Щоденник Анни Франк

Щоденник Анни Франк (нід. Het achterhuis, дослівно «У задній частині будинку», інші переклади українською — «Щоденник», «Сховище. Щоденник у листах») — записи нідерландською мовою, які вела єврейська дівчинка Анна Франк від 12 червня 1942 до 1 серпня 1944 року в період нацистської окупації Нідерландів.

Факсиміле щоденника Анни Франк у експозиції музею Anne Frank Zentrum у Берліні, Німеччина.

Цитати про книгу

	Смерть відкриває, розкриває і звільняє досвід. Смерть – позиція, з якої ми можемо говорити про пережите, і з якої ми (з очевидних причин) говорити не здатні. У всій світовій літературі є тільки одна авторка, якій делегували це право – говорити з позиції смерті. Це Анна Франк, авторка роману-щоденника «Сховище». […] Від жодної книжки ми не очікуємо, що її фіналом має стати кінець життя авторки, – окрім щоденників Анни Франк. — З есею «Анна Франк»//«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві»
	— Ганна Улюра

	Вона мала німецьке громадянство, допоки за законами Рейху не стала «особою без громадянства». Ще 1933-го, після перемоги нацистської партії на виборах, родина Франків почала планувати втечу: спочатку змінили велике місто на маленьке поодаль, потім скористалися бізнес-пропозицією для батька в Амстердамі й переїхали в Голландію. Франки буди серед 300 тисяч євреїв, які покинули нацистську Німеччину між 1933 та 1939-м. — З есею «Анна Франк»
	— Ганна Улюра

	Анна, яка загинула, виконує в світовій культурі непересічну роль, яку ніхто інший на себе взяти неспроможний. Вона свідчить про досвіди за межею терпіння. Прімо Леві, свідок Голокосту, який вижив, перфектно змоделював цю її (інтер)позицію: «Одна Анна Франк хвилює нас більше, ніж незчисленні інші, які страждали так само, як вона, але чиї обличчя залишилися в тіні. Можливо, це на краще. Коли б ми могли прийняти в себе всі страждання всіх цих людей, ми б не змогли жити». — З есею «Анна Франк»
	— Ганна Улюра

	Свідчення – буквально передача власного досвіду «у користування» і «на користь» іншій людині. Аннина проза – свідчення. «Учора крізь шпарину я побачила небувале диво – двох євреїв, я пережила химерне відчуття, ніби зрадила цих людей і нишком підглядаю за їхнім нещастям». Це фрагмент зі «Сховища». Тут, зокрема, й критикується шалена сила книжки Франк: ми відчуваємо саме те, про що пише Анна, у повній неспроможності навіть приблизно пережити її досвід – переживаємо химерне відчуття, ніби підглядаємо нишком за тими, кого зрадили. — З есею «Анна Франк»
	— Ганна Улюра

	Найцитованіший уривок «Сховища» - вигук: «Я хочу жити далі навіть після моєї смерті!» Вона перед тим міркує, що не хотіла б собі типової долі матері й сестри, що має талант, який воліє розвинути й передати на користь людям. Вона хотіла жити в книжках. — З есею «Анна Франк»
	— Ганна Улюра

	Щоденник Анна починає писати як приватний діаріуш, уже в схованці цей текст стає романом, з моменту першого видання 1947 року, яким опікувався Отто Франк, – добре цензурованим. Анна писала не рідною німецькою, а голландською, яку вчила змалечку (і якою погано володіли дорослі у сховищі: вона, зокрема, відкидає мову батьків, а не тільки мову того, хто їй загрожує). […] Але головне, що книжка має додаткові папірці і вкладиші з правками. Анна редагувала написане, вибудовувала чіткіший сюжет. На певному етапі дала всім персонажам нові імена – Анна Ауліс перетворюється на Анну Робін, Ван Пельси стають Ван Даанами. Петер – Альфредом, Фріц – Альбертом. — З есею «Анна Франк»
	— Ганна Улюра

	«Сховище» справляє таке потужне психологічне враження, бо всі його пограничні емоції і конфлікти – опис абсолютно нормального розвитку дівчини-підлітка в ситуації, яка в межах норми до осмислення не надається. — З есею «Анна Франк»
	— Ганна Улюра

	Перший запис зроблений у день народження Анни, 12 червня 1942-го, тоді їй подарували картатий червоно-білий альбом для автографів. Останній – 1-го серпня 1944-го. Франк звертається до вигаданої подруги Кітті, якій буцімто пише листи. […] Інтенсивність інтимного щоденника Франк теж майже сягає динаміки пригодницького роману. — З есею «Анна Франк»
	— Ганна Улюра

	У свідченнях Голокосту мало коли акцентується швидкість і через те максимальний психологічний тиск події. Фото, на яких зафіксували групи людей між вивантаженням із вагонів і моментом селекції. Виглядають так, наче люди навічно застигли в очікуванні. Немає криків, немає руху. Немає уявлення, що селекція тривала максимум двадцять хвилин, після яких більша частина зображених помре. Роман Анни Франк передає подібне до тих фото відчуття часу, і навіть не тому, що його дія триває більше за двадцять хвилин. — З есею «Анна Франк»
	— Ганна Улюра

	Абзац. Розповідь, як три дні внизу працював водопровідник і не можна було ні рухатися, ні говорити, ні користуватися навіть тими обмеженими благами – туалетом і водогоном. «Не рухатися й не говорити – складно», - підсумовує. Півсторінки тексту, короткі речення, просте перерахування фактів – майже нейтральними списками. І показ у динаміці, як зіщулюється приватний простір, поки не зникне останнє невідчужуване твоє – голос. — З есею «Анна Франк»
	— Ганна Улюра

	Анна була нівроку пащекуха, ні миті мовчання, від цього впадали у відчай її учителі; її дратує мовчазний Петер, сама вона – джерело фрустрації для переляканих дорослих. Балакучість Франк вважала чеснотою – єдиним спадком від матері. Дорослі ж просто боялися. Шуміти – смертельно небезпечно. Говорити – значить виказати себе. Говорити за інших по будь-який бік смерті – ризиковано і нестерпно. Ми вповноважили зробити це за себе 14-річну дівчинку. — З есею «Анна Франк»
	— Ганна Улюра

Джерела

• Ганна Улюра. Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві. — Київ: ArtHuss, 2020. — 464 с. — ISBN 978-617-7799-43-5