Цілик Ірина Андріївна

Іри́на Андрі́ївна Ці́лик (нар. 18 листопада 1982, Київ) — українська кінорежисерка, письменниця. Членкиня Українського ПЕН.

Ірина Цілик

Ірина Цілик (жовтень 2015 р.)

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я

Б

Банально порівнювати народження фільму з народженням дитини, але оскільки я вже маю і той, і інший досвіди, перша аналогія була саме такою. Ось дев’ять місяців ти носиш у собі зародок нового життя, ти відчуваєш, що воно там росте і стукає зсередини, у тебе є певний його образ, але тільки у фіналі ти зможеш справді побачити його лице. Я пам’ятаю це відчуття, коли народжувала сина, — для мене нічого не може зрівнятися зі спогадом про ту зустріч з реальною людиною, яку я в собі так довго виношувала. І я пам’ятаю своє відчуття, коли відбулася світова прем’єра мого фільму. Чимось дуже схоже, ага.

Безумовна любов родини, яка тебе супроводжує, — це часто той потужний заряд суперсили, який ми можемо дати дитині. Ми все одно будемо помилятись, але якщо любимо дитину і вона у цьому не сумнівається, то подаруємо їй силу для майбутніх випробувань.

Броню для серця можна набути з віком, але декому взагалі не щастить її набути. Багатьох творчих людей критика дуже ранить. Скільки б у мене не було життєвого і професійного досвіду, бачу, що зла та необ’єктивна критика знесилює і не дає нічого, крім негативної енергії.

В

Вважаю, що важливо шукати способи говорити про все, що відбувається зараз з нами.

Взагалі, документальне кіно схоже на мінне поле. Один неправильний крок і можна поламати стосунки з героями. Зрештою, можна зламати стосунки з правдою.

Відчуття ізоляції, коли ти замкнений у певних умовах, у певному просторі, — воно у чомусь обмежує, але щось і дає. Пошуки форми розповіді про різні речі можуть бути цікавими й несподіваними.

В інших країнах телебачення тісно співпрацює з документалістами, їхні картини купують та демонструють по телевізору. А в Україні складається враження, що ми, документалісти, — окремо, і світ телебачення — окремо.

В прифронтовій зоні багато сюрреалістичних вражень. Одного разу, наприклад, коли ми в Авдіївці показували дітям епізод із «Останнього імператора» Бертолуччі, почався обстріл. І діти навіть не звернули на це увагу. Дикий контрапункт — на екрані Бертолуччі, на дворі — вибухи, глядачам байдуже. І там такого дуже багато.

Все одно завжди багато залежить від вибору режисера – що і як показати. Тому будь-який твір – це авторська позиція.

Д

Дитинство моєї бабусі пройшло в Києві під час війни. І тут мій син раптом росте з тим, що війна десь поруч. В його житті все почалося з Майдану, коли він з нами туди ходив. [...] Але я ніколи не думала, що будуть оці повторення повторень, що вони можуть знову відбуватися з нами тут і тепер.

Для мене не включати емпатію неможливо, я цього не вмію. Я завжди глибоко впускаю героїв у своє життя. Героїня «Невидимого батальйону» Андріана Сусак стала моєю подругою. І з цією родиною ми підтримуємо стосунки. Я просто не знаю, як робиться по іншому. Але знаю, що інші працюють інакше.

Є

Є якісь речі, які ми в собі дуже довго носимо і готові на них подивитися по-іншому тільки тоді, коли самі змінюємося, коли стаємо батьками, коли з’являються наші власні помилки у вихованні наших дітей. І от чогось мені здалося, що я хочу саме зараз про це поговорити в такий спосіб — і з власними батьками, і з іншими дорослими, і з моїм сином.

З

Завжди повертаюся до писання, бо працювати зі словом — це магія. А вірші — це взагалі щось мало від нас залежне. Принаймні я пишу їх тільки тоді, коли вони самі до мене «стукають». Поезія, на відміну від усього іншого, — абсолютно не керована жива сила.

Зараз у світі дуже розмита межа між документальним та ігровим кіно. У моді — гібридні фільми. Багато всього відбувається, за цим цікаво спостерігати, і Україна в цьому не пасе задніх.

І

Ігрове кіно – це теж живий організм. Воно було задумане якимось одним, на майданчику виростає зовсім іншим, а що буде на монтажі – я навіть не знаю.

К

Коли йдеться про молоду людину, то часто бракує цього знання про життя: що все буває по-різному, що невдачі часто є не фіналом, а поворотним пунктом, за яким буде щось зовсім інше. Це я кажу і собі, й іншим: «Важливо не здаватися».

Коли починаєш робити фільм, ніколи не знаєш, чим все закінчиться. Ми вплинули на них, вони – на нас. Я думала про те, що в кожному документальному проекті, коли ти з камерою втручаєшся у чиєсь життя, ти все одно його міняєш, процес неминучий. Часто події, які відбуваються у житті героїв, спровоковані камерою. Те, що вони придумали знімати цей фільм про себе також певною пішло від того, що ми їх знімали. Так що дуже цікаво, що з того виросло. — Про знімання фільму «Земля блакитна, ніби апельсин»

Критики кажуть, що у мене дуже візуальні тексти. І навіть вірші. А коли знімаю, то, навпаки, кажуть, що все повне поезії. Я навіть боюся цього ярлика: «українське поетичне кіно».

Л

Література і кіно існують поруч. А в моєму житті я ще й постійно бачу безкінечні перехрестя. Але кіно, на відміну від літератури, — це командна гра. За це я його і люблю.

Мені видається, що важливі історії мають бути показані у прайм-тайм. Але часто ми є заручниками правил, яких не можемо зламати, бо ці закони диктують інші сили. Сподіваюся, це буде змінюватись.

М

Мені здається, що життя сучасних жінок схоже на нескінченний челендж «Як збалансувати все у своєму житті так, щоб на роботі та вдома не втратити щось важливе?»

Ми змінюємось, і способи говорити про нас самих змінюються. Спочатку було дуже багато категоричних і патетичних спроб фіксувати нашу реальність під час війни. Тепер на передній план вийшли і фільми, і книжки (ті, які викликають відгук у аудиторії), що залишають поле неоднозначності, дають можливість подумати ще, перш ніж робити висновки.

Н

Навряд чи можна спинити потяг, який рухається на повній швидкості. Я не вірю, що нас можна зараз так просто зламати.

Недарма кажуть, що за ступенем стресу режисер — одна з найризикованіших професій. Ти ніколи не знаєш напевно, як буде краще для цього конкретного фільму, але мусиш довіряти інтуїції, рухатися вперед, обирати напрям за якимись знаками.

П

Пам’ять у всіх працює по-різному, в мене про ці часи переважно емоційні спогади – я все запам’ятовую в кольорі – вони схожі на перші фотографії, які на мильничку робили. Якщо на кодак фотографуєш, вони жовті, якщо на фуджі – зелені. Тому мої дев’яності не сірі та не тьмяні.

Переповідати літературні твори мовою кіно — виклик. Книжка може дати чимало нюансів і відтінків: коли ти пишеш роман, то можеш розповісти читачеві багато всього. А коли знімаєш фільм, то можеш провести глядача за руку лише впродовж 1,5 години. І маєш зберегти ту саму історію, ту ж атмосферу.

Писання прози – це також режисура, яка передбачає детальне планування загального і ювелірне опрацювання конкретного. Це я тепер розумію. Те саме стосується сприйняття всього довколишнього: я почала полювати на чужі історії, виразні детальки, підслуховувати діалоги, записувати нові слова, тобто збирати живий, унікальний матеріал. Все це – справжня магія, і я вже відчуваю наркотичну залежність від неї.

Польський документаліст Павел Лозінскі, наш тьютор у «Док-інкубаторі», говорив, що ти маєш знати, чого хочеш. Мене це вразило: як можна знати наперед, це ж живі люди? Але саме так це й працює.

Р

Режисер — я дуже люблю цю фразу — це капітан корабля, чия команда вже хоче на берег, але саме ти відповідальний за те, щоб доплисти до омріяної мети.

С

Самореалізація — це коли ти думаєш, що робиш те, що любиш, і водночас це приносить плоди не лише для тебе, а й для інших.

Т

Та проза і навіть поезія, яку я писала, має багато вмонтованих у себе візуальних образів. Це легко пояснити — коли пишу, то завжди уявляю, як би це виглядало, якби я це знімала. Не можу сказати, що пишу сценарну прозу, але трохи є.

Те, що відбувається з Україною останні шість і більше років, а може й завжди, — це таке багатство тем, подій, героїв, що тільки бери камеру і знімай. Починаючи з подій Майдану, багато кінематографістів так і зробили — пішла потужна хвиля різних стрічок. Було відчуття, що варто фіксувати реальність тут і тепер із різних поглядів, розповідати різні історії та про різних людей.

Тенденції останніх років показують, що навіть фільми, зняті на телефон, можуть вигравати призи по всьому світу — було б бажання і вміння правильно зупиняти мить, на яку полюєш.

У

У документальному кіно теж усе залежить від формату та від історії. Якщо знімаєш фільм-портрет, якщо у тебе на меті – зафіксувати чиєсь життя та його зміни, то на це потрібно багато часу. А іноді можна і за тиждень відзняти цілий фільм, якщо ти, скажімо, висвітлюєш якусь подію.

У кожного свої методи роботи, свої правила гри та свої межі дозволеного. Є, звичайно, якісь базові питання етики в документальному кіно. Я зараз, коли дивлюсь документальне кіно, здається, чітко вгадую коли режисери переходии ці межі, бачу постановочні сцени. Просто спостерігати за героями? Такий спосіб мені складно на себе примірити. Також мені здається, що в погоні за матеріалом легко загратись.

Усе змінюється, ми дуже швидко змінюємося, рефлексувати про це потрібно тут і тепер. Наше суспільство глибоко травмоване війною, слід говорити про це вголос. Лише так, проговорюючи вголос, ми можемо рухатися далі.

Усі ми росли у 90-ті та були ними травмовані. Водночас, окрім усіх цих сірих буднів і травм, було багато чого іншого. І наші мами-тати, бабусі-дідусі все одно намагалися насичувати наші життя світлими моментами. Мені хочеться у такий спосіб поговорити зі своїми рідними та усіма іншими, кому це буде близько і зрозуміло. Одне я знаю точно: «Я і Фелікс» не буде похмурою та жорсткою історією про дев’яності. Я хочу її знімати по-іншому, але ще шукаю кіномову, щоб розказати цю історію.

У створенні ігрового кіно процеси зрозуміліші. Усе починається зі сценарію, і від нього дуже багато залежить. Якщо історія сильна, то є значні шанси на те, що й кіно буде непоганим.

Ф

Фільм не можна сприймати як реальність у чистому вигляді. Люди вже знають, що ти їх знімаєш, тож намагаються показати те, що хочуть показати. Інша річ, що коли ти проводиш з ними дуже багато часу, то рано чи пізно ці оболонки тріскаються, і проступають речі, які вони не планували виявляти. І тут знову питання, що можна демонструвати глядачу. Я намагалася пробігти між крапельками — з одного боку, зробити гарний фільм, з другого — ніяк їх не скривдити.

Х

«Хвиля принесла» і мене в кіно. Я зрозуміла, що хочу ним займатися. І досі пробую на смак різні його види. Раніше думала, що зніматиму лише ігрове кіно, а потім відкрила для себе документалістику — окремий заворожливий світ. Згодом мене знову понесло до ігрового кіно. Мене так усе життя хитає, але, думаю, це і є мій творчий шлях.

Хоча я і сама мовчу, як риба, коли мої колеги знімають фільми, які мені чимось не подобаються. Чомусь мені не вистачає сміливості знайти точні слова. Але критика — це нормально. Коли ми купаємося тільки у компліментарних відгуках, ми не ростемо, немає роботи над помилками. Інша справа, що багато залежить від того, як саме критикувати. Знецінювання без аргументів — це не критика.

Я

Я дивлюсь фільмографії деяких режисерів і бачу десятки фільмів, серед них часом — лише кілька знакових, які ми всі знаємо і любимо, а решта — такі маловідомі, яким не знайшлося навіть сторінки у Вікіпедії. Тоді я думаю: як цим режисерам вистачило внутрішніх сил, сміливості після невдалих фільмів знову й знову йти далі, не ламатися?

Я думаю, деякі теми нам вдається пропрацювати, залишити й піти далі, а навколо інших ми безкінечно крутимося знову й знову.

Я знаю, що в мене не було мети знімати саме жінок, але в документальному кіно ти йдеш від героя. І якщо цей герой або героїня глибоко чіпляє за живе, то ти за це хапаєшся і йдеш разом із ними. Тому так і вийшло, що і «Невидимий батальйон» – це фільм про жінок, і в «Землі блакитній...» в центрі уваги – чотири «Скарлетт О'Хари», які живуть у Красногорівці і все на собі тягнуть.

Як кажуть, у документальному кіно сценарій пишуть тричі: перший раз до того, як все почалося. Тоді приблизно намічаєш собі план, як будеш реалізовувати історію. Потім у залежності від того, як все відбувається та куди тебе ведуть герої, пишеться наступний варіант. Ну а головний сценарій уже народжується у монтажній.

Я не вірю в правду в документалістиці, бо будь-яка правда сформована автором і розказана з його чи її погляду.

Я не знаю, яку силу мистецтво має в часи війни, від куль воно не врятує, звичайно. Але певну силу воно має. Коли ми їздили з літературними виступали на Донбас, читали вірші у прифронтовій зоні, я просто бачила, як пробивається крига між людьми. Також для підлітків, які брали участь у проекті «Жовтий автобус», кіно було магією, а війна – рутиною.

Я ніколи не вчилася тому, що таке документальне кіно, тож мені довелося стрибати в нього з головою і вчитися у процесі. До «Землі блакитної» у мене був ще один документальний проєкт – це «Невидимий батальйон», кіноальманах про різних жінок на війні.

Я точно знаю, що хочу ще зняти документальне кіно, але поки не знаю, про кого, що і як. Мені страшенно хочеться спробувати документальну анімацію. Після того, як побачила «Вальс із Баширом» Арі Фольмана, зрозуміла, що так можна.

Цитати з віршів

Поранені в серце минулими шлюбами, Смішними любов’ями, грішми, людьми, Ми дуже старанно нікого не любимо, Бо надто самі недолюблені ми.

Цитати з творів

Мені хочеться почати з пальців її ніг. Ні, навіть зі значно дрібнішої детальки – щілини між мізинцем і сусіднім від нього пальцем ноги. У закритій жіночій взувці все, чим може потішитися душа, — лише ця манюсінька річ. Стиснута тугою шкірою, тепла, рожева, ледь помітна, вона натякає на прихований тваринний магнетизм і вогку жіночність... — З повісті «Післявчора»