Герасим'юк Олена Василівна

Олена Василівна Герасим'юк (нар. 3 вересня 1991, Київ) — українська поетеса, письменниця, громадська діячка, волонтерка. Парамедикиня добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри». Авторка книжок «Глухота», «Розстрільний Календар», «Тюремна Пісня». Донька поета Василя Герасим'юка.

Олена Герасим'юк

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Культура — це завжди про пам'ять, про основу нації та про повагу до себе.

Література на рівні з іншими видами мистецтва завжди займається збереженням пам’яті. Це одна з причин, чому росіяни впродовж століть влаштовували на території України та інших країн «культурні геноциди».

Очікувати на нову літературу варто. Варто плекати у собі намір читати і сприймати її, хоча б на рівні нових притомних формулювань щодо жаху війни чи нового досвіду. Адже війна несе в собі тілесний досвід і дає лише два варіанти зрозуміти її — або вижити, або повірити ветеранові на слово. Зрештою, ми є письменниками, які творять після Сандармоху. Після операції «БЛОК», коли здавалося, що не може бути не лише мистецтва, а й самого пласту української інтелігенції. Життя повинно перемогти у цій війні.

Події, які ми зараз переживаємо, мають чітку та страшну назву – геноцид. Росія, на просторах якої ще донедавна залюбки виступали, друкувались та з якою торгували деякі сучасні українські автори і видавці, вкотре намагається стерти наш народ як з історії, так і з лиця землі. Ми читали про це (чи не хотіли читати) у книжках, вивчали це на уроках (чи прогулювали їх взагалі), слухали (чи пропускали повз вуха) страшні розповіді ще наших досі живих предків, а тепер — це сталося з нами. — Про російсько-українську війну

Попри авіаудари, попри шалені втрати та криваву рану, на яку перетворюють нашу країну росіяни, ми маємо розуміти, що зараз ми змінюємо не лише себе та свою країну, ми можемо змінити світ. І це аж ніяк не метафора. Головне — взяти на себе відповідальність і бути готовими працювати заради інших. — Про російсько-українську війну

Саме ті ідеї, які ми пропишемо зараз, матимуть час і можливість повною мірою осмислити майбутні покоління. У спокої, у мирі та уже із вбудованим у підсвідомість відчуттям гордості за себе та свою державу.

Чи можна той факт, що ми збираємо тіла своїх загиблих співгромадян прирівняти до якогось творчого матеріалу? Як на мене, це звучить абсурдно і навіть жорстоко. Це не можна називати так. Чи доречно в таких обставинах описувати цей досвід як такий, який я можу використовувати для подальшої творчості? Історія, попри відому фразу Адорно, показує, що так. Поезія відбувається навіть після геноциду. Сонце щодня сходить навіть над кривавим полем битви. — Про російсько-українську війну

Чи можемо ми радіти тому, що сьогодні це не твоя кров? Лише якщо «радістю» назвати фізіологічний порив і шок від того, що куля прилетіла не у твою голову. Чи можна назвати «збиранням матеріалу» той досвід, який акумулюється у кожному з нас сьогодні і до якого ще не можна добрати навіть правильних чи хоча б коректних слів, аби описати ту чорноту і жах, в яких ми опинилися? Я не можу це так назвати. — Про російсько-українську війну

Я маю велику надію на те, що правда нарешті переможе. Завдяки відкритим архівам, завдяки поверненню нашої гідності, в тому числі через повагу до власної літератури і культури, якої — знову ж таки за радянським міфом — «ніколи не існувало» і в якій нібито «неможливо було назвати жодного відомого автора», і через нашу особисту участь у всіх цих глобальних процесах.

Я можу вважати себе щасливою людиною, тому що в моїй родині не було сентиментів до СРСР чи до Другої світової війни. Ветерани в нашій родині були — це вояки і добровольчих формувань як-от УПА, і державних як УСС, і навіть бійці Червоної армії. Гадаю, саме завдяки спільному досвіду моя родина не надто поважала ці «символи», відповідно, на нас також слабо впливала пропаганда як за Радянського Сюзу, так і за часів Незалежності. Тому що кожен, зокрема й військові Червоної армії, проклинали і квазікраїну, яка послала їх на смерть, і її потворні міфи.

Як на мене, наше перше завдання — це осмислення тих творів, які вже написані впродовж цих восьми років. Це публічні обговорення, це статті та інтерв’ю, це повинна бути робота над створенням мови, якою можна говорити про вчинені росією звірства. І досвід та всі об’єктивні реалії показують, що такими словами, образами та конструкціями володіють, в першу чергу, ветерани війни, а не умовний письменник, чия аудиторія акумульована виключно у західних областях та міжнародних фестивалях з гонорарами.