Тихолоз Наталія Богданівна

Ната́лія Богда́нівна Тихоло́з (до шлюбу Калита; нар. 23 листопада 1978, м. Миколаїв, Україна) — українська літературознавиця, франкознавиця; директорка Інституту франкознавства Львівського національного університету імені Івана Франка (з 2023 р.). Співавторка і головна редакторка науково-просвітницького інтернет-проєкту ФРАНКО: НАЖИВО / FRANKO: LIVE © (разом із Богданом Тихолозом). Кандидатка філологічних наук (з 2004), старша наукова співробітниця (з 2010). Докторантка кафедри української літератури імені академіка Михайла Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка (з 2023). Членкиня Національної спілки журналістів України (з 2014), Наукового товариства імені Шевченка (з 2016).

Наталія Тихолоз

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Боротьба ― це лейтмотив текстів Франка. Навіть його філософія казки побудована на тому, щоб виховати сильне покоління. Тексти, які Франко написав для дітей, виразно спрямовані на формування бойового духу, на усвідомлення того, що ми перебуваємо у середовищі боротьби за існування, і якщо ми хочемо бути нацією, то маємо у цій боротьбі перемогти. Він це вклав у свідомість і власних дітей, і у свідомість цілого покоління, яке на початку ХХ століття вже спромоглося взяти в руки зброю і воювати за незалежність. Одна людина силою усвідомлення себе як українця змогла зробити із народу націю. Франко є показником того, наскільки багато може зробити кожен, якщо усвідомлює те, що робить.

Будь-яка спроба сприймати тезу як істину в останній інстанції ― це також короткий шлях до стереотипів. Коли читаю в студентських роботах, що Франко в дитинстві ганяв на велосипеді, то розумію, що це теж породження міфів. Франко мріяв про велосипед, але не ганяв на ньому. Тут вже певний перекіс нових стереотипів, які ми самі творимо про особу класика.

Відсторонившись від страждальницьких стереотипів, маємо знати, що Франку властива філософія боротьби. Одна людина силою власної думки, слова, духу змінила Україну за якихось пів століття. Франко застав Львів у 1870-х. Тоді Галичина не знала, куди рухатися. Хитання українців упродовж столітньої історії від часу виходу «Енеїди» Котляревського ― це шлях пошуку власної ідентичності і довгий шлях повернення до самих себе. Коли приходить Франко до Галичини, він застає невизначеність: народ не знає, ким він є. А вже на початку ХХ століття Франко пише свого «Мойсея» і, зрештою, усвідомлює себе як того, хто, хоч і любить йти в ряді, мусить вести. На початок ХХ століття люди вже є зовсім іншими: вони виховуються на Франкових текстах, усвідомлюють себе як націю.

Іван Франко довгий час не мав власного дому. Те, що сьогодні у Львові є досить багато меморіальних таблиць на різних будинках, ― це свідчення того, що Франко у тих будинках винаймав помешкання. Лише 1902 року він зміг оселитися у власній віллі. Поруч із ним одночасно купив землю Михайло Грушевський. Так Франко і Грушевський стали сусідами. Останні 14 років його життя пов’язані з цим місцем, де нині літературно-меморіальний музей. Цей будинок спорудив польський архітектор, і дружина Франка ще під час його зведення нарікала, казала, що майстри були недобросовісними і печі не опалюватимуть приміщення. Справді, лише піч у їдальні Франків добре горіла, і тому в цій кімнаті перебували Франки протягом зимового періоду. У їдальні Франко писав свої тексти, водночас довкола нього бігали діти. Зараз у цьому будинку літературно-меморіальний музей, який був створений 1940 року. Довгий час і після смерті Франка тут мешкали діти і дружина поета. Коли з будинку зробили музей, то запропонували дружині Ользі кудись переселитися, але вона відмовилася і продовжила жити на другому поверсі, де доживала віку.

Покоління Українських січових стрільців, вояків Української Галицької армії виросло на текстах письменника. Коли УГА зазнала поразки, а українців засилали в концтабір чи намагалися переманити, то, як писав Тарас Франко, вояки лише посміхалися на репліки радянських солдатів, бо вони добре знали, за що воювали, і були свідомими своєї ідентичності.

У його художніх, філософських чи наукових текстах можна знайти відповіді на все. Водночас із його постаттю пов’язана певна атмосфера, яка дозволяє щоразу відкривати щось нове. Коли сьогодні перечитуємо Франка, розставляємо по-іншому акценти. Це дозволяє і в сучасному світі по-новому відкривати старі теми.

Франко мав «чуття». Він відчував потрібні теми. Цю нішу як журналіст і письменник Франко заповнював. Він говорив про те, що треба будувати мости розуміння між Сходом і Заходом, між різними культурами. Ця місія потрібна і зараз, і тоді вона знайомила українців з культурою інших народів і разом з тим нас самих вписувала в цю культуру. Важливо й сьогодні бути відкритими до світу. Якби Франко жив в сучасну добу, то він став би крутим блогером, знавцем і комунікатором, яким він був, зрештою, і в свою добу. Він застосовував би нові технології і нові можливості поширення інформації. Франко кінця ХІХ – початку ХХ століття чітко усвідомлював потребу гуртування і відстоювання свого. Тому він не залишався б осторонь теми війни.