Наталія Ханенко-Фрізен

Наталія Ханенко-Фрізен  — культурна антропологиня, директорка Канадського інституту українських студій.

Наталія Ханенко-Фрізен

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Важливий напрям роботи — продукування фундаментальних знань про Україну. Держава має просувати потрібні механізми боротьби за правильне бачення українського питання у світі. Наприклад, один з моїх проєктів у Канадському інституті українських студій — передання до Книжкової полиці Олени Зеленської десятитомного видання Михайла Грушевського «Історія України-Руси». Це потужний видавничий проєкт, інститут працював над перекладом роками. І нині Україна має якісну перекладену літературу, яку, наприклад, можна дарувати міжнародним партнерам для подальшого просування візії, історії України. Адже ми знаємо, що ця війна не лише за території, це війна за історію, пам'ять, власне за ідентичність українців. Тому переклади авторитетної української літератури — це ефективний контраргумент проти російських наративів.

Водночас, хоча це і не легко, ми й далі просуваємо українські студії. Маємо активну асоціацію славістів, яка дуже добре відреагувала на сучасні виклики. У перший же рік повномасштабного вторгнення у нас вийшла збірка наукового журналу, присвячена Україні та українському питанню, де вчені почали переформульовувати власні візії щодо України. Мушу зазначити, що важливо, в Канаді, зокрема, працювати з науковцями, які не є традиційно україністами. Важливо мати партнерів у чеських студіях, в естонських, польських, які вже працюють в університетах на своїх кампусах в Північній Америці. Нам також потрібно працювати, і це мій принцип, з потужним науковим полем студій корінних народів. Бо загалом Канада дуже цікавий національний проєкт, коли йдеться про питання співжиття, співпраці всіх народів, культур, з яких складається канадська спільнота.

Зараз дійсно активно змінюються візії, але, щоби повністю відійти від ідей, що їх насаджували століттями, потрібен час. Деколонізаційні процеси самі собою не завершаться. Мусимо говорити про потребу самодеколонізації. Це робота кожного покоління, кожної когорти молодих людей, учених. Скажімо, перехід на українську мову в контексті повномасштабної війни можна сприймати як символічний крок у бік самодеколонізації. Однак, умовно кажучи, у західних університетах слов’янські студії переважно розбудовувалися на візіях саме російських наукових середовищ. На Заході досі домінує думка, що, мовляв, наш сусід-агресор — насправді велика країна, яку не перебороти. Мусимо відійти від цього дискурсу величі, що досі панує в західних наукових колах.

Канада завжди була «цікавим» тереном для Радянського Союзу, зокрема й тому, що туди після Другої світової війни приїхало багато українців. Я вже згадувала, що КДБ активно підважувала і розробляла свої пропагандистські проєкти, насаджувала агентів з метою дискредитувати українську громаду в Канаді. Нині цікаво спостерігати за розгортанням схожих практик, які, як здається багатьом, мають корені у роботі державних структур Росії. Бо на сьогоднішній день знову бачимо пожвавлення пропагандистських антиукраїнських наративів в ідеологічному полі Канади.

Канадський інститут українських студій створив важливу аналітичну платформу на кшталт Atlantic Council — Форум українських студій (Forum for Ukrainian Studies), де ми вже два роки ведемо медіа моніторинг джерел провідних західних медіа: яким чином вони висвітлюють війну в Україні, де черпають свою інформацію. Наступний крок нашої команди — створити спільний проєкт із Києво-Могилянською академією щодо аналізу дезінформації та російської пропаганди.

Ми живемо в такому складному політичному середовищі, де нашим сусідам — росіянам — дуже легко закинути один-два наративи, щоб їх підхопили локальні політичні сили й розкручували далі. Це справді відбувається. Мало не щомісяця з’являються подібні контроверсійні матеріали, які позиціонують, скажімо, деяких українців у Канаді як ворогів, як нацистів. Дехто дуже легко споживає історії, подібні «розп’ятому мальчіку». Ми з вами серйозно це не сприймаємо. А є аудиторії, які свято вірять у таке. Ось такі щомісячні медійні вкиди нам справді заважають працювати, тому що створюються й розростаються певні політичні настрої. Знову ж таки не треба забувати, що нині живемо також у контексті ізраїльської війни з ХАМАСом. Тепер Росія може легко закидати певні наративи в іще інше політичне поле. Це, на жаль, працює.

Після Другої світової війни русистика постала як абсолютно потрібний інституційний, державницький механізм американських студій по вивченню «свого ворожого іншого» у часи холодної війни. Було стратегічно важливо в американському суспільстві готувати фахівців з російських та слов’янських студій. Їх підтримували державницькими проєктами, у них заливали ресурси і в 1970-х, і в 1980-х роках. Чи не у будь-якому коледжі в Америці можна було прослухати курс російської мови. Добре, скажете ви, це ж було так давно. Так, але що сталося з випускниками тих програм, які виховувалися в контексті холодної війни, які користувалися російськими наративами тоді, коли в дискурсі слов’янських студій домінував наголос на величі Росії? Усі любили Толстого, Достоєвського, навчалися в них і власне також і на тих наукових текстах, які продукувалися в Росії чи в Радянському Союзі на той час. Ми мали цілу когорту науковців, які зайняли комфортні позиції професорів і професорок у багатьох американських університетах. Як вони виховували своїх студентів? По більшості їхні випускники дістали той же інтелектуальний багаж. Тепер завдання полягає в тому, щоб виховати наступне покоління західних науковців, які будуть по-іншому сприймати й розуміти світ, які позбудуться лінз і цього проросійського бачення українського, польського, естонського, грузинського питання тощо.

Пригадую в США 2022-го величезну конференцію ASEEES (Асоціації з дослідження слов’янських, східноєвропейських і євразійських студій). Темою тієї конференції була деколонізація. Це був важливий захід ще й через те, що відбувався в перший рік повномасштабної війни. Панельні засідання оголошували потужні науковці, проговорювали потребу розвінчувати стару методологію, переходити на інші інтелектуальні рейки, коли йдеться про необхідність висвітлювати те, що нині відбувається в Україні, за допомогою інших лінз, не російських. Але, коли я залишаю зал, у якому щойно прозвучала ключова доповідь, і беру участь у роботі деяких сесій, із жахом розумію, що нам ще дуже довго працювати над цією деколонізацією. Тому що ключову доповідь послухали, потім сіли й почали знову з’їжджати на рейки проросійських наративів або ж просто ігнорувати Україну, бо ж дуже незручно, коли в нас була така хороша наукова ділянка, а тут раптом Україна встромилася як тема.

У наукових колах питання деколонізації почали активно обговорювалися з 1960-х років. Це час, коли, так би мовити валилися останні імперські проєкти у світі, в Африці, Азії, Латинській Америці, а нації здобували свою незалежність. Відповідно інтелектуальний потенціал, який був зосереджений в наукових середовищах цих суспільств, виплеснувся у нове дискурсивне поле, яке фокусувалося на питанні деколонізації. Нині ми стикаємося із зовсім іншими викликами. У 1991-му розвалився Радянський Союз. Світ з великою увагою спостерігав за тим, що відбувалося тоді, зокрема в Україні. Загалом, тоді очікували подальших кроків, військових конфліктів, воєн. Вони відбувалися на периферії Росії. Наприклад, Придністров’я. Тоді в Україні не відбулося перезавантаження суспільного ладу за допомогою військових дій. Очевидно, що цей процес відтягнувся до 2014-го, а з 2022-го ми уже дістали повномасштабну війну.

У 1990-2000 роках нас насправді мало що підштовхувало почати займатися питанням деколонізації. Тому що загалом успішна Україна розвивалася, ми були демократичні, у нас на відміну від сусіда агресора змінювалися президенти. Але питання деколонізації особливо гостро постало після початку російської війни в Україні в 2014 році. Треба розуміти, коли імперія розвалюється, не можна очікувати того, що всі миттєво перейдуть на рідну мову й зацікавляться національними проектами, адже століттями центри імперії насаджували українцям свої ідеологічні бачення самих себе. Росія до того ж захоплювала, загарбувала, розвивала імперіалістичні проєкти і деінде, анулювувала місцеві ідентичності й запаковувала їх у свої ідеологічні рамки. У Російській імперії Україна була саме таким колонізованим простором. І, якщо чесно, нам деколонізуватися ще дуже довго, адже деколонізація це в першу чергу про внутрішні настанови в собі.