертаючись досить довго в російських артистичних та літерацьких колах я під сильний вплив російської літератури не потрапляв, не піддався чи що (крім нашого Гоголя, свого часу любив Тургенева і Льва Толстого і ще більше Достоєвського і Ант. Чехова), бо все вона видавалась мені чужою, своєрідність цієї культури мене навіть одштовхувала від себе. Не любив і польської літератури, хоч добре знав усіх її корифеїв (може, любив ще Ю. Словацького). Мене тягло весь час до німецької філософії і до французької поезії.

Оце борсання Верлена від зневіри до віри зближують його з нашим Шевченком, що проклинав Бога і складав йому псалми... (Це зауважив колись цілком справедливо Корній Чуковський). Вони обоє, як «дорослі діти», що хтять умерлої мами. І за це я їх любив — за трагічний патос палке# зраненої душі. З Верленом зближувала мене «естетіка страждання», що шукала виходу в поезії... і в вині!

Зрештою те що я назвав своїм «релігійним світовідчуванням» є очевидно, нічим иншим, як рудіментом зруйнованого ідеалістичного світовідчування. І хоч песимізм і елементи занепадництва займали в моїй творчости досить поважне місце, але головною її базою все таки був оптимістичний бадьорий світогляд — спершу ідеї націоналістичної романтики («На свято Котляревського» й «Євшан», инші бадьорі патріотичні вірші), далі грецький гедонізм, що своєрідно відбивався в сучасній формі («Епіталама», «Хмарка», «Хмари-сестри», «Під Новий рік», «Ікар», «Експромт» («Гей хто має міць»), «Credo», «Шумка» і багато инших), далі пантеїзм, хоч і не широко відбитий в надрукованих поезіях, все таки бренить у мене досить потужно. В циклі «Adstra», «Зорі-очі» (планетарне зображення), «Огні», «Чи зумієш ти кохати», Jpärenmusik і инш.) як напр[иклад] [...].

У кожнім разі мій бог не католицький І не православний, взагалі не церковний, а більше уявний як філософський нумен. Наприклад, з «Молитви»: «Придивись, прихили своє вухо, пожалься на сльози Що кривавою хмарою в небі ідуть, І коли тільки може Твоє серце всю гіркість і біль їх відчуть, Заридаєш ти, боже!»

Гасло Верленове «De la musique avant toute chose!» стало моїм гаслом, коли ще не читав ні Верлена, ні його товаришів. Деякі розміри і форми я позичав свідомо у французів (раз чи два з Віктора Гюго з його здається, «Орієнтальних поем») здебільшого шляхом ремінісценції ті форми чіплялись мого вуха мовби несвідомо і я сам дивувався, побачивши, що я взяв її в когось. Так було напр[иклад] зі мною, коли я вперше вжив віршу з затактом, до того часу в українській поезії ніким не уживаного. Написавши «Мавзолей» я пізніш випадково помітив, що ця форма приблудилась до мого вуха з Верленового віршу «Chanson d'automne».

[...] В українській сцені я служив актором в трупах М. Кропивницького, Саксаганського й Садовського, Ратмірової й Васильєва, а в російських — їздив в артистичне турне з Петровим-Краєвським (героїчний репертуар — Шекспір переважно), з М. Петіпа, батьком (легка комедія, переважно перекладна, французька). З'їздили ми т. зв. Юго-Западний край і Крим. Крім того служив у Кишиньові, в трупі Фаркатті. Взагалі на російській сцені я мав далеко кращий успіх, ніж на українській, бо «свої» заїдали. На укр[аїнській] сцені так зв. «інтелігентів» не любили і ледве терпіли, — і вибитися там було дуже трудно, бо репертуар малий, а старі акто¬ри цупко держались за свої ролі. Перебування на сцені, кочовий спосіб життя, інтриги і вічне напруження й подражнення в кінець зруйнували мою нервову систему.

В Одесі я, Ів[ан] Липа, С. П. Шелухин, Ів. М. Луценко заснували видавничий гурток О. Л. С. (Одеська Літературна Спілка). Я вже згадував, що в Одесі я, бувши членом Старої Громади (яка нічого не робила) заснував ще Молоду українську] громаду з студентів. Наш видавничий гурток (О. Л. С.), де я відогравав чи не першу ролю, видав два альманахи: мій, зложений ще в КатеринодарІ й доповнений в Харкові під назвою «З над хмар і долин» і Ів. Липи — «Багаття» і кілька популярних книжочок (Грінченка та ін.).

Taкi то були часи! Але sub pondéré crescit palma. З одного боку тверді лещата московської цензури, з другого туподумна критика, що була точним виразником хуторянських смаків і обмежено-патріотичних настроїв тодішнього укр[аїнського] громадянства. Сказати нове слово в таких умовинах значило відірватися від середовища, зуміти глянути поза обрії української дійсности.

Оце недавно Іогансен (в рецензії на Загула, «Черв[оний] Шл[ях]») закинув мені «банальність»... Цікаво б знати, чим ориґінальним, цікавим, новим визначалася 25 літ тому творчість гр. Іогансена та й не тільки його, а цілого громадянства тих часів? Ну, Іогансен, очевидно, ще сидячки під припечком або в мамуні на колінах, копирсав флегматично в своїм носовім апараті, а громадянство (не його, німецьке, а українське) не охоче кривилося, дивлячись на твори Л[есі] Українки й Коцюбинського і читало собі в урочисті хвилини Квітку і Шевченка.

В той час, коли не видавалося ні одного укр[аїнського] журналу, поява альманаха «З над хмар і долин» була явищем прямо визначним вже хоча би через те, що розійшовся він ще не вийшовши з друку, завдяки лише попередній пренумераті, а наслідком його появи була поява «Молодої Музи» в Галичині.

В революції 1917 року я брав дуже енергійну участь, особливо на початку (при моїй участи організувалось перше ядро «Центр[альної] Ради») влаштовував мітинги, сам виступав і давав справоздання до «Кіевской Мысли» (що розходилася в 150000 примірниках, що йшли на фронт, а «Рада» не знала чи й мала бодай 5-6 тисяч). Далі я захопився театром і в осени 1917 р. став директором і режисером «Національного театра», який і відкрив своєю постановкою «Пригвоженных» В. Винниченка.

Життя в Варшаві мене не очарувало... Правда єднання з польськими літератами давало деякі цікаві спостереження (близькі відносини з поетом Леопольдом Стафом і з молодою фрондою: Каз. Віжінський, Ю. Тувім, Лехонь, Пшісецкий і инш.). По підписанню Рижського трактату я побачив, що карта остаточно бита і нема що будувати ілюзії. Побувши якийсь час секретарем і співредактором «Української] Трибуни», я незадовго кинув і виїхав спершу на відпочинок на Волинь до одного приятеля під Ковлем, а через місяць переїхав остаточно до Львова. Серед еміграції в Варшаві я був самотний і якийсь докір, мов шашіль точив мою душу (жаль, що покинув Україну і жаль за сином!).

З поезії

• Дівчино-серденько! Ти, мов рожевий цвіт,
  Напрочуд кожному пишаєшся красою.
  Хто раз тебе уздрить — забуде цілий світ
  І мимохіть услід полине за тобою.
  Та знай: краса твоя непевна, як туман.
  Минуть літа, і що ж? Погаснуть очі-зорі,
  Змарніє личенько, зігнеться пишний стан
  І зникне навіть тінь краси…
                    Memento mori!

(Memento mori // С. 48)

• До мене, як горожанина,
  Ставляй вимоги — я людина.
  А як поет — без перепони
  Я стежу творчості закони.

(Іванові Франкові (Відповідь на його Посланіє) // С. 164)

• «Краще в ріднім краї милім
  Полягти кістьми, сконати,
  Ніж в землі чужій, ворожій
  В славі й шані пробувати!»

(Євшан-зілля // С. 159)

• Нехай з-поміж усіх ти мов зірниця сяєш,
        Хай цінний скарб краса твоя
  І чарами її ти всіх собі скоряєш…
        Та, коли ти Вкраїни не кохаєш, —
               Ти не моя!

(Ти не моя! // С. 167)

• О рідна земле, люба моя нене!
  Чому, припавши до твоїх грудей,
  Я тільки плачу, як дитя нужденне,
  А сил не набираюсь, як Антей?

(Мандрівні елегії. ІІІ // С. 47)

• Пеститься місячний промінь,
         Лиже холодний сніг;
  Чорною плямою комин
         На білий килим ліг.

(ІІІ. Зоряне небо // С. 114)

• Розкішний край мій у ярмі,
  Мій люд — невольники німі,
  На їх устах — печать.

(ІІ. Соловейко // С. 43)

• Серце хай йому пусте,
  Хай він буде ідіотом,
  Він уславився, проте,
  Українським патріотом.

(Молодий патріот // С. 143)

• То літньої ночі було на Дніпрі…
         Чудової теплої ночі!
  Горіли брильянти в небеснім шатрі,
         І очі зоріли дівочі…

(Дніпрові спогади. ІІ // С. 70)

• Чолом тобі, синє, широкеє море!
  Незглибна безодне, безмежний просторе,
         Могутняя сило, — чолом!
  Дивлюсь я на тебе і не надивлюся,
  Думками скоряюсь, душею молюся,
         Співаю величний псалом.

(До моря // С. 106)

• Холодні хмари залягли блакить,
  Холодний вітер дме в степу потужно,
  Гне очерет додолу, шелестить,
  Мов звір в байраці, виє осоружно.

(Мандрівні елегії. ІІ // С. 46)

• Я знемігся, згорів… Моє серце на попіл зотліло,
  Мою душу самотню пожерла гадюка-нудьга,
  І, безсилий, хилюсь я, хоч ще молоде моє тіло…

(Vae victis // С. 50)

Див. також

• Інфанта (вірш)
• Євшан-зілля (поема)

Джерела

• Вороний, Микола. Твори / Упоряд., підгот. текстів, передм. та приміт. Григорія Вервеса. — К.: Дніпро, 1989. — 687 с.
• Самі про себе. Автобіографії українських митців 1920-х років/ Упоряд. Раїса Мовчан. — Київ: Кліо, 2015. — 640 с. — ISBN 978-617-7023-36-3