Кривцов Максим Олександрович

Макси́м Олександрович Кривцо́в (позивний «Далі»; 22 січня 1990, м. Рівне — 7 січня 2024, Харківська область) — український поет, фотограф, громадський діяч, доброволець, військовослужбовець, молодший сержант Збройних сил України, учасник російсько-української війни. Кавалер ордена «За заслуги» III ступеня (2024, посмертно).

Максим Кривцов

Стаття у Вікіпедії

Цитати

А від того, як усе раніше потоплене українське виринає сьогодні на поверхню, у мене перехоплює дихання. Івасюк, «Смерічка», народний одяг, забуті фільми… Водночас мені лячно, щоб знову не сталося зворотного процесу – відкату назад, як це було після 90-х.

Все дуже просто. Мене запитали, який у мене позивний. До цього я про це не задумувався, не обирав чогось особливого. Але тоді відрощував вуса, щоб накручувати, як у Сальвадора Далі. Так позивний сам напросився, як відмінник до дошки. — Про те, звідки взявся позивний «Далі»

Війна – це жахлива, абсурдна та зовсім нелогічна річ. Однак, вона – одна зі стихій, які щоразу починаються знову. Вражає, коли ти сидиш в місці, в якому не можна висовуватися, бо ворог близько, а твоє укріплення дуже умовне, і твій побратим раптом каже: «Дивись, одуд їсть капустянку». Це такі птаха й жук. Вражали люди, які зустрічали нас оплесками в Балаклії. Це був один із найкращих днів в житті.

Іноді напишу щось, а потім сам не можу розібрати, про що воно. Кукурудза суму й проросте кукурудзою суму. А от далі – найважче: визбирати її, змолоти на борошно і напекти хліба.

На війні немає часу на любов. Вона лягає поруч з териконом, зникає, як дідусь у тумані, десь за нескошеним цього літа соняховим полем серця.

Мені подобаються вірші Валерія Пузіка, Ярини Чорногуз, Олени Герасим’юк. Із прози – «Точка неповернення» Дмитра Вербича. — про авторів сучасної української воєнної літератури, які найбільше відгукуються

Найважливіше на війні – це розуміння, для чого ти тут. Думаю, що частенько мені допомагає певна наївність: дещо дитяча, химерна. Я перед чимось досить небезпечним зазвичай багато посміхаюсь і чекаю на пригоди. Так, напевне, легше все приймати.

Насправді, я кайфую, коли вигадую короткі історії людей. Особливо, якщо їм вдається пройти через усе це. Дивно, але виходить, що планка на сьогодні, найважливіше досягнення – це вижити.

Обожнюю «Апокаліпсис сьогодні» та «Таксист». Коли приїжджаю на два-три дні відпочинку, відчуваю себе, як герой Роберта де Ніро. Наче і посеред людей, але настільки далеко від всього. Як спостерігач. Робота спостерігача за світом.

Про самотність. Про тишу. Про природу. Про приналежність. Про діалог. Про пошук: постійний внутрішній Google. Про голос. Про дощ. Про свіжоспечені пироги з маком. Про дитинство і хованки на горищі. Про різне. — Про що релігія?

У кожної людини на цій війні є своя історія. Вона унікальна, особлива. Зі своїми звуками, голосами, мріями. Хтось будував будинок усе життя, хтось став начальником зміни на птахофабриці, хтось обожнював читати товстелезні книжки, хтось збирав опале листя чи каштани. Людина – це історія.

Усі ми, думаю, просто боягузи. Боїмося себе, боїмося самотності. Тому завжди буде хтось, до кого можна звернутися і хто прийме тебе будь-коли. — Про ставення до релігії

Щодо соціальних процесів, після 2014-го дещо запустився двигун потяга «Україна». Почали з’являтися обговорення щодо важливості мови, культури тощо. У кінотеатрах можна було піти не лише на «Скалу» Джонсона, а й на українських акторів. Я дуже тішився ініціативам типу БУРу, УАЛу. Навколо подібного формувалися спільноти людей, об’єднаних чимось світлим, чимось, за що готові нести відповідальність.

Я мав одну жахливу мрію, мені це часто снилося: ходити по Києву з автоматом, чекати на свою станцію метро зі зброєю на колінах. Я з тих жахливих людей, які говорили, що потрібно, щоби війна перенеслася на вулиці, як пожежа. Щоб інші також зрозуміли, що відбувається. Вранці 24 лютого я дуже пошкодував про ці думки.

Я не розумію Бога. Зовсім не розумію. Не знаю, чому він мене береже і для чого. Іноді у нас у підрозділі відбуваються суперечки щодо релігії. Тоді я намагаюся заступатись за того, хто чомусь досі заступається за мене. На шиї ношу хрестик, зв’язаний з червоно-чорного паракорду.

Я рідко згадую про свій вік. Навіть про число, день тижня, місяць. Тут все відбувається інакше. Тут немає віку, немає часу. Важливо, що буде наприкінці. — Про відчуття віку на війні

Я писав до війни. Це були дивні, прості вірші. Тільки зараз починаю розуміти, що мені подобається, що я хочу мати у своїх віршах: кольори, запахи, емоції, речі, які забуваються і впізнаються.

Я собі уявляю, що Війна, як створіння, могла би бути персонажкою казки. І, наприклад, Герою треба було б вгадати, як її звати насправді. Для того, щоб могти рухатися далі й виконувати якусь місію: наприклад, принести все золото світу для Царівни. Так от: Герою б життя не вистачило, щоб перелічити усі її імена. У кожному місті та селі, поруч зі стелою в пам’ять про загиблих у Другій світовій війні, з’являються нові стели. Їх багато і часто вони більші, ніж попередні.

Цитати з віршів

Одного разу десь навесні 2014 я заснув декілька років не прокидався сни мої були засніжені та холодні наче долоньки загиблого під Ізюмом напевне, я і не прокинувся досі знову заснув в цьому довгому наче дорослий полоз сні