Хворост Люцина Володимирівна

Хворост Люцина Володимирівна (нар. 24 грудня 1982, Харків) — українська поетеса, прозаїк, перекладач, журналістка, співачка-шансоньє, літературний редактор.

Хворост Люцина Володимирівна

Стаття у Вікіпедії

Цитати Люцини Хворост

Робота в офісах і корпоративна культура — не для мене. Мала такі спроби, але це стресогенно. Люблю працювати на самоті. Щоб і часом своїм розпоряджатись, і не дбати про дрес-код чи спілкування з людьми, з якими мало що поєднує.

Не завжди вмію стримувати емоції. Можу раптом розплакатись прилюдно. Можу надміру розпалитись під час суперечки. А інколи сміюся, як дитина. У школі, бувало, виганяли з уроку саме за нестримний сміх, яким миттєво заражалася сусідка по парті.

Наркотиків не пробувала. Все життя під таким кайфом від творчості й закоханостей, що не маю потреби в додаткових стимуляторах. Навпаки, іноді заспокійливе потрібне.

Ніколи нічого не крала. Але якось стояла на шухері: шкільна подружка попросила, коли вона цупила шоколадний батончик.

Моя перша брехня: у дитинстві посварилася з подружкою і зопалу написала образливі слова на дверях її сараю. Так і не зізналася.

До 31 року мешкала з батьками. Дуже не люблю жити в чужих стінах.

Наприкінці 1990-х проходила прослуховування до музичного училища на вокал. Викладачка подивилась на старе пальто й на подерті чобітки – і відмовила.

Якщо у стосунках щось муляє, за них не варто чіплятись. Краще рвати і йти.

Купити чоботи чи записати пісню? Звісно, пісню.

Спочатку приходить музика, і під неї вже намагаюся підгадати текст. Колись сиділи на сходах літмузею – чекали з подругою знайомого. Я довго щось наспівувала. Слова написалися якісь дурні. І тільки через кілька років згадала мелодію й зробила новий текст.

Мрію, щоб мої пісні, коли стану літньою дамою, виконували інші. І щоб хтось із них зробив це краще за мене.

Коли заробляю нецікавою роботою, картаюся, що марную життя. А коли займаюся тим, що люблю, але за це не платять – докоряю, що легковажна.

Хотілося б бути рантьє – жити на пасивні доходи й записувати пісні.

Дуже стараюся бути правильною.

Є суспільні стереотипи, які розчаровують. Чому жінка не може перша зробити крок для зближення з чоловіком? Я що, не суб'єкт волі?

Кохання – як клей. Раптом бачиш – ти до людини вже приклеїлася. Можна порвати, але буде боляче.

Відмовлялася від шлюбних партій із чоловіками, яким навряд чи сподобалося б моє творче життя.

Записую свої сни – жахи, щось дивне, химерне. Якось наснилося, що я з одним чоловіком у горах і він скидає мене в прірву. А наші стосунки якраз були в підвішеному стані, я не розуміла, як до мене ставляться. Сон підказав – треба рвати. Іншого разу наснилося, що приміряю сукню жінки, з якою була знайома. Та виявилася затісна. Потрактувала це так: подумки приміряю на себе її долю.

Тривалий час досить скептично ставилася до шлюбу – боялася, що мене до чогось змушуватимуть, поневолюватимуть. Могла би взагалі не виходити заміж, якби не зустріла чоловіка, який прийняв мої інтереси і творчість.

Я — феміністка. Але поміркована.

Занурити себе в драму набагато легше, ніж себе із драми витягти.

Навіщо людям дається поклик, якщо немає таланту? Так само і з невзаємним коханням. Якщо ця людина не для мене, чому до неї так тягне?

Боюся не старості, а слабкості. Страшно збожеволіти, втратити глузд, впасти в деменцію. Краще жити менше, але нікого не обтяжувати і не відчувати власного приниження.

Найщасливіший момент дитинства – у 5 років гойдалася на гойдалці в парку. Неймовірне відчуття повноти життя і відкритості світу. Гойдалки люблю досі.

Перше, що роблю вранці, – п'ю чай. До цього голова не працює.

Тричі – в різні періоди – зверталася до психологів. Не допомагало. Одного разу навіть подумалось: якщо в нас такі психологи, то я ще нормальна людина.

З мамою стосунки завжди були складні: «Не потрібно витрачати гроші на запис пісень. Пішла б краще вивчилася на бухгалтера».

З неприємних емоцій допомагає виходити творчість. Образа, біль – усе це проживається в піснях.

Плачу, коли випиваю. Всі сміються і співають, стають веселішими, а в мене світова скорбота починається. Тому алкоголю уникаю.

З дитинства боюся павутиння. Можливо, це візуалізований страх обману. Страх опинитися в пастці. Страх перед ситуацією, коли ти грав по-чесному, а тебе ошукали.

Кохання – це коли двоє на одній гойдалці. Їм важко зіскочити, вони в певному трансі й екстазі. Рухи скоординовані, а самі вони – взаємозалежні.

Чоловік – мій найближчий друг.

В юності була трохи легковажна в плані знайомств. Більше довіряла, ніж було варто. Якось узяла й поїхала з малознайомим чоловіком на море. Нічого поганого не сталося, а могла ж натрапити на маніяка.

Якщо не можеш змінити ситуацію – або змирися з нею, або йди. Тільки не страждай. Це найкраща порада, яку чула.

Коли постає питання: сказати «так» чи «ні» – схиляюся до «так». Чекаю від людей хорошого, доки вони не доведуть протилежне.

Цитати про Люцину Хворост

	«Я "Гроза". Посильте пильність!» «Я "Береза". Прийняв. Плюс.» ...ох, який медовий голос, Як вона співала блюз!. — надруковано 2018р. Присвята Люцині Хворост.
	— Артур Закордонець, українська фронтова поезія

Джерела

• В.О.П. Війною ограновані поезії. — Київ: Діпа, 2018. — 64 с. — ISBN 978-617-7606-10-8