Старовойт Ірина Миколаївна

Старовойт Ірина Миколаївна (нар. 6 липня 1975, Львів) — літературознавиця, поетка, перекладачка.

Ірина Старовойт

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Відповідальність – це прояв сили. Іншими двома крайнощами є безсилля і насильство.

Для боротьби зі структурним насильством і його наслідками потрібен ресурс емпатії, яка дає силу не заплющити очі, не відвернутись, не пройти повз. Нейробіологи зараз вважають, що немає центру емпатії в мозку, що весь мозок задіяний в акти емпатії. Вона допомагає нам «вживатися» в обставини чи переживання людей, з котрими ми навіть не знайомі. Завдяки емпатії ми розширюємо свої горизонти, проживаємо менш самотнє життя, ділимося досвідами і вчимося.

Жорстокості в нашому столітті не менше, ніж у попередніх. Зате наш час відрізняє спроба рефлексувати і змінюватися. Цивілізовані країни (навіть обтяжені імперським досвідом або домінуванням одної «обраної» групи громадян над усіма іншими) з усіх сил намагаються уявити і вибудувати суспільство, яке буде cruelty free. На наших очах йде процес деколонізації і нового усвідомлення, що кому – добро, а що – зло.

За останні сто років глобалізації на різних континентах і в різних політичних обставинах люди періодично мірялися силами з якоюсь епічною загрозою, спільною для всіх – світовою війною, небезпекою атомного удару, екологічною катастрофою чи от пандемією. На тлі такого вселенського лиха наявні проблеми блякнуть, а попередні чорні лебеді не здаються такими вже й чорними.

Книжка Сендса про Герша Лаутерпахта та Рафаеля Лемкіна, батьків-засновників нової ери прав людини і авторів юридичних термінів «геноцид» (Лемкін) та «злочин проти людяності» (Лаутерпахт), сколихнула свідомість молодих правників і освіченого класу, загалом далекого від цієї теми. Лаутерпахт і Лемкін професійно сформувалися в міжвоєнному Львові і мали тут спільних учителів, а потім вони втратили в Голокості всю родину. Нові військові злочини й загрози змушують нас повертатися до самих витоків їхніх ідей.

Крім емпатії, варто повернути в словник сучасної людини поняття честі, ганьби і причетності. Кажучи «це не моя війна», ми не міняємо порядок денний і не зменшуємо загрозу. Коли ж із сорому і з глибинної незгоди зі станом речей беремо частину відповідальності за злі або недолугі дії колись і тепер, яких ми особисто не вчиняли, щоб їх назвати, зупинити, вибештати, виправити і не допустити знову – тоді структурне насильство припиняється.

Ми любимо Україну, тепер потрібно навчитися любити українців такими, які ми є, там, де ми є, та працювати над кращою версією себе і своїх стосунків.

Ми, люди, не створюємо реальності, а тільки її доповнюємо. Перспективні плани і сценарії майже ніколи не справджуються більше ніж наполовину. Але ті, хто їх вперто укладає, мають перевагу над тими, хто не має жодного образу бажаного, ймовірного чи можливого майбутнього.

Ми, українці, маємо тьму проблем. Але частина з нас має ще й завзяття і винахідливість їх долати. А цивілізаційна загроза створює обставини для націєтворення, як його волів бачити і розуміти Ернест Ренан: ми ті, хто зробив великі справи разом і готовий ще постаратися для спільного блага.

Ми часто думаємо – і слушно – що довіра є наслідком. Зате в сучасному світі для багатьох найкращих ініціатив довіра ставала причиною. Українці зараз набагато краще знають себе, більше цікавляться «нашими іншими», як це проникливо сформулювала Олеся Яремчук, здатні співдіяти та більше вірять у силу і радість колективного зусилля добра.

Нам треба нарощувати культуру праці і справедливої винагороди за неї. Навчитися бачити зону відповідальності кожної професії за майбутнє. Зрозуміти, що турбота про екологію і відновлювані джерела енергії – то пріоритет. Питання зміни клімату і харчової безпеки буде темою номер один наступних десятиліть у світі – і в України тут є добрі шанси.

Оскільки в катастрофах минулого століття на наших теренах відбулася спіраль насильства в мирний і воєнний час, то велика частка сучасних українців є нащадками тих, кого Стус називав «катожертва, жертвокат». У нашому самоописі ми народ недоморений, недовчений, недовикуплений з кріпацтва.

Україна змінюється і дорослішає повільніше, ніж хотілося б її друзям, але значно швидше, ніж того бажають її вороги. Громадський сектор, волонтери, нова хвиля небайдужих громадян, які виросли вже в самостійній Україні і сприймають її як свою єдину батьківщину, — це великий набуток.

30 років від часу падіння СРСР українці демонструють здатність повертати собі та іншим гідність і рухатися вперед, наперекір несприятливим обставинам.