Острозький Клірик

Остро́зький Клірик (рр. н. і см. невід.) — нерозгаданий псевдонім українського письменника-полеміста др. пол. XVI ст. — поч. XVII ст. У своїх писаннях вказував на те, що був кліриком, і що твори написано в Острозі, тому сучасники називали його Кліриком Острозьким. Існують гіпотези, що ототожнюють його з М. Смотрицьким, Й. Борецьким, Г. Дорофейовичем. На думку І. Мицька, К. О. — острозький протопоп Ігнатій Наливайко.

Цитати

Із «Відписа на листа отця Іпатія, Володимирського і Берестейського єпископа», 1598 р.

Велика небезпека: будову закладати на чужому фундаменті. Не менша трудність: не рядити своїм домом. Тим більша сміливість: важитися знати і потрапити в чийсь умисел.

Де утіха майбутньої заплати переважає обмови й насміхи, там полегшеним всіх труднощів.

Хто яке начиння кожен із нас віддає Богові, у те Бог вкладає таланти ласки своєї. Коли мале начиння подаємо йому, малий талант приймемо.

Хоча й хочемо щось правити силою умислу свого, а не за волею Божою, ховаємо і закопуємо світлість душі своєї.

Як око в тілі, так розум у душі є світлістю. Коли розум світлий і чистий, освітлює душу, а коли розум потемниться, потемнює й душу.

Мудрування знесене — те ж, що перескакувати межі батьківські.

Малий хмари оболочок, коли під найсвітліше сонце підступить, мало не весь світ потемнює. І найменше зло, прилучившись до доброго, все добро псує.

Де насіння побожності сіється, там посеред пшениці ворог розсіяв свій кукіль. Насіння доброти, насіння людині — подружжя для потомства, а кукіль свій ворог розсіяв — розпусту. Насіння доброти посіяне людині — прагнути слави, але тієї, вишньої. А ворог свого куколю насіяв — марнославство, порожню хвалу.

Пильний господар стереже, на якій землі котре насіння ліпше родить, там його й розсіває.

Жоден із людей у підсонні не може бути вільний від сатанинських наїздів.

Не в кожній згоді кохається Бог.

Господь Бог на жодну річ так не гнівався, як на злучення або згоду вірних із чужими народами.

Яке насіння розсіяв у серцях вірних Христос, такого й плоду потребує.

Любов згоду сіє, й кохати її хочеш. Любов відтак покриває безліч гріхів, любов пророків народжує, любов — витік або джерело вогню, любов посилює серце й душу людині, любов підносить упалих, любов чинить мужніми страшливих, любов огріває змерзлих, любов побуджує ледачих, любов умудрює невмілих.

Із «Відповіді на другого листа велебного отця Іпатія, Володимирського та Берестейського єпископа», 1598 р.

Хоча й найбільше живописців, бува, малює, дивлячись на одну особу, всі образи схожі поміж себе виходять.

Як вапняне тинькування кам’яної стіни, як в’язання і балки в будівлі міцно з’єднані, осібно не розторгнуться, так і серце, уміцнене розмисельною радою, ніколи не злякається.

Сталість віри є ґрунтом тих речей, яких сподіваємося.

Яку славу преподоб’я матимуть з нас батьки наші, коли їхньої безподібної сталості марно позбудемося, оголюючись, як своїми поганими смілостями станемо ніби хмара безводна, що вітром переноситься?

Коли вітром слабких наших учинків по стихіях світу цього водимося, то від племені й слухняності синів Божих відпливаємо.

Світло-бо до світла приєднується: і справедливе до справедливого, і добре до доброго, до нетлінного нетлінне.

Як маємо стежками від своїх не відходити, коли не хочемо придивитися до їхньої сталості, до їхніх великих розмислів і неквапливих учинків!

Німа річ — вода морська, яка в природі своїй така непостійна, що стало на одному місці встояти не може, але й вона покладених своїх од Бога меж не перескакує.

Де лінія вчинків та законів батьківських від синів не загладжується, а від врожаю врожай ціло заховується, там є рід безсмертний.

Добра є річ Бога просити, але зле, коли не за волею його просять.

Той, котрий падає або грішить, не тільки на свій занепад приймає суд, але й за те, що й іншим щось приносить чи погіршує.

Часом хворостяна будка стає над мури содомські і пустиня Іванова над мармурові палаци Іродові.

Чи може одне джерело гірку та солодку воду точити, а чи збирають із будяччя фіги або із стерні винні грона?

Зважте: чи добро є золото, зі ржею змішане, чи ж не шкідливий є марципан, приправлений трутою, чи добра милостиня від руки грабіжника?

Одягнені правдивим золотом, відмінилися ви у начиння глиняне.

Джерела

• Мудрість передвічна. Афоризми давніх українських мислителів ХІ - поч. ХІХ ст. Упоряд. Валерій Шевчук. — Київ: Кліо, 2019. — 440 с. — ISBN 978-617-7023-96-7