«Мирні люди» (англ. Intercepted) — українсько-канадсько-французький документальний фільм 2024 року, створений режисеркою Оксаною Карпович[1].

Вікіпедія
Вікіпедія
Режисерка Оксана Карпович на 21-му Docudays UA. «Мирні люди» відкривали фестиваль

Цитати

ред.
  •  

Зараз, коли я згадую про нашу зйомку, розумію, що вона справді була напрочуд складною — попри те, що враження, яке справляє фільм, дуже мінімалістичне[2].

  — Оксана Карпович, режисерка стрічки
  •  

Звісно, щось завжди губиться в перекладі. Однак у фільмі важливо не лише те, що говориться (ми на це звертали неабияку увагу, коли монтували), а й те, як вимовляються певні речі — з якою емоцією та інтонацією, з усіма паузами, вдихами й видихами. Люди однозначно розуміють: мова, яку використовують росіяни, коли говорять про Україну, українців, війну — це мова агресії, ненависті[2].

  — Оксана Карпович
  •  

Здебільшого те, що ми бачимо — це Харків і Харківщина, до того ж Харківщина до початку українського контрнаступу і після. Ми знімали це місто й область у різні часові проміжки, на різних етапах. І це була дуже непроста зйомка. Не тільки тому, що ми постійно мали дбати про власну безпеку, як і всі, хто тепер їздить Україною, документуючи війну.
Ми мали уважно спостерігати, проводити дуже багато годин у дорозі. Власне, такий кадр, який глядачі побачать у нашому фільмі — довгий, статичний — він дуже складний у контексті воєнної зйомки, позаяк багато відвіданих місць були небезпечними, там панували напруга чи хаос. Стояти, витримуючи цю статичність, цей спокій, терпляче тримаючи кадр, доволі непросто[2].

  — Оксана Карпович
  •  

Мені хотілося почати фільм з образу миру, і ми довго шукали всією командою навіть не так місце, як певний стан — що означає стан миру, яким його уявляємо чи знаємо в українському досвіді. Для мене він пов'язаний з дитинством і дозвіллям поза межами міста, на природі. Ми довго шукали, їздили різними місцями, й одного разу знайшли таке село на Київщині — і побачили оцю сцену. Були різні варіанти, але зрештою ми зупинилися саме на цьому моменті: троє дівчаток різного віку, які гойдаються на саморобній гойдалці[2].

  — Оксана Карпович
  •  

Ми використовуємо мінімум засобів для створення образів, не вдаємося до якихось екстраординарних речей: не бігаємо, не застосовуємо купу об'єктивів чи якихось спеціальних ефектів. Наш кадр і композиційно, і технічно мінімалістичний, простий на поверхні. Але досягнути цієї простоти у процесі зйомки вельми складно[2].

  •  

«Мирні люди» не є класичною документальною стрічкою. Якщо говорити про неї в контексті індустрії, це називається «креативна документалістика» — авторське кіно, яке відходить від традиційних підходів. Це дуже широке поняття, яке передбачає будь-що нетрадиційне, те, до чого ми не звикли, те, чого не побачиш по телебаченню. Мені здається, ми з нашою командою успішно виходимо за межі документального, створюючи образи[2].

  — Оксана Карпович
  •  

«Мирні люди» також показують у контексті сучасного мистецтва, у контексті академічному, в університетах — у програмах факультетів кіно й тих, що вивчають Східну Європу, її історію, або ж прицільно історію України. Для мене це означає, що ми зробили щось дуже потужне[2].

  — Оксана Карпович
  •  

Прем'єра відбулася в кінці лютого на «Берлінале». Відтоді фільм подорожує на різноманітні фестивалі фактично без зупинки. В Україні прем'єра відбулася на Docudays UA у Києві в кінці травня[2].

  — Оксана Карпович
  •  

Робота над фільмом дала мені мету й мотивацію на тривалий час. Мені це було потрібно й цікаво: я щиро хотіла зрозуміти, що керує російськими громадянами і громадянками у скоєнні всіх цих злочинів, які в них мотивація та ідеї, як вони собі пояснюють так звану спеціальну операцію, яке мають підґрунтя для цього, як осмислюють пропаганду, що її споживають[2].

  — Оксана Карпович
  •  

Також була мета створення архіву, бо з самого початку мені здавалось, що цей матеріал надзвичайно важливий, що його потрібно вивчати і зберегти для майбутнього. Ці голоси, усі ці думки, висловлені росіянами, мають обов'язково зберегтися для прийдешнього, залишитися в історії для вивчення. Ми часто чуємо, що російсько-українська війна стала однією з найбільш документованих загалом в історії людства. В інтернеті дуже багато матеріалу — й у всій цій масі легко загубити важливі речі. Мені хотілося, щоб ці голоси в жодному разі не загубились[2].

  — Оксана Карпович
  •  

Те, від чого почалися ідеї фільму, від чого ми відштовхувалися, із чим працювали навіть до роботи із зображенням, — саме аудіоперехоплення російських військових. Структура цього матеріалу, те, як він вибудуваний у фільмі, історія, яку він оповідає, — надзвичайно складна. І забрала в нас місяці роботи великої команди, щоб, власне, ми розповіли цю історію[2].

  — Оксана Карпович
  •  

Одна з важливих для мене реакцій, коли відбулася прем'єра, — це те, що стрічка привернула увагу до війни, оскільки після першого року увага до України в міжнародних медіа поступово почала згасати. Наш фільм знову розбурхав цю увагу. У цьому сенсі, думаю, ми з командою зробили важливу роботу[2].

  — Оксана Карпович
  •  

У нашому фільмі треба дивитися на цю назву з двох різних перспектив. З одного боку, мова справді йде про цивільне населення України, зокрема вчорашніх цивільних, які взяли до рук зброю, щоб захищати нашу країну, які стали військовими через російське вторгнення. Ідеться про них, їхнє протистояння війні, їхні щоденні практики, жести спротиву агресії.
З другого боку, ця назва іронічно звертається до росіян: російських жінок, матерів, сестер, російського суспільства загалом. Власне, росіяни найчастіше (мені здається, частіше, ніж ми) у побутовому мовленні використовують саме це словосполучення — «мирні жителі». Обираючи назву, я думала про це словосполучення і концепт миру загалом, про визначення, хто ж ці мирні люди. У цьому разі це іронічна і болісна референція[2].

  — Оксана Карпович
  •  

У фільмі є два образи руху. Передусім це рух буквальний, фізичний: упродовж півтори години ми рухаємося через простір, зокрема коли бачимо дорогу з транспортного засобу. Але також це рух, який свідчить про внутрішній стан російських солдатів — у напрямі морального занепаду, відчаю і смерті. Це смерть не лише фізична, а й ментальна — занепад душі. Цей кадр завершує фільм, бо одночасно уособлює обидва образи руху: темна дорога, яка невідомо куди веде, і водночас духовна темрява, темрява розуму[2].

  — Оксана Карпович
  •  

Цей фільм знятий як свого роду нетрадиційний road movie. Ми рухаємося різними областями України і фіксуємо, документуємо наслідки війни. Логіка руху нашої знімальної групи була така, що ми прямували в бік війни, у бік бойових дій. Почали з документування наслідків окупації на Київщині, знімали в Бородянці, Ірпені, у менших населених пунктах. Далі рухалися на схід і південь України, знімали на Миколаївщині, Харківщині, Донеччині. Також провели зйомку на Херсонщині й у самому Херсоні, але це не потрапило у фільм[2].

  — Оксана Карпович

Примітки

ред.