Ківа Ія Янівна
Ківа Ія Янівна (нар. 4 травня 1984, м. Донецьк, Україна) — українська поетка, перекладачка, журналістка, критикиня. Членкиня Українського ПЕН.
| Ія Ківа | |
| |
 Стаття у Вікіпедії
| |
 Медіафайли у Вікісховищі
|
Цитати
ред.Мовчання як важкість або невміння говорити й звичайний конформізм вкрай важко розрізняти. Як і, умовно кажучи, піар на гострих темах і віру в те, що слова (часто дуже емоційні та необдумані) щось можуть змінити. Але про те, що свобода слова не є даністю, точно не варто забувати. Тому сама можливість солідарності, зокрема в правозахисних акціях і підтримці соціальних проєктів, видається мені вкрай важливою і цінною, в тому числі і як інструмент формування здорового суспільства[1]. |
Можна, звісно, вважати, що наші вибори (мовні, вчинкові, людські) ні на що не впливають, але я сподіваюся, що кожен має приклади з власного досвіду, які можуть це заперечити. Ба більше – в умовах війни слова набувають такої сили й важливості, які принципово неможливі за відносного миру, бо полю білого аркуша фактично протиставляється поле бою, а словам — зброя[1]. |
Не всі мають громадянський темперамент, риторичні здібності й необхідні експертні компетенції, аби публічно коментувати ті чи інші речі. Скажімо, той факт, що в багатьох дискусіях про мову взагалі відсутні лінгвісти, багато говорить про рівень таких дискусій. Висловлюватися з якогось питання, мати думку, тобто вміти її аргументовано викласти й захистити перед опонентами, та бути експертом — також різні речі.[1] |
Письменництво і громадянська активність — різні речі. Завдання письменника — створювати нові світи, вслухатися в zeitgeist — дух часу, шукати неочевидні зв’язки між речами, оприявнювати їх, працювати з майбутнім, увесь час, як на картинах Шагала, зазираючи в минуле і тримаючи в голові теперішнє. Завдання ж людини, яка водночас може бути й письменником, — залишатися людиною, за будь-яких обставин[1]. |
Письмо для мене — єдиний можливий спосіб бути собою. Тому, пишучи, дізнаюся, хто є я, тобто фактично дивлюся в люстерко (у прямому повсякденному сенсі, до речі, я майже цього не роблю). Переклад почасти є продовженням цієї ж роботи і трохи підгляданням за тим, як інші дають собі раду з дослідженням і прийняттям себе. А в прикладному сенсі письмо і переклад — це постійна робота зі словником, тобто відкриття, уточнення чи переосмислення різноманітних реалій, понять, їхніх значень і зв’язків[1]. |
Слова можна використовувати для пропаганди і маніпуляцій, а можна — для незаангажованого висвітлення різних точок зору. Я хочу сказати, що мова — досить складна система виборів, і за кожним із них стоять різні сценарії подальшого розвитку оповіді й, відповідно, різні наслідки та майбутнє – як і в житті[1]. |
Словами можна назвати російсько-українську війну на ім’я. [...] Словами ж можна зробити російсько-українську війну видимою для тих, хто не бере в ній участі безпосередньо або взагалі нічого про неї не знає. Словами можна російсько-українську війну пояснити самим собі й поділитися цими рефлексіями з іншими[1]. |
Старий світ руйнується просто у нас на очах, ми зазнаємо принципово нових досвідів і викликів і, здається, вже готові визнати це не апокаліпсисом, а новою картиною світу. І для життя в ньому нам доведеться змінюватися – незалежно від того, хочемо ми того чи ні. А це означає, що література муситиме шукати нову мову, аби пояснити всі ці зміни (як минуле, теперішнє і майбутнє). Власне, це вже відбувається[1]. |
У дитинстві, наприклад, на мене надзвичайне враження справляла наукова фантастика. «451 градус за Фаренгейтом» Бредбері, «Пасинки неба» Гайнлайна, твори братів Стругацьких і Станіслава Лема. Але, сподіваюся, те, що я читаю сьогодні, продовжує на мене впливати й змінювати. А інакше нащо читати[1]? |
Я, наприклад, намагаюся долучатися до різних форм солідарності, тому що це дає віру в те, що ти і твій голос важливі, адже література також почасти про те ж саме[1]. |
Примітки
ред.
