Документальний фільм

зйомки реальних подій та осіб
(Перенаправлено з Неігрове кіно)

Документальний фільм — фільм, в основу якого покладені зйомки реальних подій та осіб. Темою для документальних фільмів найчастіше стають історичні події, культурні та соціальні явища, відомі особистості та товариства. Неігровий кінофільм, призначений для «документування реальності, головним чином з метою навчання, освіти або збереження історичних записів».

Вікіпедія
Вікіпедія
У цьому кадрі з фільму «Людина з кіноапаратом» Михайло Кауфман виступає в ролі оператора, ризикуючи життям у пошуках найкращого кадру.

Цитати

ред.
  •  

Документальне кіно зараз є той наратив, який ми формуємо як фіксацію злочинів, тієї шкоди, яку нам завдає агресор. Уявімо перспективу наступних кількох років, коли злочинці й ті, хто причетні до всієї пропагандистської машини, починають судити. Уявіть собі, що в цей момент починається інформаційно пропагандистська кампанія «Это не мы». А в нас є фіксація, що це ви, ви — кожен громадянин росії винен у цьому, всі ваші покоління винні в цьому. І ми маємо тому підтвердження. Тож зараз фільмувати й підтверджувати, чому вони винні — є важливим фактором[1].

  Дмитро Сухолиткий-Собчук
  •  

Документальні фільми мають дві проблеми. Правда прекрасна, вона така гарна, що стирає все інше. Це перший пункт. Але проблема з правдою полягає в тому, що люди не бачать, як її зроблено, як вона виникає. Це надзвичайний феномен. Люди думають, що режисер документальних фільмів просто вмикає свою камеру і знімає, але це не так. Відчуття правди конструюється й нарощується. Це дуже велика робота[2].

  Клер Сімон
  •  

Документальне кіно працює з жорсткою реальністю. В українців зараз є обмежена можливість переглядати кіно, сприймати сучасний культурний контекст — ми витрачаємо внутрішні ресурси й час, щоб виживати. Однак значна частина людей, творців зокрема, перебуває у вариві культурного котла, в якому документальне кіно грає вирішальну роль[3].

  Володимир Тихий
  •  

Документальне кіно — це момент довіри під час події чи після неї. Коли людина опиняється у ситуації небезпеки для життя, вона розкривається, і камера одразу по-іншому її сприймає. Справжнім викликом для режисера є залишитись у межах тої концепції та задачі, з якими розпочав роботу. Часто героїв історії менше, ніж тих, хто хоче її показати[3].

  — Володимир Тихий
  •  

Документальний фільм відрізняється від репортажу не обсягом матеріалу чи тривалістю, а художнім бекґраундом людей, які його роблять. Документаліст через свій візуальний текст розказує, про що думає, передає власне світосприйняття. Якщо творець хоче зманіпулювати чи зімітувати щось, то такий твір швидко втрачає свою цінність або й не народжується. А ще не виправдовує залучених у нього інвестицій: часу, грошей тощо[3].

  — Володимир Тихий
  •  

Дуже важлива річ щодо документальних фільмів полягає в тому, що вони настільки сильні, бо показане в них відбулося насправді. Це фільм про реальний досвід, що дуже-дуже важливо[2].

  — Клер Сімон
  •  

Зараз документальне кіно — це служіння державі, створення контраргументів на перспективу. До війни я не мав у планах знову робити документальне кіно, а зараз я його роблю. Інші творчі плани нівелювалися до перемоги[1].

  — Дмитро Сухолиткий-Собчук
  •  

Зараз телебачення вже не цікавиться документальними фільмами. Тобто справжнім документальним кіно. Воно шукає репортажі й організовані зйомки, де тележурналісти схожі на режисерів. Вони не вважають документальний фільм справжньою кінематографічною формою, де кожен режисер може запитати себе, як знімати реальність[2].

  — Клер Сімон
  •  

Найголовніше — навчити глядачів бачити структуру документальних фільмів, адже глядачі справді думають (навіть критики!), що в документальному фільмі його автор просто знімає реальність, що далеко не завжди так. На цьогорічному фестивалі Docudays UA усі фільми, які я переглянула, оповідали сильні історії, а те, що вони всі справжні, насправді дуже-дуже сильно[2].

  — Клер Сімон
  •  

Наприклад, історії, які відбуваються під час війни на Донбасі. Такі фільми дуже цікаві, оскільки показують, як зроблено таке документальне кіно. Є ще фільми, скажімо, про тюремне ув’язнення, і це сильні історії, бо вони правдиві. Те, що ви бачите на екрані, переглядаючи такий документальний фільм, настільки неймовірне, що якби йшлося про художнє кіно, то картина була б недостатньо хорошою[2].

  — Клер Сімон
  •  

У документальному кіно теж усе залежить від формату та від історії. Якщо знімаєш фільм-портрет, якщо у тебе на меті – зафіксувати чиєсь життя та його зміни, то на це потрібно багато часу. А іноді можна і за тиждень відзняти цілий фільм, якщо ти, скажімо, висвітлюєш якусь подію[4].

  Ірина Цілик
  •  

У кіноіндустрії триває велике зіткнення й боротьба між жанрами документального та художнього кіно. Люди з виробництва художніх фільмів, яким добре платять, бояться кінодокументалістики, бо відчувають, що хтось знімає фільми за менші гроші, а тому вони можуть утратити свої доходи. Відбувається своєрідне шпигування однієї галузі за іншою, тобто виробники художніх фільмів не зводять погляду з документалістики. Така реальність[2].

  — Клер Сімон
  •  

Як кажуть, у документальному кіно сценарій пишуть тричі: перший раз до того, як все почалося. Тоді приблизно намічаєш собі план, як будеш реалізовувати історію. Потім у залежності від того, як все відбувається та куди тебе ведуть герої, пишеться наступний варіант. Ну а головний сценарій уже народжується у монтажній[4].

  — Ірина Цілик

Див. також

ред.

Примітки

ред.