Грабовський Сергій Ігорович
Грабовський Сергій Ігорович (нар. 1 січня 1957 р., Чернівці) — український публіцист, журналіст, колумніст, політолог, редактор часопису «Генеза», науковий редактор тижневика «Рейтинґ», історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, кандидат філософських наук з 1995 р.
| Грабовський Сергій Ігорович | |
 Стаття у Вікіпедії
|
Цитати
ред.Українська мова завжди в цілій низці телепродуктів номінально українського виробництва — починаючи від напівзабутого вже нині «Шоу довгоносиків» — була представлена виключно у формі суржику, неначе ані літературної, ані справді народної мови — у розмаїтті діалектів останньої — не існує й існувати не може[1]. |
У першій половині 1990-х львівський філософ Тарас Возняк опублікував справжню оду суржику — мовляв, він «живий», «теплий», «наївний» тощо. Може, воно б так і було, якби не постколоніальна реальність, яку з Галичини часом важко розгледіти. На суржику неможливо аналізувати політичну й економічну дійсність, неможливо творити філософські тексти, неможливо розвивати науку й писати інструкції до ліків. Звісно, літературні та телевізійні персонажі можуть розмовляти суржиком, але його «передозування», та ще й поряд з літературною російською мовою, та ще й з московським акцентом... Таке «передозування» суржику на телебаченні фактично унормовує його застосування в усіх сферах спілкування, тим самим відкидаючи українську на маргінес. Складається враження, що заміщення літературної та народної української мови на телебаченні суржиком — це чиясь політика. Хотілося б помилитися, але вмикаєш телевізор — і він підтверджує найгірші підозри[1]. |
Залишаються три гіпотетичні припущення. Перше з них — що йдеться про відновлення політики «поменше українського — побільше неорадянського», бо саме в такому разі панування олігархічного капіталу та відповідних владних структур стає стабільним... Друге припущення — що власники телепростору вирішили, що українізація — це надто дорого, слід економити гроші, а «піпл» і так «схаває» (національні інтереси ж нехай ідуть під три чорти, головне — власні кишені). Причому українськість — не сама лише мова, а й зміст, наповнення ефіру, коли йдеться про ток-шоу, фільми та телеконкурси, розвернуті до українських проблем та української аудиторії, а не зроблені a la russe, у тій стилістиці, яка немалою мірою перетворила нинішню Росію на те, чим вона наразі є. Нарешті, третє припущення — що власники телеканалів, вони ж олігархи, взяли курс на реінтеграцію (радше часткову, ніж повну) України в «русский мир». В обмін на певні поступки з боку Путіна, що дадуть змогу цим олігархам відродити свій бізнес в Росії. Яке з цих припущень найбільш вірогідне? Чи всі три одразу? Поки що важко сказати. Але наявність тенденції до деукраїнізації вітчизняного телепростору не викликає сумнівів[1]. |
Примітки
ред.
