Іваничук Роман Іванович

український письменник та громадський діяч
(Перенаправлено з Роман Іваничук)

Рома́н Іва́нович Іваничу́к (27 травня 1929, Трач, Польська Республіка — 17 вересня 2016, Львів, Україна) — український письменник, поет, громадський діяч.

Іваничук Роман Іванович
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я


Цитати

ред.
  • Батько був першим читачем усього, що я писав. Хоча й не хотів, щоб я став письменником, боявся, бо розумів: письменник, який не хвалить комуністичну систему, опиняється у в'язниці. Навіть наполіг, щоб я вступив на геологічний факультет.[1]
  • Для того щоб ми здобули ту незалежність, якої хочемо, мусимо пройти Хресну прощу.[2]
  • За радянської влади я здобув таке ім'я, що мусили з ним рахуватися, але й цькували мене, як сидорову козу.[1]
  • Кожен письменник має право написати щось особисте. Мемуарну літературу будуть читати завжди.[3]
  • Коли історичний романіст все вигадує, то він або фальшивий, або його просто не читають.[3]
  • Коли на кожній сторінці книжки матюк, то це не література, це — бордель.[4]
  • Коли хочу щось написати, розповідаю про це моїй дружині, вона мені щось радить, підказує.[3]
  • Наша література 20-30-х вирвалася на волю, як діти з класу: б'ються, чубляться кóпають одне одного, підніжки ставлять, — а потім всіх знову загнали в клас. Я рано познайомився з тими текстами, бо в мого батька вони були в домашній бібліотеці. Але потім він ті книжки спалив — за них могли посадити в тюрму[5].
  • Не хочу працювати на комп'ютері. Моя думка скрапує з кінчика чорнильної ручки.[3]
  • Правил написання історичного роману немає. Передовсім письменник має перевтілитися в епоху, про яку він пише, повірити в те, у що в житті насправді не вірить. Інакше не повірить йому й читач[6].
  • Тема відступництва, яничарства — вона є вічна. Людина хоче краще жити, піддається впливу, зраджує себе, народ, віру. За гроші вона стає манкуртом. Можливо, винні обставини. Треба викликати в людей огиду до того почуття зради за гроші.[3]
  • Узагалі, художна проза — це передовсім стиль. Коли його немає, в тексті може бути досконала мова, але читачеві від неї захочеться завити, як вовкові на місяць, бо ж там не буде якихось шукань, свіжості, інакшості. Свій стиль виробили Стефаник, Коцюбинський, Керницький, Вінграновський, Бічуя[7]
  • Я завжди цікавився історією. Взагалі, така моя натура — любив читати історичні романи, повісті, книжки Чайковського, Кащенка. У дитинстві навіть пробував осмислити Грушевського.[3]

Примітки

ред.

Джерела

ред.
  • RECвізити: антологія письменницьких голосів. Книга третя. Упоряд. Тетяна Терен. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. — 296 с. — ISBN 978-617-679-456-1