Плохій Сергій Миколайович

Сергій Миколайович Плохій (англ. Serhii Plokhii; нар. 23 травня 1957, Нижній Новгород, Російська РФСР) — український та американський історик, професор української історії у Гарвардському університеті, де також займає посаду директора Гарвардського українського наукового інституту. Один з провідних спеціалістів з історії Східної Європи. Член Українського ПЕН.

Сергій Плохій

Стаття у Вікіпедії

Роботи у Вікіджерелах

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Дуже цікаві речі зараз відбуваються у сфері генетики, тут просто революційні прориви. Лінгвістика, генетика, археологія, історія сходяться разом в одну точку і перевертають історичний світ, до якого ми звикли. Займатися історією сьогодні цікавіше ніж будь-коли з початку моєї професійної кар’єри, так що журналістиці, мабуть, прийдеться знову зачекати.

Історія суперечлива, як і наше сьогоднішнє життя. Козацький міф дуже важливий, але для нас сьогодні важлива деміфологізація. Для нас важливий уважніший погляд у минуле і вибудування контактів та ліній комунікації з цим минулим, де ми щось приймаємо, а щось відкидаємо. Але знов-таки: рух далі від міфу й більше до критичного сприйняття.

Історія 20-го століття, яка мене цікавила спочатку була абсолютно заідеологізована. І Друга світова війна теж. Я занурився в давнішу історію, бо таким чином я міг бути відносно вільним від накинутих офіційною ідеологією стереотипів.

Ключовим є питання про те, як налагодити діалог, як говорити зі світом, який зациклений на собі, подібно як і ми – на собі. Я думаю, що нема інших можливостей, крім того як зустрічатися і мати дискусії. Продукувати спільні книжки, проекти, ідеї, створювати майданчики. В цьому плані дуже доброю ознакою є створення комісії українсько–німецьких істориків. Говорити варто також з істориками інших країн. Проблема тільки в тому, що в Україні мало людей, які можуть говорити ефективно і на рівних з західними колегами. Коли хтось на Заході робить якісь дослідження, то в Україні збирається первинний матеріал, який перекачується в Америку чи Європу, де відбувається «переробка» сировини на кінцевий науковий продукт. Це така дещо колоніальна ситуація, яку треба міняти.

Козацтво є складним історичним феноменом саме по собі, а також є складним, якщо подивитися на нього з точки зору розвитку. Перші козацькі повстання — це одна річ. Творення козацької держави, інституцій, козацької еліти 17-18 століть — інша річ. Тобто можемо йти до Козаччини, знаходити те, що хочемо. Костомаров спершу бачив там поклик до свободи, ідею рівності. Потім розчарувався, бо його цікавили інші речі.

Коли зіткнувся з науковою прозою, де треба працювати над тим, щоб зрозуміти сенси, коли вже не читаєш тільки у своє задоволення, – зрозумів, що історія з середини виглядає інакше ніж ззовні. Згодом оцінив значення джерелознавства, спеціальних історичних дисциплін, тощо.

Костомаров відкидає Козаччину тому, що вона для нього не досить народна. Молодий Грушевський критично ставиться до цього міфу, навіть під час революції. Критика козаччини одночасно пов’язана з анархічним елементом, із насильством, із тим, що відбувається з іншими прошарками населення. Козацький міф затуляє нам решту історії України, дуже важливу. Ця критична лінія тягнеться, зокрема, у працях Наталії Яковенко та її учнів.

Мені здається, наш рух уперед якраз залежить від того, щоб переформатувати історію не в пошук золотої доби, а в розуміння того, що цього ідеального щасливого часу ніколи не було.

Нам час зняти кожуха з Тараса Григоровича, але водночас не забути, ким він був. І в цьому розумінні варто звертати увагу і на те саме козацтво, і на шляхту, і зрозуміти більше, як функціонувало селянство, знов-таки, в умовах пограниччя, в умовах свободи і що ця свобода означала. І як цю свободу сьогодні перелити у формування держави й посунути за межі того, що ми чудові повстанці й погані державотворці.

Світ сьогодні переживає період розпаду великих імперій, у яких центри штибу Лондона чи Парижа є культурно важливими, але маргіналізуються політично. Усі шукають себе в цих неімперських націях, і результати досить непогані.

Тож з грудня 1991 року є дві моделі пострадянського існування: одна – це незалежність, за яку виступала і продовжує виступати Україна. Інша – це модель обмеженого суверенітету, яка пов’язана з ідеєю конфедерації і контролю Росії над пострадянським простором. І той конфлікт, який зародився восени 1991-го, після перевороту в Москві – є до нині нерозв’язаним. Його не розв’язали і на міжнародному рівні.

Проект Грушевського, до речі, став першим проектом, де українські і діаспорні науковці співпрацювали. Це було не тільки менторство, але саме співпраця. Цей проект став для мене моделлю того, що я пробую робити тут у Гарварді. Наприклад, проект MAPA: Digital Atlas of Ukraine: він не був би можливий сьогодні без українських вчених з Інституту демографії, Інституту історії НАН України, і т.д. Йдеться не про якийсь там аутсорсинг, а про спільний інтелектуальний продукт.

Проект MAPA: Digital Atlas of Ukrainе виник з ідеї розширення рамок української історіграфії, з врахуванням наших інтелектуальних та організаційних можливостей в Гарварді та мінімальних людських ресурсів. [...] Наш головний модуль – «Голодомор», але є й інші – «Європа і Київська Русь», «Заселення Поділля», зараз запускаємо «Сучасна Україна», де одна з тем «Зміна ставлення до Росії в 1994-2014 роках по областях». Жоден з цих проектів не був би можливий без України.

У мене враження, що в Україні відбувається революція в свідомості і самовизначенні. Вона відображається в значному сплеску інтересу до історії, змінах на книжкових полицях, в книгарнях, де з’являються не тільки книжки, і українською, про Україну, але і переклади західних праць, які досі були тільки російською. Є і шедеври, і непотріб, але добре що палітра розширюється. Я відвідую Україну, і бачу зміни кардинальні, вони видні неозброєним оком.

Френк Сисин якраз приїхав в Альберту, в Канаду, зі Сполучених Штатів. Він займався історією 17 століття, і почувався також трохи самотньо у КІУСі, серед експертів з 20 століття, тому ми багато спілкувалися з ним. За якийсь час приїхав Зенон Когут, і це вже було коло ранньомодерників. Сисин сформував групу, яка мала працювати над перекладом Грушевського. Після півроку мого викладання, він знову запропонував мені приїхати на рік, вже для цього проекту. Тоді я повернувся до Дніпра, забрав родину, і долучився до праці в Центрі імені Петра Яцика. Ми почали переклад «Історії» з того, в чому ми розумілися найбільше: період 16-17 століття, козацька епоха, бо ці теми були сферою нашої експертизи.

Щастя — це конструкт, річ, яка виникає в нашій уяві сама по собі. Наші предки, у їхньому уявленні, не жили тільки в нещасних часах. Вони мали щасливі часи, щасливі спогади, вони продовжили життя, передали нам традицію, і наш обов’язок — її продовжувати, визнати, що в минулому було різне. І в нашому сьогоденні є різне. І в майбутньому буде різне. Щастя — це, мабуть, та річ, якої ми все намагаємося досягти, і все не вдається.

Що є для мене викликом – це зацікавлення історичного загалу в історії. Питання сьогодні: як, скажімо, професійні історики можуть використати таку зацікавленість і писати професійно, але цікаво, для широкого загалу. Зникає усталена в пострадянському просторі та в Східній Європі, ідея написання текстів в стилі інструкції з користування пилососом. Це виклик для середовища, яке писало переважно саме для себе і залишило популярну історію на відкуп шарлатанам та політтехнологам. Як це вирішиться я не знаю, але буде відбуватися демократизація історичного писання.

Як історик, я бачу, що Козаччина вперше приносить існування й формування держави та місцевих інституцій і вперше з київських часів творить власну державну еліту. Козацтво не є унікальним, суто українським, феноменом — воно євразійське. Це створення прошарку населення, який рухається в степ. Але українське козацтво відрізняється від донського, амурського, уральського та будь-якого іншого тим, що вони створюють власні інституції, власну державу. Для мене козацтво передусім означає творення еліти й культури, закоріненої в досвід українського пограниччя.

Як на мене, Україна йде до того, щоб відкинути уявлення про пограниччя як щось погане. Так, ми є пограниччям. Це наша особливість, і саме тим ми цікаві. Саме тому ми створили те, що створили. Відбувається зміна парадигми. Ми вперше переоцінюємо ідентичність: створюємо нову культурну й політичну якість пограниччя.

Якщо у 1986-1987 роках, якимось неймовірним збігом обставин, людина, яка займається українською історією опиняється в Штатах, вона намагається як можна більше ввібрати в себе. Це була моя місія під час першого побуту в Гарварді. Але в 2007 році вже була інша ситуація. Мій досвід уже був іншим.

Я писав свою дисертацію після примусової відставки Петра Шелеста, наприкінці 1970-х – початку 1980-х, а тому їхати в Київ і консультуватися там було неможливо. Це могло просто поставити хрест на науковій кар’єрі. В Києві були налаштовані на те, щоб «нє пущать», дисертації там блокувалися роками. Тому я належав до тих істориків України, які оминали Київ за будь-якої можливості. Ми, дніпропетровські історики, часто бували у Києві, але спілкувалися з людьми на взірець Олени Апанович, які знаходилися у «внутрішній еміграції». Те саме стосувалося і Львова, де контактували з «двома Ярославами»...

Я починав працювати над книгою «Остання імперія», як над книгою з історії. Я розумів, що це історія мого покоління, але не підозрював, що ця книга буде книгою-відповіддю на сучасні питання, які важливі у 2020 році. Я писав про розвал Союзу як про перегорнуту сторінку. Натомість після роботи над книгою, зрозумів, що немає різкого розриву між тим часом і нині. Бо багато речей, як от Крим і Донбас, досі залишаються актуальними і болючими. Сторінку насправді не перегорнуто.

Я ріс в родині, де коли йшлося про родинну історію, Україна була частиною більшого світу, чи навіть кількох світів. Моя родина по батькові виїхала з України під час голоду 1932-1933 рр. в Росію, на Камчатку, і тим врятувалася.

Див. також

• Чорнобиль: історія ядерної катастрофи