Даценко Ніна Михайлівна

Ні́на Миха́йлівна Даце́нко (5 вересня 1977) — українська письменниця, журналістка, радіоведуча.

Ніна Даценко

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Відмінність київського етеру від харківського в тому, що київське радіо робили технарі. Вони просто зібрали гроші, організували якусь установку, вийшли в етер без анонсів й отримали якісь листи. У цій газеті вони навіть дату виходу не вказали. Написали так: «У кінці лютого вийшли в етер із КПІ, а на початку березня вийшли в етер із залізниці, де розташовувалася радіомайстерня». Тобто навіть не написали, коли саме був той етер. Вони не влаштовували шоу. Провінційне місто, хоча за населенням більше, ніж Харків. Тому це минуло непомічено.

Завдяки введенню єдиної сітки мовлення, затвердженої у москві, радіоетери стали повністю контрольованими владою. Люди боялися. Тому вели пряму трансляцію із засідання проти вигаданої «Спілки визволення України» (1930) та інших публічних судів, а опісля ведучі мовчали про Голодомор 1932–33 років, натомість радісно розповідали про небувалі успіхи совєцької влади.

Коли влада почала потроху встановлювати контроль над радіомовленням, який за кілька років перетворився на тотальний, до мікрофона радіо почали допускати тільки перевірену цензорами інформацію, начитану перевіреними людьми. Створювали анкети, докладно перевіряли, хто де був. Можна було загриміти не за спротив, а просто перервавши через технічну несправність виступ вождя. Людину, на зміні якої це сталося, могли розстріляти. Це були страшні часи.

Ми знаємо прізвища цих людей, які стояли на початках: Жиронкін, Луньов, Дрожжин, Лебрехт, Светлосанов і Касванд. Власне, навіть без імен, бо здебільшого відомі тільки ініціали. Який життєвий шлях був у цих людей? Можливо, вони мали хорошу освіту. Можливо, знали мови. Однак перших записів не збереглося в архівах, бо вони транслювалися лише в прямому етері — звукозапис на феромагнітну стрічку винайшли згодом. А імена цих людей, які стояли біля першого радіомікрофона, совєцька влада викреслила. Можливо, їх репресували.

Радіо було настільки популярним, це було модно. Це було не дешево, але це було модно. Тобто люди ходили в клуби, де слухали радіо. На хвилі цієї популярності в театрі Курбаса зробили естрадне ревю «Галло на хвилі 477», де брали участь Майк Йогансен, Василь Чечвянський, Остап Вишня, Микола Хвильовий, Олесь Досвітній, Юрій Смолич та інші. Про це колись докладно розповіла літературознавиця Ярина Цимбал. У київському архіві я знайшла брошуру бібліотеки «Естради», а в цій брошурі — тексти Йогансена, які звучали в цій виставі-ревю про радіо, що мала шалений успіх серед публіки. Тому я думаю, що всі, хто був тоді причетним до українського мистецтва 1920-х, намагалися на гонорарній основі брати участь у перших радіоетерах.

Можна сказати, що перше фактично професійне радіо та радіо, яким воно й має бути, почалося саме з Харкова. До речі, совєцька влада заперечувала також першочерговість радіо в Харкові. Адже вважали, що радіо в союзі почалося з москви — 23 листопада 1924 року. А це було на кілька днів пізніше за Харків. До того ж велика різниця у тому, що радіо в москві створила партія, а в Україні це робили ентузіасти без жодного партійного доручення.

Я невпинно наголошую на тому, що це були часи НЕПу. Тобто радіо в Харкові почалося за ініціативи акціонерного товариства «Друзі радіо». Воно вело активну діяльність. Те, що воно влаштувало показ можливостей радіо, — це одне, а зовсім інше — те, що воно продавало запчастини, надавало послуги з ремонту, продавало приймачі, надавало консультації, передплачувало зарубіжну пресу. Коли НЕП згорнули, у 1930 році на радіо почав виходити журнал. Там намагалися про все це розповідати. Тобто це була комерційна організація.