Половинка Наталія Юхимівна

Ната́лія Полови́нка (нар. 27 липня 1965, Ольгопіль, Вінницька область) — українська акторка, співачка, викладачка, лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка (2006).

Наталія Половинка

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Для мене Стефаник — це певна іпостась Антонена Арто. Коли раніше вчитувалася в Арто, мене також вражала величезна дистанція усвідомлення — між рівнем міфу у людині та простим рівнем буденного життя. Лише одиниці у світовій культурі могли таке поєднати.

Загалом генеалогія фестивального «Древа» для мене розпочалася саме з однойменного народного гурту «Древо». Це народний ансамбль з села Крячківка на Полтавщині. Мої дорогі вчителі, всі співаючі люди України, їдуть саме до них. Вони співають і не втомлюються вчити, чистити замулені джерела нашого життя.

І найважливіше у пісні теж — її духовне передання та послання. От що береже — те і передає тобі. І торкає тебе саме оте, «для чого», і тоді ти не втомлюєшся питати і відкривати цей секрет, і, як пощастить, пісня заново тобі народиться в уже новій формі — і в ній ти впізнаєш уже не лиш твій голос, а ще багатьох, хто цю пісню ніс тобі. Театр дозволяє це робити.

Коли духовні наспіви прийшли в Україну в часи прийняття християнства, то той спів також ніс з собою і тишу. І ввібравши мелодику цієї землі, набув самобутності і до XVII сторіччя став українським духовним напівом, який, хоч вийшов з одного джерела, та відрізняється від балканського, від грузинського. І коли ти відчитуєш той наш напів, то ніби розшаровуєш ікону! І бачиш давню Іудею, давню Грецію... А в основі — тиша. Як немає тиші, то буде попса.

Масштаб того, що нам пропонує Леся Українка, – неймовірно великий. Вона заходить у свою культуру, пізнавши цілий світ з величезної дистанції культурної, філософської, мовної. Вона бурить глибину своєї мови і відкриває через українську мову світові цінності. Вона витягує світовий масштаб єдиним своїм коротким життям – цілу культуру. А ми залишаємо тільки ім’я: «Леся», «Леся», «Лесі – 150», зробили якісь благенькі подійки, а її не пізнаємо.

Пісня – це зв'язок між землею і небом, який здійснюється через людину. Скільки цього цільного зв'язку у світі виникає у різних куточках землі, стільки світ залишається живим.

Про дуже багато речей ми маємо хибне уявлення. Наприклад, традиція. Як тільки я кажу це слово, у головах виникають всілякі обряди. А це не так. Традиція – з латинської «передавати» – це передання з рук в руки таїни життя: як жити далі, як жити так, щоб життя прибувало і примножувалося.

Раніше я думала, що пісенний скарб передається лише «з рук в руки». І це ймовірно так. Але тобі людина передає, ти береш мелодію, ритм, стрій, тон, а торкається тебе, власне, дух цієї пісні. Звісно, дух зберігається у формі. Це так само як гончарі роблять горщики: форма з'являється від призначення, для чого саме той глечик. І для печі буде такий, а для молока інший, для вина — зовсім інший... Вони ніби передають певне повітря, яке має зберігатися в тому чи іншому горщику, відповідно до його призначення.

Стуса ми досі сприймаємо на рівні політика. Ми досі вглиб Стуса, в його екзистенціалізм не вникаємо. А він нам це дарував, він за це життя клав – за поезію як зброю!

Різниця є в фактурі гри, та і в кіно, і в театрі суть гри одна — присутність. Це оцей «нуль», з якого все починається, нуль, на який наноситься персонаж, що виникає поступово, ніби здобуває плоть. А починається все з того, що ти живеш у цей момент, у всій повноті цього слова. Це і є «нуль»: навколо тебе 30 людей працюють, дихають поруч — ти одна в кадрі, і як тільки починається сцена, ти живеш цю мить, у всій її повноті. — про головну роль у військовій драмі «Мати Апостолів»

Сьогодні ми як штамп говоримо: «Наші пісні сумні. Може, щось би веселеньке?..» А насправді наші пісні хранять у собі трагічний спосіб бачення світу. А це означає – універсальний спосіб. Наша пісня − на рівні поезії Данте. Наш Шевченко, який виріс із пісні, є мислителем світового масштабу. Саме пісня його сформувала.

[... ]Так само й у нас, в Україні — є отой незбагненний дар вимовляти-вимолювати найважливіші речі — в пісні. Так народ мій береже серце своє живим, пісня не співається з черствого, зашкарублого серця. А здатність серця любити, коли ллється через край — це й є сама пісня.

У мене в роду всі співали. Як зберемося на свято яке — то аж мама казала: «Ой, якого ще хору треба!» Я переконана, що українці співають — всі. Може хтось гадає, що він не співає. Але то він ще не знає себе — бо цілий народ співочий, вже така його якість.

Театр може остогиднути у його попсовості. І від цього дійсно страждаєш — причому глибоко. Але я так само і страждаю, коли попса перемагає пісню. Ти шукаєш джерела, розчищаєш їх, а туди хтось приходить і накладає попсовий пластир. Те саме, на жаль, інколи відбувається і в різних театрах. Коли забувають про справжні джерела гри.

Як колись Леся Українка збагнула, що — час, і поспішила записувати, збирати пісні, і сама влаштувала і профінансувала запис кобзарів, — так зараз є просто останній час, щоб живу течію співу підхопити, бо з книжок вже буде багато-багато трудніше.