Ольга Токарчук

Ольга Навоя Токарчук (пол. Olga Nawoja Tokarczuk, 29 січня 1962, Сулехув, Польща) — польська письменниця, есеїстка, сценаристка, поетеса, психологиня, лауреатка літературної премії «Ніке», Міжнародної Букерівської премії та Нобелівської премії за 2018 рік.

Ольга Токарчук

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я

Г

• Головним завданням літератури є спроба описати цю складність світу, завдяки тому, що вона спонукає читача ідентифікуватися з персонажами.

Д

• Дійсність – це лише манекен, як у Бруно Шульца. Сутність ще незавершена. Дійсність складається з нескінченної кількості точок зору. Ми можемо вибрати часом таку точку зору, а часом іншу. Тоді те, що ми бачимо, постане в іншому світлі. Але треба бути свідомим цього. І дійсність надто складна, щоб висловлювати про неї прості судження, якщо йдеться не про математику чи фізику, де діють прості закони.

З

Зараз у Польщі точаться процеси, які можемо спостерігати і в усьому світі. У нас також відбувається консервативна революція. Є намагання повернутися до тих часів, коли не існувало Європейського Союзу. Прагнуть знову повернути кордони між національностями і замкнутися лише у християнських цінностях, тільки у католицизмі. Хочуть знову сповідувати те, від чого Європа і світ давно відійшли. І цьому, на жаль, сприяє влада, яка тепер є у Польщі.

Зі мною нічого послідовного і впорядкованого не відбувається, навпаки, я мушу перескакувати з теми на тему, зі слухання радіо на на розмову по мобільному. І чому з цього не можна створити розповідь?

• Знову мій оптимізм проявляється. Але це не тому, що я весь час оптимістка. Просто намагаюся з тобою, з вами, завершити на доброму слові. Іноді в мене бувають моменти сумніву.

К

Кожен письменник хотів би щоб його знали за книжками, а не як об’єкт хейтерських атак в інтернеті. На жаль, я стала об’єктом таких атак. Після виходу книги почалися такі речі. І мені навіть погрожували вбивством. Але чому це все сталося? Я пояснила, для кожного свідомого поляка, три загальновідомі історичні речі: по-перше, що Польща проводила колонізаторську політику у XIX столітті у східних землях, які зараз є територією України, після цього мене обізвали «бандерівською курвою». По-друге, поляки мали великий гріх щодо євреїв. Ми не є перед ними абсолютно чистими. І по-третє, це абсолютно очевидна, кріпосницька система, яка панувала у тодішній Речі Посполитій. Система була рабською. Це зрозуміло, бо написано в кожному підручнику історії, але за це я також була звинувачена. Звинувачення, що пролунали на мою адресу, звісно для мене і моїх знайомих стали шоком. Але не тільки тому, що адресатом була я, а взагалі це був шок для поляків і польських письменників, які зрозуміли, що тепер ми не можемо говорити відверто і існує якийсь вид цензури. Але багато людей мене підтримують і не залишають саму. Багато людей зрозуміли, що нам з мережі інтернету загрожує вербальне насилля, яке йде від людей з невисоким рівнем знань, але з великою агресією. Ця подія показала полякам, що ми дійсно маємо велику небезпеку перед націоналістичними і ксенофобськими проявами, а найкращою платформою для цього є інтернет.

• Контакти з минулим, розумні рефлексійні контакти з минулим, вимагають зусилля – інтелектуального, емоційного, когнітивного також. Відкритості, яка не є пасивною, а є станом напруги.

Л

• Література нам показує більше, презентує досконалий, витворений, сповнений емоцій, героїв, діалогів, думок, інтуїції світ. І, поїхавши кудись у ті місцини, властиво, завжди настає шок і розчарування, адже цього всього там немає. Це саме та перевага мистецтва над дійсністю, яка особливо мене захоплює.
• Людина, яка має справу з незнайомою ситуацією і не знає, як впоратися, відчуває страх, безпорадність. Дуже часто така людина захищається регресом до попереднього стану, з перспективи світ був безпечний і впорядкований.

М

Мені здається, що історія з одного боку формується літературою, а з іншого боку ця пам'ять трансформується політиками.

• Мені не вистачить уяви, щоб показати, як сильно ми одне з одним пов'язані, як впливаємо одне на одного, попри те, що самі цього не свідомі. Як ми пов'язані й повітрям, яке нас оточує, яке парує десь над моєю дівчиною в Бангладеш, і спадає мені на голову як злива.

Мій батько походить з тих територій Західної України, де змішалися в єдиному плавильному казані величезна кількість культур і народів. Вони перетиналися і довгий час жили спільно. І якщо взяти три путівники, що написані польською, українською і єврейською мовами – у них представлені кардинально відмінні образи тих земель.

• Моє ставлення до України, успадковане від батька, романтичне.

О

«Офіційна історія» йде в супереч тому, якою насправді була Польща у XVIII столітті і як насправді виглядала польська присутність на Сході. Бо у пересічній ментальності поляка це були часи, які описав Генріх Сенкевич у своїх повістях — це героїчні шляхтичі, аристократи та польська кавалерія, які борються за якісь цінності, за дух Польщі. Такий собі героїзм. Натомість ніхто не пам’ятає, що на той час були ще селяни, євреї, які жили своїм життям. Все було перемішаним і не було таким однозначним.

П

• Пандемія пришвидшила процес, який почався ще до неї. А саме: повернення до природи, близькості з природою і децентралізації великих агломерацій. Взагалі, до намагання жити там, де людина краще почувається, де має більше почуття безпеки, але також має чистіше повітря, кращу воду, ближчих сусідів, перестає бути анонімною. І мені здається, що цей соціологічний тренд колись вважатиметься характерною рисою XXI століття.
• Поглянь на Голлівуд і всі ці голлівудські міфи. Більшість тих, хто поїхав у Лос-Анджелес і автомобілем їхав тим бульваром Призахідного сонця, повертався розчарованим. Не так усе мало бути. Ми це знаємо зовсім з інших картинок, інших кадрів. Часом мені здається, що фікція, вигаданий образ, щось створене, витворене набагато сильніше, ніж дійсність.

С

• Суть культури полягає в безперервному напруженні й уявлянні того, що нас оточує. Творенні сенсів, зберіганні цих сенсів.

Т

• Те, що мене б цікавило, це ілюзорність нашого знерухомлення, коли ми сидимо вдома, бо ми й так страшенно одне від одного залежимо. І так пливемо в тому самому човні.
• Тому коли говорю про цю мандрівку вглиб, то думаю, що це хороша метафора про збільшення - наближення речей уже бачених і очевидних. Гадаю, це пов'язано з уважністю, чутливістю до деталей, з рефлексивністю про те, що нас оточує, із створенням стосунків із тим, що нас оточує, як із людьми, так і з речами. Може, це якась альтернатива тюпанню по світу й здійманню куряви.

У

• У ситуації загрози, коли ми не знаємо, як реагувати на щось нове, людина регресує. Ненадовго.

Я

Я можу зрозуміти таку позицію, адже людиною зараз керує перед усім страх. Страх опинитися у цьому новому світі, де не має чітких орієнтирів, де все змінюється. Цей страх призводить то того, що в психології називається регресією, повернення до того, що знайоме і освоєне. Це тепер відбувається і у Польщі. Для мене і багатьох людей, яких я знаю, є дуже дивним, що у Польщі повернення до цієї «стабільності» дуже схоже на повернення до «комуністичного минулого». Це повернення до дивного і абсурдного світобачення, яке було колись. У висновку, процес призводить до того, що люди починають проголошувати теорії, які на нашу думку є абсолютно неприйнятними, це теорії: ксенофобські, антифеміністичні, ксенофобічні, націоналістичні, антилюдські загалом.

Я не наївна людина і розумію, що читаючи книги одне одного ми не покращимо наші стосунки, але я відчуваю, що українці з певним побоюванням ставляться до поляків. Та це другорядні речі, які дуже малою мірою репрезентовані у нашій країні, адже величезну кількість українців ми бачимо на вулицях, у кав’ярнях, вони працюють у Польщі. Люди з ними стикаються у повсякденному житті і прихильно ставляться. Я пишаюся тим, скільки українців з’явилося у Вроцлаві. Звісно не можу говорити за них, але мені здається, що їм там добре. Отже, ми наскільки близькі одне до одного, що нам дуже легко інтегруватися. Але ані дружби, ані кохання, ані подружжя не можна збудувати на брехні. І тому ми мусимо говорити відверто про те, що було в минулому. Ми маємо торкатися всіх тих моментів, які болять і нам, і вам. Лише таким чином разом можемо дійти якогось порозуміння. Треба скинути з себе вантаж того непорозуміння. І тільки після цього можна збудувати нові, свіжі відносини.

Я вважаю, що не можна говорити про злочини всього народу, адже за злочини відповідає хтось один.

• Я би спробувала написати книжку, яка б досліджувала мережу, в якій ми всі одне з одним пов'язані, часом ближче, часом далі. Ця ідея мережі останнім часом — це моя ідея фікс.
• Я так розумію й повернення традиціоналізму, консерватизму, наприклад, ідеї польського міністра освіти, який закликає вчити дівчаток жіночих цнот, тобто давніх обов'язків, бо жінки мають вчитися тільки шити і готувати.
• Я рада, що оповідь майбутнього творять люди, яким зазвичай чужі націоналізми, поділи, расистські жахливі речі.
• Я винесла з дому, від мого батька і матері, переконання, що поняття національних відмінностей – це трохи фольклористичне поняття. Бувши дорослою дівчиною, яка вирушила в подорож на кілька років, я утвердилася в цьому переконанні – люди в абсолютній, драматичній більшості ближчі та виявляють більше спільного, ніж відмінного.
• Я знала, що ми відрізняємося, але люди значно ближчі один до одного.

Виступ у стінах Шведської академії

• Перша фотографія, яка стала моїм свідомим досвідом – це світлина моєї матері до мого народження. На жаль, вона чорно-біла, тому багато деталей втрачені, вони перетворилися на сірі тіні.
• Пізніше радіо стало найкращим компаньйоном мого дитинства: завдяки йому я дізналася про існування космосу. Я вірила, що через це радіо зі мною говорять різні сонячні системи і галактики, крізь тріск і клацання, надсилають мені важливу інформацію, яку я ще не могла розшифрувати.
• Я знала, що скучають за тими, кого втратили, що тугу спричиняє втрата.
• Своїм дитячим розумом я тоді зрозуміла, що існує багато речей, які я раніше не могла уявити. І що навіть якби я мала сказати: «Я загубилася», я все одно мала б почати зі слова «Я» – найважливішого і найдивнішого слова у світі.
• Таким чином молода жінка, яка ніколи не була релігійною, дала мені щось, що відоме як душа, подарувавши мені найкращого ніжного оповідача у світі.
• Світ – це тканина, яку ми створюємо щодня на величезних ткацьких станках з інформації, дискусій, фільмів, книг, чуток, невеликих анекдотів. У наш час ці ткацькі станки надзвичайно великі – завдяки інтернету майже кожен може взяти участь у процесі, перебираючи на себе відповідальність або ні, з любов’ю або з ненавистю, на краще або зі злими намірами.
• Світ складається зі слів. Надзвичайно важливо, як ми думаємо про світ і – можливо, навіть важливіше – як ми про нього розповідаємо.
• Подія, про яку не розповіли, перестає існувати і зникає. Це факт, добре відомий не лише історикам, але і (можливо, краще за все) політикам та тиранам.
• Ті, хто створює тканину історії, несуть відповідальність.
• Здається, наша нинішня проблема полягає у відсутності готових історій не лише для майбутнього, але навіть для конкретного сьогодення, для надшвидких трансформацій сучасного світу.
• Нам бракує мови, нам бракує точок зору, метафор, міфів і нових історій. Хоча ми бачимо нещодавні спроби запрягти іржаві історії-анахронізми, що не можуть пасувати майбутньому, в уяву майбутнього, з певністю можна сказати, що дещо старе, яке краще за нове, – це ніщо або намагання подолати обмеженість наших горизонтів. Словом, нам бракує нових способів розповісти історію світу.
• Ми живемо в реальності поліфонічних історій від першої особи, і з усіх сторін чуємо поліфонічний шум.
• Під розповіддю від першої особи я маю на увазі історію, яка рухається вузькою орбітою особистості оповідача, що більш чи менш безпосередньо пише про себе і через себе. Ми визначили, що цей тип індивідуалізованої точки зору, цього голосу від себе – найбільш природний, людський і чесний, навіть якщо він утримується від ширшої перспективи.
• Розповідь від першої особи, яка сприймається таким чином – це створення абсолютно унікального візерунка, єдиного у своїй унікальності: це відчуття свободи особистості, усвідомлення себе і своєї долі. Але також це означає протидію особистості та світу, і з часом ця протидія може зробити вас чужими.
• На мою думку, розповідь від першої особи дуже характерна для сучасної оптики, в якій індивідуум виконує роль суб’єктивного центру всесвіту.
• Західна цивілізація значною мірою ґрунтується і покладається на дослідження особистості, що є одним з наших найважливіших мірил реальності. Тут людина – провідний актор, і її судження – хоча воно одне з багатьох – завжди сприймається серйозно.
• Історії від першої особи виявились одним з найвеличніших винаходів людської цивілізації: їх читають з глибокою пошаною та повною довірою. Цей тип історії, коли ми бачимо світ очима особистості, не схожої на будь-яку іншу, формує особливий зв’язок з оповідачем, який просить свого слухача стати на його унікальне місце.
• Важливість історій від першої особи для літератури і людської цивілізації важко переоцінити – вони повністю змінили історію світу, відтепер це більше не місце дії героїв та богів, на яких ми не маємо жодного впливу, а радше місце для таких людей, як ми, з особистими історіями.
• Легко ідентифікувати себе з людьми, які схожі на нас, які створюють між оповідачем історії та її читачем або слухачем новий вид емоційного взаєморозуміння на основі емпатії. Це зближує і руйнує кордони: читаючи роман, дуже легко перестати помічати межі особистості оповідача і читача, і так званий «поглинаючий роман» справді передбачає розмивання кордонів – оскільки читач, завдяки емпатії, на деякий час стає оповідачем.
• Література стала полем обміну досвідами, агорою, де кожен може розповісти про свою долю або дати слово своєму «альтер его». Це демократичний простір – будь-хто може висловитись, кожен може створити голос для себе.
• Ще ніколи в історії людства стільки людей не були письменниками і оповідачами. Варто лише ознайомитись зі статистикою, щоб у цьому переконатися.
• На книжкових ярмарках я бачу, як багато книжок, що видають у світі, пов’язані саме з цим – з особистістю автора.
• Інстинкт висловлювання може бути таким же сильним, як і інші інстинкти, що захищають наше життя – і він найповніше проявляється в мистецтві.
• Ми хочемо, щоб нас помітили, ми хочемо почуватися винятковими.
• Історії типу «Я збираюся розповісти вам свою історію», або «Я збираюся розповісти вам історію своєї родини», або навіть просто «Я збираюся розповісти вам, де я був» сьогодні належать до найпопулярнішого літературного жанру.
• Це масштабний феномен також тому, що сьогодні всі ми маємо доступ до письма, і багато людей отримали можливість, раніше доступну небагатьом, висловлюватися за допомогою слів та історій.
• Парадоксальним чином ця ситуація нагадує хор, який складається лише з солістів, голоси змагаються за увагу, всі йдуть схожими шляхами, перекрикуючи один одного.
• Виявляється, що висловлювання авторського «я» не завжди гарантує універсальність.
• Герой алегорії – людина, яка живе за певних історичних і географічних умов, і водночас вона виходить за межі цих конкретних обставин, перетворюється на Універсальну Людину Світу.
• Коли читач стежить за чиєюсь історією, про яку йдеться в романі, він може ідентифікувати себе з долею персонажа і сприймати його ситуацію як свою власну, а в алегорії він має повністю відмовитися від своєї унікальності й стати Універсальною Людиною.
• Те, що алегорія зникла з нашого поля зору, свідчить про нашу нинішню безпорадність.
• Щоб не втонути в океані назв і прізвищ авторів, ми почали ділити тіло літературного левіафана на жанри, які ми сприймаємо як різні види спорту, де письменники – спеціально треновані гравці.
• Загальна комерціалізація літературного ринку призвела до розподілу на галузі – тепер проходять ярмарки та фестивалі того чи іншого типу літератури, повністю окремі, вони створюють коло читачів, які прагнуть сховатися від світу з детективом, фентезі або науковою фантастикою.
• Жанрові твори все більше схожі на форму для випічки, яка створює дуже схожі результати, їхня передбачуваність вважається чеснотою, їхня банальність вважається досягненням. Читач знає, чого очікувати, і отримує саме те, чого хотів.
• Гарна книга не повинна бути схожою на всі інші книги свого жанру.
• Розподіл на жанри – результат комерціалізації літератури в цілому та її сприйняття як продукту для продажу з цілою філософією створення бренду, визначення цільової аудиторії та іншими аналогічними винаходами сучасного капіталізму.
• Сьогодні ми із задоволенням можемо спостерігати за появою абсолютно нового способу розповіді про історію світу, втіленого у серіалах, приховане завдання яких – ввести нас у транс.
• Перші два десятиліття двадцять першого століття беззаперечно належать серіалам. Їхній вплив на способи розповіді історій світу (і, відповідно, на те, як ми розуміємо історію) революційний
• Перервана розповідь, створена багато років тому і добре відома з казок Шахерезади, у наш час гордо повертається в серіалах, змінюючи нашу суб’єктивність та спричиняючи неймовірний психологічний ефект, вириваючи нас з нашого життя і гіпнотизуючи, як стимулятор. Водночас серіали вписуються у новий швидкий і безладний ритм життя, його хаотичну комунікацію, нестабільність і плинність.
• У цьому сенсі у серіалах відбувається серйозна робота зі створення історій майбутнього, переформатування історії таким чином, щоб вона пасувала нашій новій реальності.
• Але найголовніше, що ми живемо у світі надто великої кількості суперечливих, взаємовиключних фактів, які б’ються між собою, не шкодуючи сил.
• Наші предки вірили, що доступ до знань не лише принесе людям щастя, процвітання, здоров’я і багатство, але також створить суспільство на засадах рівності та справедливості. На їхню думку, у світі не вистачало поширеної мудрості, яка природним чином з’явиться завдяки інформації.
• Завдяки доступу до фактів про світ, чи не перетвориться неписьменний селянин на рефлексуючу особистість, яка усвідомлює себе і світ? Чи не означає легкий доступ до знань те, що люди стануть чутливими, почнуть керуватися в житті принципами самоконтролю та мудрості?
• Вікіпедія, якою я захоплююся і яку підтримую, могла б здатися Коменському і багатьом філософам-однодумцям втіленням мрії людства – тепер ми можемо створювати й отримувати величезні запаси фактів, які безперервно постачають і оновлюють, з демократичним доступом майже з усіх куточків планети.
• Втілена мрія завжди розчаровує.
• Замість того, щоб прислухатися до гармонії світу, ми слухаємо какофонію звуків, нестерпний галас, в якому ми у відчаї намагаємося спіймати тихішу мелодію, хоча б слабку долю.
• Знаменита цитата Шекспіра ще ніколи так не пасувала до нової какофонічної реальності: все частіше інтернет – це історія, яку розповів ідіот, сповнена галасу і шаленства.
• Обсяги інформації можуть бути надмірними, її складність вмикає захисні механізми – від заперечення до витіснення, навіть відхід до простих принципів спрощення, ідеологічного, партійного мислення.
• Художня література втратила довіру читачів, коли брехня стала небезпечною зброєю масового ураження, навіть якщо вона і досі – примітивний інструмент.
• Мені часто ставлять це скептичне запитання: «Те, що ви написали – це правда?». І щоразу я відчуваю, що це питання є передвісником кінця літератури.
• Я вважаю цей тип читацької цікавості регресом цивілізації.
• Життя створюється з подій, але лише тоді, коли ми здатні інтерпретувати їх і надати їм сенс, вони перетворюються на досвід. Події – це факти, але досвід – це щось невимовно інше. Саме досвід, а не події, формує матерію нашого життя.
• Досвід – це факт, який був інтерпретований і залишився у пам’яті. Також він ґрунтується на певному фундаменті нашого мислення, на глибинній структурі сенсів, на основі якої ми можемо розгорнути сюжет власного життя та ретельно його вивчити.
• У цьому палкому розділенні на правду і вигадку, історії нашого досвіду, які створює література, мають свій власний вимір.
• В океані визначень художньої літератури я обрала найстаріше, яке подобається мені найбільше і належить Аристотелю. Художня література – це завжди різновид правди.
• Література починається з цього «чому», навіть якщо нам доводиться знову і знову відповідати на це запитання «не знаю».
• Література ставить запитання, на які неможливо відповісти за допомогою Вікіпедії, тому що вони виходять за межі простої інформації та подій, а також апелюють безпосередньо до нашого досвіду.
• Вага образу та нових форм досвіду, що передається безпосередньо – фільм, фотографія, віртуальна реальність – стане конкурентною альтернативою традиційному читанню.
• Читання – досить складний психологічний процес сприйняття.
• Людство пройшло довгий шлях передачі особистого досвіду – від усних розповідей, які покладалися на живе слово і людську пам’ять, через революцію Гутенберга, коли історії почали поширювати у друкованій формі, таким чином фіксуючи та кодифікуючи їх, щоб відтворювати без змін. Основним результатом стало те, що ми почали ототожнювати мислення з мовою і письмом.
• Головний опонент тексту сьогодні – навіть не зображення, як ми думали у двадцятому столітті, хвилюючись через вплив телебачення і кіно. Натомість це абсолютно інший вимір світу, який впливає безпосередньо на наші відчуття.
• Я не маю на меті передати загальне бачення кризи розповіді історій у світі. Але мене часто турбує відчуття, що світ щось втрачає – якщо сприймати його через екран і додатки, він стає дещо нереальним, відстороненим, двовимірним, і, дивним чином, неописаним, хоча знайти будь-яку інформацію надзвичайно легко.
• У повені інформації індивідуальні повідомлення втрачають свої контури, розсіюються в нашій пам’яті, стають нереальними й зникають.
• Потокам дурниць, жорстокості, мови ненависті й зображень насильства відчайдушно намагаються протиставити різноманітні «гарні новини», але вони не можуть подолати болісне враження, яке мені важко сформулювати – зі світом відбувається щось неправильне.
• Література – одна з небагатьох сфер, яка намагається знайомити нас з реальними фактами світу, тому що за своєю природою вона завжди психологічна, вона зосереджується на внутрішніх причинах і мотивах героїв, розкриває їхній досвід, який інакше залишався б невідомим іншим людям, або просто заохочує читача до психологічної інтерпретації їхньої поведінки. Лише література дозволяє нам проникнути в життя інших людей, зрозуміти їхні мотиви, розділити їхні емоції та пережити їхню долю.
• Історія завжди пов’язана з пошуками сенсу.
• Цілком ймовірно, наш мозок еволюціонував до створення історії як процесу надання сенсу мільйонам стимулів, які нас оточують, і навіть, коли ми спимо, він продовжує невтомно вигадувати свої історії.
• Історія – це спосіб структурування необмеженого обсягу інформації у часі, встановлення його зв’язків з минулим, теперішнім і майбутнім, виявлення повторів і класифікація у категоріях причин і наслідків. У цьому зусиллі беруть участь і розум, і емоції.
• Я намагаюсь знайти той момент у своєму житті, коли ввімкнувся перемикач і все стало іншим, менш докладним, простішим. Шепіт світу стих, його замінив галас міста, дзижчання комп’ютерів, гуркіт літаків над нашими головами та виснажливий білий шум океану інформації.
• У певній точці нашого життя ми почали бачити світ шматками, все окремо, маленькими крихтами, що знаходяться одна від одної на відстані галактик, і реальність, в якій ми живемо, підтверджує це: лікарі лікують нас від окремих хвороб, податки жодним чином не пов’язані з очищенням доріг, якими ми їздимо на роботу, наш ланч не має нічого спільного з величезною тваринницькою фермою, а мій новий топік – з пошарпаною фабрикою десь в Азії. Все відділене від всього іншого, все живе окремо, без жодного зв’язку.
• Світ вмирає, а ми цього не помічаємо. Ми не помічаємо, що світ перетворюється на колекцію речей і випадків, простір без життя, в якому ми блукаємо одинокі, нас кидають у різні сторони чиїсь рішення, нав’язані незрозумілою долею, відчуття, що ми – лише іграшки в руках історії або випадку.
• Все життя мене захоплює система взаємозв’язків та впливів, про яку ми загалом не знаємо, але яку випадково розкриваємо як дивні збіги долі, всі ці мости, гайки, болти, зварювальні шви й роз’єми, які я досліджувала в романі «Бігуни».
• У своїй основі, я впевнена, розум письменника – це синтетичний розум, який вперто збирає всі крихітні шматочки, намагаючись їх склеїти й створити загальну картину.
• Як ми маємо писати, як ми маємо структурувати свою історію, щоб створити це величне сузір’я світу?
• Зусилля вчених, які намагаються краще зрозуміти нашу реальність, доводять, що це складна система взаємопов’язаних впливів. Це вже не знаменитий «ефект метелика», який, як нам відомо, передбачає, що мінімальні зміни на початку процесу в майбутньому можуть призвести до жахливих, непередбачуваних результатів, але тут у нас необмежена кількість метеликів та їхніх крилець в постійному русі – потужна хвиля життя, що подорожує в часі.
• На мою думку, виявлення «ефекту метелика» позначає кінець епохи непохитної віри в нашу здатність бути ефективними, нашу здатність контролювати, нашого відчуття вищості в цьому світі.
• Людство не втрачає свою силу будівника, завойовника та винахідника, але ефект метелика свідчить про те, що реальність складніша, ніж людство коли-небудь могло уявити. А ми – лише крихітна частина цього процесу.
• Усі ми – люди, рослини, тварини й предмети – занурені в один простір, який керується законами фізики. Цей простір має свою форму, і в його межах закони фізики ліплять необмежену кількість форм, що пов’язані між собою.
• Наша мова, мислення і креативність – це не щось абстрактне, відділене від світу, це продовження безкінечного процесу трансформації на новому рівні.
• Я мрію про високі точки огляду і широкі перспективи, коли контекст виходить далеко за межі того, на що ми могли б очікувати. Я мрію про мову, яка може висловлювати найбільш невловимі прозріння, я мрію про метафору, яка долає культурні розбіжності, і, зрештою, про жанр, який буде містким і трансгресивним і який водночас любитимуть читачі.
• Я мрію про нового оповідача – «четверту особу», яка звісно, не лише граматична конструкція, яка зможе описати точку зору кожного з персонажів, а також зможе вийти за межі горизонту кожного з них, яка бачить більше і має ширшу точку огляду, і яка може ігнорувати час.
• Бачити все – значить визнавати доведений факт, що всі речі взаємопов’язані в єдине ціле, навіть якщо зв’язки між ними нам ще не відомі. Здатність бачити все також означає зовсім інший вид відповідальності за світ, тому що стає очевидним, що кожен рух «тут» пов’язаний з рухом «там», що рішення, ухвалене в одній частині світу, вплине на іншу частину світу, і що різниця між «моїм» і «твоїм» стає сумнівною.

Про Ольгу Токарчук

	Ольга Токарчук, найвідоміша представниця польської «генерації 1989», володарка чи не всіх престижних світових літературних премій, включно із Нобелівкою, авторка під мікроскопом, починаючи з невдалого поетичного дебюту 1989-го й вибухового прозового – 1993-го… — З есею «Ольга Токарчук»//«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві»
	— Ганна Улюра

	Так, про Токарчук часто кажуть, що вона не розказує історії, а пише міфи (…). Безумовно, авторка добре обізнана в теорії архетипів Юнга, і не тільки тому, що за освітою клінічний психолог; у світі, де всі архетипи благоденствують у сусідніх будинках, їй цікаво, хоч навряд затишно. Вона пише міф. — З есею «Ольга Токарчук»
	— Ганна Улюра

	У іншій книжці вона переказує по-новому міф про Іштар. Це знана практика жіночого письма: «перелицювати» міф, щоби повернути йому незабруднену патріархатом першочистоту. Таких творів у спадку письменниць XX сила-силенна. Але «Анна Ін у гробівцях світу» в дечому особлива (те, що з книжки Токарчук тут же зробили комікс і оперу, підтверджує особливий статус). — З есею «Ольга Токарчук»
	— Ганна Улюра

	Часи давньої богині Токарчук переносить у далеке постапокаліптичне майбутнє, десь у III тисячоліття за новим відліком. Її Анна Ін і шумерська Інанна рухаються одна одній на зустріч, і десь у наші часи вони й зіткнулися би. Але це навряд, бо світ, який майструє Токарчук, не знає лінійного часу, тут триває якесь вічне «давно минуле завтра». — Про роман «Анна Ін у гробівцях світу» // З есею «Ольга Токарчук»
	— Ганна Улюра

	Є місто-мегаполіс. Воно побудоване на руїнах, гробівцях, точніше. Не було часу розбирати завали заради будівництва, тому поставили металеві стовпи й нп а них побудували місто. Будують, точніше, тисячоліття поспіль. На всіх ярусах міста – боги, люди, роботи, антропоморфні гібриди; що вищий статус, то вищий поверх. І буквальні соціальні ліфти: на ліфтах тут і пересуваються. У підвалах – царство мертвих, тут живуть переважно гібриди, чиї модифікації не стали корисними (типу ягнята з зябрами). Раз потрапивши в підвал, у ньому й залишаєшся: це єдине правило мегаполісу. — Про роман «Правік та інші часи» // З есею «Ольга Токарчук»
	— Ганна Улюра

«Бігуни» складаються якраз із таких уривків, наче випадково підслуханих і швидко переказаних. Клаптикове шиття, де виразно поєднуються подорожі й людське тіло, - бо від туристичної мапи до анатомічного атласу один крок. У цьому романі Токарчук осмикує себе: «Писала б ото ти лінійні нормальні романи, де одна історія веде за собою іншу, та отримувала б за них славу і гонорар». Але «погоджуюсь на ролі акушерки, садівника, котрий сіє зерно, а потім нудно виполює бур’ян». — Про роман «Бігуни» // З есею «Ольга Токарчук»

Див. також

• Бігуни (роман)

Джерела

• Ганна Улюра. Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві. — Київ: ArtHuss, 2020. — 464 с. — ISBN 978-617-7799-43-5